Історія прикордонника Сергія Колмогорова, який опинився за ґратами через виконання наказу командира затримати порушника, стала топ-темою ЗМІ протягом останніх кількох тижнів. Редакція «ОРД» розповідала про неї у лютому — одразу після того, як старшому солдату 79-го прикордонного загону Азово-Чорноморського регіонального управління Державної прикордонної служби Сергію Колмогорову дали 13 років за умисне вбивство. Його судили так, ніби Колмогоров у побутовій ситуації в мирний час застрелив жінку.
Суть справи в стислому викладі: 7 вересня 2014 року на окраїні Маріуполя мобільна прикордонна застава виконувала завдання з охорони Пункту технічного спостереження та запобіганню прориву ворога з моря. Група виявила водія автомобіля, який подавав сигнали в бік моря, розмовляючи по телефону. Побачивши військових, що наближалися, водій натиснув на газ. О 21:30 по радіо надійшов усний наказ: затримати «Шкоду Рапід» з київськими номерами, яка проскочила блокпост і втікала переслідуванням по вулиці Гірській.
За відмову виконати наказ бійцю світило 8 років. Коли автомобіль з'явився з-за повороту, Колмогоров крикнув водієві зупинитися й махнув рукою. Потім зробив постріл у повітря й випустив кілька коротких черг по колесах та радіаторній решітці. Водій не постраждав, але тяжкі поранення отримала його дружина, яка сиділа на місці пасажира. 31-річна Інна Рожкова померла в лікарні. Вогонь по машині-порушнику велася з трьох сторін дев'ятьма військовими, але військова прокуратура пішла шляхом найменшого опору.
Погиб цивільна людина? Значить, потрібно когось посадити. Слідчі, вірогідно, вирішили: «Колмогоров! Хто ж ще? Він на цю роль найкраще підходить» — і вибрали саме його, який з 1 квітня 2014 року перебував в АТО і сам просився на Донбас. Солдат Сергій Колмогоров провів 25 місяців у Маріупольському СІЗО. До останнього моменту надія на його звільнення була примарною, але під тиском громадськості Вищий спеціалізований суд у Києві скасував вирок Приморського суду Маріуполя та постанову Апеляційного суду Донецької області, призначивши новий розгляд у рідному для Колмогорова місті Бердянськ.
У інтерв'ю редакції «ОРД» старший солдат Колмогоров розповів про своє знайомство з тюремним життям, про інших солдатів, які постраждали за чесну службу, та відповів на аргументи потерпілої сторони, яка вважає його звільнення несправедливим.
— Коли ви вийшли на волю, ви сказали «Я вдячний усім за підтримку, ми будемо робити все, щоб подібних випадків більше не було». Ви мали на увазі, що боротиметеся за інших солдатів, які виконували наказ?
— Обов'язково, але спочатку зі своєю справою потрібно розібратися.
— Скільки зараз у камері, де ви сиділи (і в цілому, якщо вам відомо) військових, які опинилися в подібних ситуаціях, з подібними звинуваченнями?
— 4 людини перебували зі мною в камері — ті, які діяли згідно з Статутом, але сталася трагічна подія й їх звинуватили за 115-ю статтею КК України («Умисне вбивство»). Той же Ілля Орлов, який стріляв у наркодилера, перебуваючи на бойовому посту. Він так само діяв за наказом командира й мав повне право, згідно зі Статутом несення караульної служби. У нього була інформація про конкретну людину — що з'явиться наркодилер і його потрібно затримати. І цей наркодилер його спровокував — тим, що пішов на нього. У суді він (потерпілий) визнав, що був під наркотиками. Тому в цій ситуації щодо неадекватної людини Орлов, який утримував зброю в бойовій готовності (що саме по собі вже попередження), діяв правильно. Про інші випадки я поки не можу говорити, мені потрібно узгодити це з товаришами.
— Ваше звільнення — ви були в ньому впевнені, чи воно стало сюрпризом?
— Це була несподіванка. Ми всю ніч після цього розмовляли з мамою й з друзями, які прийшли в суд мене підтримати. Говорили й не могли наговоритися. А зараз я думаю лише про те, як я доїду до Бердянська й зустрінусь з сім'єю. Потім поїду в частину.
