Місяць тому, на третій день війни, офіційне російське агентство РІА «Новості» опублікувало статтю «Наступ Росії та нового світу», яку незабаром видалили (проте архів залишився: https://web.archive.org/web/20220226051154/https://ria.ru/20220226/rossiya-1775162336.html). Російські пропагандисти поспішили з переможною реляцією, точно як їхні військові, що наступали на Київ, поспішили взяти парадну форму. Результатом стало те, що й форма, й стаття стали свідченням повного краху планів так званої малої переможної війни. Все пішло зовсім не так, як розраховували в Москві. Особливо цікава в цьому контексті заздалегідь написана хвалькувата стаття. Хоча в головному її автор виявився правий: «Новий світ народжується на наших очах. Військова операція Росії на Україні відкрила нову епоху — причому одразу в трьох вимірах. І звичайно, в четвертому, внутрішньоросійському». Однак обриси нового світу виявилися зовсім не такими, як мріяли імперські реваншисти.
Реквієм за «російським світом»
«Росія відновлює свою єдність — трагедія 1991 року, цієї страшної катастрофи нашої історії, її протиприродний вивих, подолані… України як анти-Росії більше не буде».
На справді, тепер є всі підстави стверджувати, що плани імперського реваншу провалилися. Фантом СРСР впав остаточно й безповоротно. Яким би не був фінал цієї війни, вже точно ясно, що Україна вирвалася з-під впливу Кремля; посадити в Києві маріонеткове правління не вдалося. Не виключено, що РФ може ще захопити якусь частину української території. Але їй не вдалося й уже не вдасться перебудувати й переустановити українську державу за білоруським зразком. Навпаки, Київ ще довгий час залишатиметься антагоністом щодо Москви. І в цьому «заслуга» Путіна та його клики: починаючи з 2014 року, з дружньо-нейтральної країни вони створили для Росії ворога. Більше того, тепер Україна стане центром притягання всіх антиімперських сил на пострадянському просторі, та й у самій РФ.
Чиї видатки болючіші?
«Друге вимірення наступної нової епохи – воно стосується відносин Росії із Заходом. Навіть не Росії, а російського світу, тобто трьох держав, Росії, Білорусі та України, що виступають у геополітичному плані як єдине ціле… Жодний західний тиск на Росію ні до чого не приведе. Втрати від загострення конфронтації будуть з обох боків, але Росія готова до них морально й геополітично. А ось для самого Заходу підвищення градусу протистояння несе величезні видатки». Знову ж таки, ніякого єдиного цілого в Москви не сталося й уже не станеться. Більше того, цілком імовірно, що в зручний момент від токсичної РФ спробує відскочити й Білорусь. Натомість розрив із Заходом у Росії стався повний. Західні санкції набули набагато більшого масштабу, ніж очікували в Москві. А тому російську економіку почало трясти набагато сильніше, ніж передбачалося. І якась морально-геополітична готовність не рятує її від величезних видатків (адже навіть для видобутку глибоко залягаючих нафти й газу потрібне імпортне обладнання). Але головне – без зміни влади в РФ скасування антиросійських санкцій і нормалізація відносин із Заходом уже неможливі.
На задвірках нового світопорядку
«Будівництво нового світопорядку — і це третє вимірення нинішніх подій — прискорюється, і його контури все чіткіше проступають крізь розповзаючийся покрив глобалізації по-англосаксонськи. Багатополюсний світ остаточно став реальністю – операція на Україні не здатна об'єднати проти Росії нікого, крім Заходу». Очевидно й те, що навколо РФ об'єдналися лише держави-паріївські, на кшталт Білорусі, КНДР, Сирії та чомусь Еритреї. Якщо держави Заходу об'єдналися й допомагають Україні, то Індія, Китай чи держави Латинської Америки, хоч і не запровадили проти РФ санкцій, однак і допомагати їй не збираються. У народжуваному світопорядку РФ опинилася в набагато більшій ізоляції, ніж СРСР після введення військ в Афганістан. Так що в багатополюсному світі їй залишається хіба що балансувати між Індією й Китаєм.
Лібералізація чи дезінтеграція?
І нарешті, четверте внутрішньоросійське вимірення, про яке автор опусу не став розповідати. «Тут починається новий період і в ідеології, і в самій моделі нашого соціально-економічного устрою». По суті, поки що ідеологія залишається та сама, великодержавна, тільки гайки закручують все туже. Однак зміни неминучі. Українці довели, що немає ніякого «російського світу», а є отруєні пропагандою й збожеволілі росіяни на чолі з Путіним та приєднаний до них Лукашенко (останній усе ж намагається не ризикувати). До того ж, попередня ідеологія спиралася на відносне благополуччя громадян РФ. А тепер на російських просторах новий період: холодильник почав громити телевізор. Поки росіяни виявляють вірнопідданість, однак у такій ситуації навіть їхньому терпінню може прийти кінець. Якщо ж путінський режим утримається, то неминуча нова поруха. Порухою називали важку кризу, що настала в останні роки царювання Івана Грозного внаслідок невдалої Ліванської війни й масових репресій (опричнини).
Виходи з кризи
Взагалі, з подібних ситуацій – коли замість малої переможної війни Росія отримувала війну велику, криваву й невдалу – не так уж багато варіантів виходу:
– уже згадана поруха й наступила за нею смута; – зміна правителя, мир і лібералізація (як після Кримської війни); – революція й лібералізація (як після Російсько-японської війни); – революція, криза й громадянська війна (як у 1917–1921).
Профетичні образи
У Володимира Сорокіна в романі-антиутопії «Телурія» (виданий у 2013 році) є забавний пасаж: «Три бюсти! Вирубані прямо з каменю, ніби виступають зі стіни цієї печери… А бабуля говорить:… це зваяння трьох роковинних правителів Росії. Перед вами три Великих Лисих, що сокрушили країну-дракона. Перший з них, говорить, ось цей хитрий такий, з бородкою, розвалив Російську імперію, другий, у окулярах і з плямою на лисині, розвалив СРСР, а цей, з маленьким підборіддям, загубив страшну країну на ім'я Російська Федерація… І почала бабуля до кожного бюста підходити й класти на плечі цукерки й пряники. І говорила: це тобі, Володюшка, це тобі, Мішенька, а це тобі, Вовочка… І цього останнього з трьох лисих бабуля, судячи з усього, любила найбільше. Вона бормотала щось ніжне таке, гладила його, багато цукерок на плечі йому положила. І все хитала головою: як важко було цьому третьому, останньому, важче за всіх. Бо, говорить, він робив діло своє таємно, мудро, жертвуючи своєю честю, репутацією, викликаючи гнів на себе.
Говорить, скільки ж ти витерпів образ, ненависті дурної народної, гніву тупого, злослів'я! І гладить його, і цілує, й обіймає, називаючи журавликом, а сама – у сльози». Нинішня РФ щільно наблизилася до того, щоб ця фантасмагорія стала дійсністю.