У цій публікації розповімо про скандальні деталі обміну, що відбувся між Україною та прокремлівськими «республіками». Розкриємо подробиці однієї з найрезонансніших «справ про шпигунство в ДНР».
«Конец России будет печальным» — героя Кириченко не сломали 3 роки і 4 місяці «ДНРовського» підвалу
27 грудня відбулася подія, яку на офіційному рівні називають обміном утримуваних осіб і вважають чи не головним досягненням 2017 року. З застінків «ДНР» вдалося вирвати добровольця АТО Алексія Кириченка, який перебував у полоні у проросійських бойовиків з 2 вересня 2014 року. Три роки і 4 місяці мучень не зламали Кириченка. «У цієї війни глибокі духовні корені, і, на жаль, кінець буде для Росії дуже сумним. Вона не зробила висновків після розпаду Радянського Союзу і наполегливо рухається в тому ж напрямку», — спокійно сказав він пропагандистам із РФ та «ДНР» у день довгоочікуваного звільнення.
Кириченко розумів, що від нього чекають такої ж відповіді, яку вимовляли ті, хто стояв поруч: «Треба якомога швидше все це закінчити, треба домовлятися» (ніби розпочате Москвою можна завершити переговорами між Києвом і Донецьком).
Наймовірніше, розуміючи, що це мале героїство може бути марним — фрагмент із «неправильною» відповіддю можна вирізати, а «неправильного» бійця відправити назад у камеру. «ДНРовці» називали Алексія Кириченка дерзким і раз за разом знімали його з обмінів. Боєць окремої розвідроти при штабі АТО, він був серед останніх захисників Саур-Могили, а прославився після того, як, потрапивши в полон, сміливо заявив московським журналістам, що в Україну вторглися частини російської армії.
Свобода! Україні вдалося повернути на цей раз і знаменитого вченого Ігоря Козловського, і активіста Володимира Фомічева — полонених, про яких розповідали раніше. Їхня єдина «провина» перед «республіканцями» полягала в проукраїнських поглядах. Не маючи інших «улік», бойовики підкинули цим «шпигунам» гранати. За словами вченого Козловського, бойовики погрожували, що будуть катувати його сина у нього на очах, якщо він не визнається в зберіганні боєприпасів. «Вони кажуть: протягни руку. Вкладають у руку гранату. Ось і відбитки», — розповів Володимир Фомічев. Вченого «ДНРовці» звинувачували, крім іншого, у «неправильному» листуванні у Facebook. Пости у Facebook та Twitter — одна з найпоширеніших причин доносів у фейкових республіках. Через свої патріотичні висловлювання пережили справжній пекло директор донецького коледжу Валерій Недосекін та простий будівельник Михайло Соболєв.
Так звана «ЛНР» теж передала Україні кількох відомих заручників, за яких боролася громадськість всієї країни — серед них луганський блогер Едуард Неделяєв та молоді ультрас луганської «Зорі» Владислав Овчаренко та Артем Ахмеров. Але, на жаль, це далеко не всі незаконно утримувані в «ЛДНР», на чиє звільнення сподівалася Україна. Зокрема, пропалий у Донецьку автор ZN.UA Станіслав Васін (Асєєв) залишається у в'язниці т.з. «ДНР». Олександра Коринькова, Богдана Пантюшенка, Сергія Глондаря серед звільнених теж немає.
Про це мало говорять, але в процесі цього передноворічного обміну не обійшлося без скандалів. Екс-мер Володимир Слепцов, один з організаторів «референдуму» в Дзержинську (Торецьк) несподівано передумав повертатися у свій улюблений «російський світ» і сховався в машині у журналістів. Скандально виглядають і особистості інших переданих терористами полонених, яких з неймовірною помпою забрала президентська рать.
Серед них виявилися, за даними «ОРД», щонайменше 16 дезертирів та «аватарів» — військовослужбовців, які в п'яному стані потрапили на територію т.з. «ОРДИЛО». Перевірити «на вошивість» не завадило б, наприклад, і цього хлопця, який лихо розповідає про «розпусту в Айдарі» та «розп'ятих хлопчиків».
