В українських соцмережах нині панує певне захоплення міфом про «безкомпромісне НАБУ» та Сітника як українського Каррадо Катанью з серіалу «Спрут». Це, в принципі, зрозуміло й пояснюване. Люди жадають крові паразитів і мародерів. Але, на жаль, приймають за героїв цих самих паразитів і мародерів. Людям, знайомим з українською правоохоронною системою, щодо НАБУ все стало зрозуміло одразу після призначення до НАБУ трьох осіб – самого Артема Сітника, нинішнього суперзасекреченого начальника набуївської розвідки Бориса Індиченка та керівника набуївського спецназу Новака. Репутація цих трьох персонажів сумнівів не залишала – НАБУ стане інструментом для розрахунків політичних рахунків та заробітку грошей шантажем і вимаганням. А можливо, й інструментом впливу з боку сусідної ворожої держави.
Про Артема Сітника написано більш ніж достатньо, але нагадаємо основне. Як пише Володимир Бойко: «Артем Сітник – це синок колишнього директора Кіровоградського «Автодору». Татко в 2001 році прилаштував Артема в обласну прокуратуру до свого товариша – прокурора Кіровоградської області Олександра Гардецького.
Гардецький невдовзі позбувся посади згідно з рішенням Колегії ГПУ, але Сітник у прокуратурі прижився, пройшов шлях від слідчого до начальника слідчого відділу й дочекався повторного призначення Гардецького прокурором Кіровоградської області. У березні 2008 року генпрокурор Медведько призначив Гардецького прокурором Київської області, оскільки товаришував з Гардецьким з юності. Власне, Медведькові потрібна була довірена людина на тих грошових потоках, які приносить благословенна Київщина. Гардецький почав формувати свою команду й уже за місяць перевів до Києва Сітника, якого призначив начальником слідчого відділу прокуратури Київської області. Що чинив Гардецький – то можна розповідати годинами. Зрозуміло, що Сітник ревно обслуговував усі схеми й був співучасником земельного дерибану. На згадку про ті часи в Сітника залишилась двокімнатна квартира за адресою: м. Бровари, вул. Симона Петлюри, буд. 11-Г, кв. № 33, яку йому «подарував» якийсь благодійний фонд, оскільки зарплатня начальника слідчого відділу прокуратури Київської області не дозволяла Сітнику придбати цю квартиру офіційно.
Але після того, як новий генпрокурор Пшонка звільнив Гардецького й призначив восени 2010 року на Київську область свого Витязя, у Сітника не склались відносини з новим керівництвом і він за рік по тому переходить в адвокатуру та стає партнером адвокатського об'єднання Юрія Гайсинського – тестя Кернеса. Що ж стосується кримінального провадження, яке розслідує Генпрокуратура у зв'язку з земельними аферами Сітника, то, дійсно, таке кримінальне провадження було зареєстровано ще за часи генпрокурора Шокіна й активно розслідується донині під орудою заступника генпрокурора Столярчука. Зокрема звертаю увагу на це повідомлення Генпрокуратури, яке у вересні 2016 року ввело в ступор директора НАБУ: http://www.gp.gov.ua/ua/news.html… Особливо варто відзначити фразу Юрія Луценка з цього повідомлення: «Найбільш резонансним є те, що особу, на яку було оформлено велику кількість цієї незаконно відведеної землі, було затримано у помешканні колишнього прокурора Київської області».
Чого можна очікувати від молодого керівника з такою біографією? Правильно, неумілих спроб щось вкрасти та швидко розвивальної мегаломанії. Що й маємо на сьогодні. Спроби вимагання з боку Сітника вже як голови НАБУ мали місце неодноразово, про що ми напишемо дещо пізніше. Мегаломанія полягає в тому, що Сітник уже розглядає свою нинішню посаду як трамплін до … посту Президента України. Не так давно Сітник навіть замовляв соціологічні виміри власної популярності. І, схоже, вони йому серйозно закружляли голову. До повного розгвинчування. Тому що інакше дуже складно пояснити шквал відверто політичного самопіару. Наприклад, такого: «На сьогодні потрібно бути наївним, щоб не розуміти, що ті справи, які ми розслідуємо, влада просто так не залишить і не пробачить, – заявив Сітник. – Ми чекали такої реакції, чекали, що буде максимальна медійна атака з використанням усіх підконтрольних ресурсів, таких як НАПК. Тому я не буду виключати подальше використання адміністративних ресурсів, підозр, арештів, у тому числі особисто мене.