— Якими для вас були ці 2 роки в тюрмі? Що там, у тюрмі, вас здивувало або може шокувало?
— Уявлення про тюрму були у мене страшніші, ніж вийшло насправді. Умови, звичайно, там жахливі: грибок, клопи, тарагани, миші, блохи… і різні наслідки. Але ставлення до військових виявилося в тюрмі краще, ніж я міг очікувати, думаючи, що раз тюрма в зоні АТО й там сидять сепаратисти… Але в цілому ставлення до військових з усіх боків виявилося краще, ніж я очікував.
— Приходилося в тюрмі й з сепаратистами зустрічатися? Не дралися?
— Там є негласне правило: про політику не говорити. У кожного свої погляди, і щоб уникнути конфліктів, люди про ставлення до подій не говорять. А спілкувалися ми, коли на суди їздили. Зустрічалися в «склянці» — це така маленька камера, де перед відправленням збирають усіх людей.
— Що ще про умови в тюрмі сказати… Коли я їхав на касацію, я побував і на Дніпропетровському централі, і на Лук'янівці, так що виявилося, що у нас у Маріуполі досить цивільно, порівняно порядок. А ось у Дніпрі стан камер жахливий. Там супер-вологість, супер-цвіль.
— У вас траплялися моменти відчаю? Від чого вони виникали?
— Були. Але не тоді, коли дали 13 років — тоді у мене з'явилася ідея боротися більше, ніж раніше. А до цього вироку, коли я ще сподівався, що суд розбереться, траплявся упадок духу… У процесі — коли бачив, наприклад, що мене не хочуть слухати судді й прокурори. Ось тоді іноді проскакувало це почуття (відчай). Мені дали 13 років, при тому що я бачив, що звичайним цивільним за вбивство більше 8 років не давали… А я військовий, за виконання наказу отримав 13 років. Від цього мені стало не по собі. І я став більше розбиратися, вникати, збирати деталі. Виявив, наприклад, нестачу в досудовому розслідуванні документів. Все це збирав для касаційної скарги й дійшов висновку, що 90 відсотків у моїй справі — це, як кажуть, «шито білими нитками».
Фальсифікації прокурорів. І було, звичайно, упереджене ставлення суду. Воно полягало у відхиленні 90 відсотків моїх клопотань. Те саме стосується й «Поліграфа» (детектора брехні), я клопотав про те, щоб мене перевірили. І багато військових, як я знаю, пропонують їх перевірити на «Поліграфі», доводячи, що вони не обманюють, але й їм відмовляють. А ось свідки обвинувачення й потерпілі змінюють свої показання, і, значить, їхні показання неправдиві. «Поліграф» показав би, хто брехує.
— Дискусія щодо вашої справи розколола громадянське суспільство. Пишуть, що там не було блокпосту й ви себе не позначили…
— Там був передвижний тимчасовий блокпост — більше про нього я не можу розповідати, щоб не давати витоку інформації для ворога. У нас був режимний об'єкт, охоронялася територія об'єкта й прилегла територія. Будь-які дії навколо цього об'єкта ми зобов'язані перевірити. Ми знали, що є диверсійні групи, які проводять розвідку, рекогносцирування на місцевості… Нагадаю випадок у Седово незадовго перед нашою ЧП — там теж був Пункт технічного спостереження — приїхали, розстріляли, і все!..
Хто міг знати, що в голові у водія, який, поки ми намагалися його перевірити, спробував втекти? Є правила охорони території, ми — група швидкого реагування, і блокпост у нас був передвижний. Не обов'язково блокпост повинен бути з цегли, розумієте?.. Цей чоловік проводив вивчення місцевості, розмовляв по телефону, ходив навколо машини. Вивчав наш об'єкт. А коли прикордонний наряд прийняв рішення перевірити його документи, дізнатися — чому він там перебуває в темний час доби… А це 30-кілометрова берегова лінія, це прикордонна зона… До цієї людини підійшли й попередили голосом: «Стій, прикордонний наряд!», а він, замість того щоб сказати: «Ось мої документи», розвернувся, побіг до машини й уїхав. Ось тут порушення, тут невиконання законних вимог прикордонного наряду. Згідно з чим ми за 207-ю ст. УПК («Законне затримання» — прим. ред.) та ст. 208 УПК («Затримання уповноваженою посадовою особою» — прим. ред.) мали право на подальші дії. Я перекривав йому шлях, моє завдання — зупинити. І я зупиняв шляхом пошкодження автомобіля.