Очікується, що новий етап обміну обговорять уже 10 січня. На цей раз представниця України в Тристоронній контактній групі Ірина Геращенко поднесе питання про звільнення утримуваних у Донецьку підлітків-«диверсантів» з Ясинуватої. На питання, що хвилює багатьох: чому з полону забрали «не тих» і не всіх, вже відповідали в попередній публікації. Не варто забувати, що це обмін за «формулою Медведчука-Путіна». Україна перебуває, схоже, у тому становищі, яке змушує погоджуватися на умови, навʼязані Кремлем.
Є й ще один більш ніж скандальний момент: серед 73-х звільнених редакція «ОРД» виявила підпільників, які підозрюють, що їх злили терористам «куратори» з СБУ.
При цьому є й інші питання до захисників української безпеки: деякі представники колабораціоністських «урядів» без проблем переміщаються через лінію розмежування. Розповідали, що минулого року терористичний «омбудсмен» Дарія Морозова умудрилася отримати диплом про закінчення українського ВНЗ у підконтрольному Україні Краматорську!
«Шпигунка» — судді «військового трибуналу»: «У вас паспорт України, так хто для вас іноземна держава?"
Загальна риса переданих Україні цивільних полонених з донбаської пропискою — те, що їм у 30, 40, 50 років доведеться починати життя з нуля, адже назад дороги немає, а майно, житло та соціальні зв'язки — все втрачено. До таких людей належить колишня працівниця ахметовської компанії ДТЕК Валентина Бучок, з якою познайомилися в клініці «Феофанія». У т.з. «Донецькій республіці» цю жінку звинувачували в шпигунстві та піддавали катуванням. Але й у «суді ДНР» продовжувала стверджувати, що Донецьк — це Україна.
— В чому полягала ваша робота?
— ДТЕК, коли я там працювала, був українським підприємством. «Національізували» після мого арешту — 17 березня 2017 року. Моя робота полягала в тому, щоб знімати показання зі лічильників. Бувало, приходиш, і чуєш з-за дверей: «Ви звідки? Ах, з вул. Складської (там у нас було структурне підрозділення Донецькобленерго, тобто ДТЕК)? Україні ми платити нічого не будемо. Ми платимо за електрику на вул. Щорса». А там «Регіональні електричні мережі» — енергопостачальна компанія, придумана в «ДНР». А один клієнт вийшов з квартири і накинувся на мене: «Я тебе розстріляю прямо тут, на площадці, якщо ще раз з'явишся на порозі».
— Які настрої були у ваших колег?
— Були й такі, що за Україну, але багато хто був проросійськи налаштований. Коли починалися розмови на тему «укропи нас обстрілювали там, обстрілювали тут», я сперечалася: «Ви ідіоти, зіставте факти». З одним співробітником дійшло чи не до бійки. Якось він напився і прийшов з гранатою. Схопився за кільце. Підійшов: «Ти готова за свою Україну вмерти?». Після мого затримання цей колега був свідком обвинувачення у «МГБ ДНР». Заявив, що я «стопроцентний укроп».
— Пам'ятаєте той день, коли вас затримали?
— Це було 3 лютого 2017 року. Напередодні якраз був обстріл. З Мотеля (район Донецька) «ДНРовці» обстріляли «градами» інший район міста. А потім звідти шарахнули по Мотелю. І видали все це за обстріл ЗСУ.
— Навіщо вони це роблять, як ви вважаєте?
— Щоб тримати населення в напруженні, треба населенню показувати — дивіться, як «укропи» вас убивають.
— Як ви вважаєте, там РФ присутня?
— Я в Донецьку бачила не лише російську техніку, я бачила росіян у «МГБ ДНР» у військовій формі. На 2-й день після арешту мене знімав канал «Росія 24», і поруч зі мною стояли «їхтамнеці» — кадрові російські військові в балаклавах. За акцентом це було зрозуміло, та й один із них не заперечував, що він звідти. Він говорив: «Вашу Україну придумав Ленін у 17 році, України як держави ніколи не було».
— Чому вас затримали?