Але я хочу звернутися до тих людей, які все це організовують: хлопці, можете тиснути скільки завгодно – ви нас не зламете!» Тобто, якщо ви мене арештуєте – то завтра я буду балотуватися. Для політика таке поведінка цілком логічна, але для державного «антикорупціонера» – попахує корупцією, використанням служебного становища в особистих цілях. Точно так само попахує корупцією й ідіотська тактика Сітника останніх днів – відповідати на будь-які претензії особисто до Сітника з боку правоохоронних органів або, наприклад НАЗК – обшуком або, щодо генпрокурора Луценка – раптовим розслідуванням за наводкою Рената Кузьміна. Виходить у Сітника весь цей «політпіар» дуже смішно й топорно. Що й не дивно, враховуючи його молодість, відсутність політичного досвіду й навіть певну тупість.
Що, до речі, викликає питання, а хто ж дійсно керує НАБУ? Навряд чи це під силу ось цьому образленому на весь світ хлопцюкові. І ось тут варто трохи розповісти про кадри НАБУ, які насправді й керують цією організацією. Найдосвідченішим і витертим калачем у НАБУ без сумніву є Борис Індиченко. Материй убоповець, який займався «розробкою» політиків ще за часів Кучми. Фахівець з «внедрень» як у кримінальне, так і політичне середовище. Людина, вихована на методах «старого УБОПу», що включали в себе не лише «слоників», але й специфічні форми «внедрень» у кримінальне середовище на кшталт оформлення негласними співробітниками УБОПу відвертих бандитів або ж перетворення офіцерів міліції «під прикриттям» у серійних убивць, на кшталт Ігоря Гончарова. Борис Індиченко – саме з цих часів, плюс ще з «одеським акцентом». Під час роботи в Одесі Індиченка називали «ментом Ангела» (кримінального авторитета Олександра Ангерта), а також «куратором» Одеського морського порту та Морського транспортного банку. Слід зазначити, що «банда Ангела» була міліцейською бандою, у якій уже складно було зрозуміти, хто на кого працював – менти на бандитів, чи навпаки.
Але беззаконня було жахливе. Ось що писав про діяльність тогочасного Одеського УБОПу, заступником начальника якого служив Борис Індиченко, народний депутат Юрій Кармазин: «Місцевого адвоката Г. Гудзя співробітники УБОПу, очолювані підполковником Борисом Індиченком, на три доби кинули в камеру, тримали в наручниках, всіма методами добиваючись розголошення останнім відомостей про деяких зі своїх довірителів, які є, зрозуміло, професійною таємницею. Підкреслюю: все робилось без санкції прокурора області або керівництва Генпрокуратури, які лише й мають право дозволити взяти під варту адвоката. А скандальну статтю про грубіянське попирання прав іншого одесита, а саме Анатолія Б., який нещодавно був викрадений і піддався тортурам, опублікувала облгазета «Юг». Ніхто ж не лише не притягнутий до кримінальної відповідальності або інших заходів впливу, але навіть не понесли жодного покарання – убоповці взагалі заперечують причетність до кримінального інциденту.
А оскільки профільному парламентському комітету була надана аудіозапис і розшифровка телефонної розмови по суті цієї справи між Індиченком і Віктором Товбійчуком – заступником начальника прокурорського відділу з нагляду за дотриманням законності співробітниками УБОПу, то й був адресований відповідний запит керівництву МВС». Тортури, викрадення, вбивства – стандартний убоповський набір того часу. Такі «професіонали» українською міліцією були затребувані й у 2000 році Індиченко був переведений до Києва. До того ж, в Одесі Індиченко встиг «наслідити» з наїздами на фірми «Інтер-контакт», «Комерсант Д», а також викраденням адвоката Гудзя, що викликало небувалу реакцію – офіційний протест 39 адвокатів Одеси. Отже, Індиченко в липні 2000 року переводять до Києва, на посаду «начальника відділення з попередження й виявлення комп'ютерних злочинів відділу обробки оперативної інформації АІПС «Скорпіон» розвідувально-зонального управління Головного управління з боротьби з організованою злочинністю МВС України.