Ніяких спроб когось застрелити з мого боку не було. У мене було 8 підстав для законного застосування зброї — згідно зі Статутом, інструкціями, згідно з наказом і рядом підзаконних актів. А мене закрили, не довівши моєї вини.
— А ще говорять, що там був просто пляж, і що людина могла просто злякатися військових…
— До пляжу по прямій лінії там 400 метрів. А місце, куди приїхав цей водій — це пригорок на окраїні міста, рядом з Пунктом технічного спостереження, який був там завжди, був ще до війни. ПТН — це наші очі в морі. Не буде його, і ми втратимо контроль над половиною моря. Ось яка велика відповідальність була на нас. Ми не мали права робити помилок.
— Ну а причина трагічної подіï?
— Провокаційні дії водія. Своїми діями він створив загрозу й для себе, й для свого пасажира. Ніхто з нас не міг знати, що в машині у нього є пасажир, тому що ніхто, крім водія, з машини не виходив.
— Але ж момент зустрічі водія з нарядом ви не бачили, а водій (потерпілий) впевняє, що почали стріляти, навіть не спробувавши розібратися й провести перевірку…
— Я повністю довіряю своїм бойовим товаришам, я читав їхні рапорти, написані після трагічної подіï. Вони не одразу до нього підійшли, а лише коли переконалися, що він поводиться підозріло, подає сигнали…
— А ось що цей водій, чоловік загиблої, розповів «Українській правді»: «Якби хтось позначив свою присутність, я б зупинився. Я добре знаю, що таке блокпости: після окупації Донбасу я продовжував багато їздити країною й обізнаний, як поводитися на дорозі. Щодо нібито маякування можу пояснити: комплектація авто така, що під час запалювання включаються габаритні й ходові вогні. Ми приїхали, вимкнули запалювання. Потім відкривали вікна, а для цього потрібно було повертати ключ, і вогні, відповідно, знову загоралися».
— Брехня й бред. Це один із чотирьох варіантів його показань у цій справі. Його показання змінювалися. То говорив, що це було його улюблене місце, де й вони раніше бували, то це був тупик, то він заблудився. Комплектація винна? Він кожні 2 хвилини це робив, вогні спрацьовували постійно. І то говорив, що це були фари, то говорив, що підфарники. Загалом говорив те, що йому радив адвокат і працівники прокуратури.
— Тобто ви думаєте, що прокуратура була на його боці й давала йому поради?
— Можливо.
— Мені ваш перший адвокат і один зі свідків розповідали, що прокуратура пропонувала відкупитися — вам і вашим товаришам. І навіть нібито свідок обвинувачення, ваш напарник щось заплатив, щоб від нього відстали… Вам пропонували дати хабар?
— Мені особисто не пропонували. Все, що було, відбувалося через адвоката. Але ми ж доказати цього все одно не зможемо… Ось Іллі Орлову одразу сказали: «Коробку велику принеси (з грошима), і ми вирішимо це питання»…
— Після того як ви дізналися, що в машині була цивільна пара, у вас не виникла думка, що наказ зупинити порушника був незаконним. Впевнені, що наказ був обґрунтований?
— Сто відсотків законний наказ і моя чітка позиція полягає в тому, що весь прикордонний наряд діяв згідно з законом і в межах посадових повноважень, адекватно складеній ситуації. Коли він почав втікати, у нас не було часу посидіти, подумати: а чому він це робить? Для того й існують правила застосування зброї — наприклад, 200-й наказ, який це регулює ( http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0963-03 ).
— Ось ще думка військової прокуратури, яку б ви хотіли прокоментувати. Хитрець Анатолій Матіос збирається судити військових, які в Одесі не стріляли в титушок, що з'явилися на охоронюваний об'єкт ( https://www.depo.ua/rus/politics/komandira-i-chatovogo-viyskovoyi-chastini-v-odesi-suditimut-za-te-scho-ne-strilyali-v-titushok-20171101668133/amp ), а по справі Колмогорова наполягав на тому, що стріляти в порушника — це злочин. Що ви думаєте про таке різне застосування закону?
