Серед дрібних політичних суперечок 2017 року залишився непоміченим один знаковий ювілей. 830 років тому вперше «письмово» було згадано про те, що нині одні героїчно захищають ціною свого життя, а інші безсовісно розграбовують – про Україну. Перша згадка слова «Україна» у 1187 році в Київській літописі пов'язана зі раптовою смертю молодого переяславського князя Володимира Глебовича: «плакашася по нем вси переяславци… о нем же Оукрайна много постона». Як відзначав з цього приводу відомий історик Субтельний, перша згадка пов'язана з позначенням київського порубіжжя (умовною межею тоді була річка Сула). Там, на території нинішньої Полтавщини, князь відзначився в боях з половцями. А всього двома роками пізніше літописи говорять про «галицьку Оукрайну». Як бачимо, вже тоді в топонім було закладено поняття пограниччя. Однак у часи становлення української нації розпочалася дискусія про етимологію слова Україна, яка триває й досі.
«Пограничники» так чи інакше пов'язують цю назву з порубіжною територією, тоді як «унікалісти», соромлячись бути окраїною, ведуть відлік або від укрів (власне, племя полабських слов'ян), або від легендарних аріїв, або від зовсім екзотичних уктриян (нібито нащадки троянців)… Однак глибоко неправі у своєму снобізмі росіяни, які відраховують нашу окраїнність від свого Кремля. Адже спочатку в литовських, а потім і в польських джерелах теж зустрічається назва Україна. Причому поляки й росіяни в різні часи називали Україною різні території. Наприклад, на початку ХІХ століття в Російській імперії так називалася Слобожанщина, яка після ліквідації слободських козацьких полків отримала назву Слободсько-Української губернії. Приблизно в той же час Сейм Великого герцогства Варшавського напередодні походу Наполеона на Москву проголошував: «Незважаючи на тривалу відторгнутість, жителі Литви, Білої Русі, України, Подолля й Волині – наші брати». Тоді для поляків Україною було Поднепров'я. Отже, наша «українськість» не пропольська й не проросійська. Вона просто наша, автентична.
До речі, судячи з усього, саме Україна створила українців, а не навпаки. Показово, що в «Кобзарі» Тараса Шевченка є слово «Україна», але немає «українців». «…І покажем, що ми, браття, козацького роду» Якщо говорити спрощено, то Україну створили ті, хто пройшов військово-політичну школу на Запорізькій Січі – козаки, Військо Запорізьке. У якийсь момент вони повернулися зі степового пограниччя – і накинули Русі «українське» розуміння держави. Історію Росії можна викласти й без згадування про козаків, але ось історія України без козаків абсолютно неможлива. Саме козаки запустили процес переформатування Русі в Україну. На те, що українськість нерозривно пов'язана з козацтвом, указував Михайло Драгоманов, пояснюючи, чому нова – українська – національна самоідентифікація погано приживалася в Західній Україні. «Я б бажав, щоб у XVII столітті скрізь була козацтво – і, значить, щоб уся наша земля була Україною. Але що ж я буду робити, коли вона була лише по Случі, а не по Тисі», – писав він у першій половині 1870-х років. Проте було б помилкою вважати, ніби Західна Україна не має стосунку до козацтва.
Навпаки! Засновник прообразу Запорізької Січі на Хортиці знаменитий Дмитро Вишневецький-Байда народився в родовому замку у Вишневці: нині це Тернопільська область, хоча етнографічно – Волинь. Найбільш галицьким був знаменитий гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний – уродженець села Кульчиці (Самбірський район Львівської області). Нарешті, галицькі корені були й у Богдана Хмельницького. Його батько Михайло Хмельницький був уродженцем Галичини (то чи з-під Перемишля, то чи навіть з-під Люблина), який уже в зрілому віці переселився на схід, де став чигиринським підстарошею й одружився на місцевій козачці. Чи варто дивуватися, що гетьман Богдан Хмельницький висував претензії на «всю Русь, по Львів, Холм і Галич»?.. І все ж козацтво не привило Галичині свою українськість, яка несподівано «вистрілила» в протилежному напрямку – на Слобожанщині. Тут, у Харківському університеті, козацькі нащадки почали усвідомлювати себе саме українцями, а новий імпульс процес національного становлення отримав уже в Київському університеті.
Взагалі, поширення нового етноніма в ХІХ столітті йшло зі Сходу на Захід: з Харкова на Київ, звідти – на Львів і потім – на Ужгород. Малороси дещо швидше стали українцями, ніж русини. Проте для тих і для інших визначальним моментом стала Перша світова війна й наслідки, що за нею послідували. Тому, як і чому Русь стала Україною, присвячена досить цікава, хоча місцями й спірна книга Євгена Наконечного «Украдене ім'я. Чому русини стали українцями» ( http://exlibris.org.ua/nakonechny/index.html ). Відзначимо лише, що зі змінюванням етноніма ми не унікальні. «Німців у Парижі називали: у 1814 році аламанами, у 1870 році пруссаками, а у 1914-му бошами. У далекому майбутньому вчені можуть припустити, що мають справу з трьома різними народами», – іронізував один із видатних інтелектуалів ХХ століття Освальд Шпенглер.
Становлення України й української самоідентифікації відбувалося досить складно. Роздумуючи про те, як викладати історію України, відомий сучасний український історик Ярослав Грицак, серед іншого, відзначає: «Учитель історії мав би пояснити, що «український проект» був одним із багатьох, які змаганнями боролися на українських етнічних землях, і його перемога не була попередньо визначена. Навпаки, у певні моменти – як, наприклад, у 1860-х роках, після заборони українськомовних публікацій у Російській імперії й тимчасової перемоги москвофільства… в Австрійській імперії – українська ідея мала дуже мало шансів на реалізацію… І національна єдність Чернігівщини й Закарпаття – це не первісно заданий факт. А результат цілеспрямованої діяльності дуже багатьох поколінь діячів, які хотіли бачити ці землі частинами єдиного цілого». На жаль, останні півтора десятиліття наші політики зробили дуже багато для дезорганізації того, що було зібрано й створено величезними зусиллями. Заради збільшення й утримання електорату вони розколювали й без того крихку українську єдність. І не варто тут все звалювати на регіоналів з їхніми північнодонецькими з'їздами.
Наклейки «не мочись у під'їзді – ти ж не донецький» за суттю своєю були такі самі сепаратистські. Російська пропаганда немало постаралася, переконуючи, ніби між Донбасом й Галичиною існують непереборні відмінності. Однак, до невимовної радості Кремля, українські політики самі вовсю експлуатували чинники, які вели до розколу України… Тепер нам не залишається нічого іншого, як скористатися своїми бідами собі на користь. Російська агресія згуртувала нас – уже непогано. Взагалі, як відзначає у своїх книгах «фахівець із чорних лебедів» Нассім Талеб, на невдачах і помилках учитися набагато продуктивніше, ніж на історіях успіху. Отже, чого іншого, а матеріалу для роботи над помилками в нас вистачає. До того ж ми знову отримали умови, в яких виникла Україна – пограниччя з невпинною війною.
Причому знаходиться воно там же, де й у козацькі часи! Цей південно-східний фронтир може стати не лише джерелом проблем і лиха, але й каталізатором, який все-таки дозволить перезавантажити нашу політичну систему й дасть для неї нові кадри… Тільки хочеться сподіватися, що тепер все вийде набагато миролюбивіше, ніж у часи Хмельницького, коли Україна покидала пограниччя, щоб стати назвою всієї країни й дати їй нові смисли.