Однак щось пішло не так і на цій посаді Індиченко не продержався й місяця й був відправлений на явне понижение в Одесу, на посаду начальника відділу боротьби з майновими злочинами й крадіжками автотранспорту управління кримінального розшуку в Одесі. Що стало причиною ссилки – нам невідомо. То чи кадрові війни, то чи завадив Індиченку негативний шлейф, напрацьований ним в Одесі. Але тим часом у країні після вбивства Гонгадзе наростає політична криза, міліція щільно входить у нову для себе сферу діяльності – політичний розшук, і Індиченко стає знову затребуваний. У лютому 2001 року він опиняється в Києві на посаді «начальника відділення короткотривалих внедрень відділу тактичної розвідки центру стратегічної й тактичної розвідки розвідувально-аналітичного управління ГУБОЗ МВС України. Гарячий час. Касети Мельниченка, акція «Україна без Кучми», прем'єр – Ющенко, Петро Порошенко створює партію «Партія регіонів». Проростала в політику різноманітна мразь, нині керуюча державою. УБОП у той час все щільніше втягується в політичну боротьбу.
Точніше, у політичне охоронення діючого режиму. УБОП у той час фактично був придан на посилення СБУ й активно працював по опозиційних партіях. І Борис Індиченко був у перших рядах цієї таємної війни. І сьогодні, спустя 15 років, практично весь діючий політикум йому дуже добре знайомий. Якщо не агент – то об'єкт провокації. Що, погодьтеся, дуже полегшує роботу. Таких «аксакалів» у правоохоронних органах залишилось небагато. У 2004 році ГУБОЗ вступив в активну фазу діяльності, у хід пішли підкидання гранат в офіс «Пори» й інші провокації. Пройшов Майдан. Екс-міністр внутрішніх справ Кравченко застрелився, все керівництво МВС було звільнено. Однак на кар'єрі Бориса Індиченка зміна режиму ніяк не позначилась. Революцію він зустрів на посаді заступника начальника ГУБОЗ – начальника розвідувального управління.
Почему? Може, тому що, як кажуть, з певного моменту, а саме з подій 9 січня 2001 року Юрій Луценко став тісно, але негласно співпрацювати з українськими правоохоронними органами? Після сутичок 9 січня було затримано кілька сотень людей, 19 унсовців і учасників акції «Україна без Кучми» отримали строки від 2 до 4,5 років. Але координатор акції, Юрій Луценко – обійшовся лише легким переполохом. І розписком про співпрацю)). Але досить про минуле. Після недовгого перебування на посаді начальника Управління спеціальних операцій у серпні 2010 року Індиченко був звільнений з органів внутрішніх справ за власним бажанням. І до березня 2014 року трудився зі своїм шефом Володимиром Євдокимовим у службі безпеки пінчуківського банку «Банк Кредит Днипро». А в березні 2014 року разом з Євдокимовим повернувся в міліцію на посаду Директора департаменту оперативної служби МВС. Почалась війна й обнаружилась дивна річ. Ні Євдокимов, ні Індиченко категорично не хотіли не лише виїжджати в зону АТО для налагодження роботи, але й всіляко саботували роботу міліції в зоні АТО.
Почему? Тому що у Євдокимова були дуже тісні зв'язки з Російською Федерацією? Або тому що в Криму залишалась дорога яхта, яку Євдокимов мав намір повернути? Або ж причина в близьких контактах з луганським авторитетом «Футболістом», який фінансував сепаратистів? Або ж просто не хотілось йти під кулі? Бог його знає, але обидва були звільнені. Євдокимов знайшов себе у службі безпеки концерну АТБ і в негласному керівництві «наїздами» ГПУ на нардепа Рибалко за замовленням його колишнього тестя й совласника мережі «АТБ» Геннадія Буткевича. Прибутково, звичайно, але дрібнувато. А Індиченко Луценко негласно відкомандирував до НАБУ. Де просто нікому було ні керувати, ні заробляти гроші.
Ну не мажорові ж Сітнику, рівень якого – земельні махінації в Обухівському районі, налагоджувати таку службу? У світлі розповіданого про саботаж роботи в АТО дуже цікаво виглядає житлова проблема НАБУ. Їх «поселили» в колишній будівлі Мінпромполітики, за адресою Сурикова 3. Фактично, свої приміщення НАБУ арендувало й арендує (причому без договорів!) у деякої російської (!) фірми з назвою «Р.У. Система». Засновниця її – російська бабуся-пенсіонерка з глибокої російської глушини. Директор – українська екс-безробітна, раніше працювала оператором на пошті. Фірма – явне прикриття. І що цікаво. Особливо секретна розвідка Індиченка знаходиться як би в бутерброді між приміщеннями цієї фірми. Знизу – «Р.У. Система», і зверху «Р.У. Система». Дуже зручно. Для кураторів. А ще зручніше те, що ніхто «сторонній» туди не забереться, територію охороняє «набуївський» спецназ. Так ви кажете, НАБУ працює на американців? Ну-ну. (Продовження буде)