— Може, хлопці побоялися стріляти тому, що є такі приклади, як я?..
— Як ви думаєте, чому ваше командування вас не захищало? Вас підтримували ж лише ваші друзі — рядові?
— Командування не мало права втручатися в судовий процес, але показання всі давали правильні, і мій командир у тому числі.
— А якби ви знали, що в машині жінка, і вам знову дали наказ зупинити машину — як би ви поступили?
— Я б виконував наказ зупинити машину з порушником. Сепаратисти, розумієте — вони виглядають як звичайні цивільні люди. У них немає рогів, хвостів і копит. Дідусь мед приніс солдатам на блокпост, а там вибухівка. У селі Шевченки, де ми стояли, на кордоні, жителі отруїли воду в колодязі. А ще один дядько в Маріуполі, на Східному, носочки привіз, а виявився координатором… Цей потерпілий («сигнальник» Рожков — прим. ред.) говорив, що він раніше бував у цьому місці, а там режимний об'єкт. Там радар… Це не маленька антена. Його добре видно.
— Але все ж таки сталася нещасна подія. Чому ви не вибачилися перед сім'єю?
— Від мене хотіли, щоб я вибачився перед сім'єю за те, що вбив людину, на цьому сім'я загиблої наполягала — визнай, що ти винен у смерті жінки й попроси прощення. Я відмовився вибачатися, тому що моя куля не могла її вбити.
— Ви знаєте, навіть ті, хто за вас болів, вважають неправильним те, що суд приймає законні рішення під тиском громадськості, і що найгірше — в результаті зустрічі активістів з Юрієм Луценко ( http://www.pravda.com.ua/rus/news/2017/11/2/7160544/ ). Один чоловік написав після вашого звільнення: «Це перемога з дуже поганими передчуттями. Правосуддя в країні стається під тиском на суди з боку громади. Треба так: «Хай небо впаде на землю, але станеться правосуддя». А маємо правосуддя лише для тих, «за кого вийшла акція». Що ви про це думаєте?
— Моя мама й мої друзі ходили до Генпрокурора, щоб запитати: чому прокурор не прийшов у суд ( https://www.unian.net/society/2221546-sud-po-delu-osujdennogo-pogranichnika-kolmogorova-perenesli-iz-za-neyavki-prokurora.html ) — через це перенесли засідання. Люди прийшли мене підтримати, і я не вважаю, що це формулювання («суд прийняв рішення під тиском») — правильна. На мою думку, судді йдуть на повідку у військової прокуратури, приймають ті рішення, які прокуратура від них хоче. А мене прийшли підтримати сослужбовці, з якими ми не раз рятували один одного, бойові товариші проявили солідарність.
— Морально ви готові знову йти на фронт? І виконувати накази?
— Готов на сто відсотків.
— Правда, що тюрма в Маріуполі переповнена військовими?
— Ні, там близько 30 людей зараз, і я не скажу, що всі невинні.
— На вашій справі в останній час пропагували багато політиків і фейкових активістів. Розумієте ви, що вас захочуть використати у своїх політичних цілях?
— Я аполітичний, і, до речі, разом зі свободою мені повернули звання й посаду, на час перегляду справи. Так що я знову військовослужбовець і, значить, влізати в політику не маю права.
— Ще восени 2014 розвідник Сергій Костаков (його вбили) попереджав, що потрібно юридично урегулювати участь армії в АТО. Інакше, за його словами: «Той, хто добровільно вирішив ризикнути життям, буде сидіти. А той, хто побоявся взяти на себе відповідальність — той буде його судити й отримувати за це зірки й гроші» ( https://www.youtube.com/watch?v=9YnJt0RWtmw ). І все це збулося. Чи немає тут вини Верховного головнокомандувача, який досі не назвав війну війною — на законодавчому рівні. Адже у нас з юридичної точки зору мирний час, а по факту — війна?..
— Я не знаю, чи потрібно було вводити військовий стан. І було б щось інакше, якби його ввели. Це питання потрібно задавати законодавцю.