— Фотографувала кут будинку 121 на вул. Челюскінців — це той будинок, де вибухнули Моторолу. А місцевий житель, гарячо закоханий у «ДНР» — Юлаєв Марат Равільєвич — виявив пильність: побачив у моєму обличчі шпигуна і викликав «поліцію «ДНР». Приїхали співробітники МГБ, порилися в моєму телефоні, і їм дуже не сподобалася адреса, на яку я відправляла свої фото.
А відправляла я чоловікові, який перебував на території України. Одразу наділи мені пакет на голову, руки назад, в наручники, і повезли на допит. Пакет — як куртка: довгий, щільний. Ні їжі, ні води, ні туалету та побиття протягом 20 годин! Били по голові вчетирьох, кулаками: «Це ти вбила Моторолу?». А я інвалід 3 групи, у мене раніше була травма голови. Я спочатку заперечувала: «Ви б там поставили вказівники: фото-відеозйомка заборонена, і тоді ніхто не буде фотографувати». Говорила, що вони помилились, адже вже знайшли вбивць Моторолу — про це повідомляли місцеві «ЗМІ». Але це я з глумом… А насправді ніого вони не знайшли і не знайдуть, а вбити його могли й свої, через шкурні інтереси. Бандити режуть остатки Донецького аеропорту на шматки і здають у металолом, вони ж і шахти вирізають. Це могло бути мотивом убивства Моторолу.
Пізно ввечері повезли мене на свою секретну базу за адресою вул. Світлого шляху 4 (до війни там було культурне простір «Ізоляція»), де вже були інші «шпигунки».
— І як виглядає «правосуддя по-ДНРовськи»?
Був у вас адвокат?
— Слідчий «МГБ ДНР» (прізвище, здається, Орлянський, а ім'я — то чи Антон, то чи Артур, але я його впізнаю) сам особисто зняв з мене сережки. Вони ж і мій дім пограбували. Сусіди розповідали: приїхали о першій ночі, завісили вікна покривалами, винесли всю техніку. А хто в Донецьку може орудувати вночі, враховуючи, що там комендантська година? Лише МГБ.
Спочатку була в прострації, мовчала. Мені говорили: «Ми тобі відрубаємо ноги, якщо будеш мовчати». І я розуміла, що ця загроза не безпідставна. Вирішила, що якось треба виходити — щоб не згнити в підвалі під МГБ (це на бульварі Шевченка 26 у Донецьку, а навпроти — «Генеральна прокуратура ДНР», яку зараз очолює Василій Байрачний).
Насочиняли вони, як мене завербували на блокпості, і як я виконувала завдання «іноземної розвідки», фотографуючи цивільні будівлі. І я з усім цим погодилася. Але не визнала вини — на тій підставі, що Донецьк це Україна і я не порушила жодного закону України.
Адвоката дали вже після того, як мою справу передали з МГБ у «Генпрокуратуру ДНР» — старшому слідчому з особливо важливих справ Кількєєву Іскандеру Равільєвичу. Про нього нічого поганого не скажу, був коректен. А адвокатом від неіснуючої держави «ДНР» виявилася Шишкіна Олена Миколаївна, яка колись зі мною навчалася в 149 школі Донецька.
У процесі всього цього мультяшного розбирательства я написала 20 клопотань про відхилення мультяшного адвоката Шишкіної. А чоловік піднявся на вуха — так що до мене приїхав навіть адвокат з України… Але його до мене не допустили. Я вимагала на суд представників ООН, ОБСЕ, телебачення, але 321-а стаття «УК ДНР» (шпигунство) передбачає й довічне, й розстріл. Так що «мою справу» слухали в закритому режимі. Прокурор просив 18, а дали мені 17 років в'язниці, які я мала б відбувати у в'язниці Снігового.
— А що стосується ваших поглядів — від них довелося відмовитися?
— Ні. У суді я заявила, що живу в Україні, являюся її громадянкою. Мультяшній «судді військового трибуналу» Людмилі Стратейчук та прокурору я говорила: «У вас у всіх паспорти України, так хто для вас це іноземна, агресивна та ворожа держава, про яку ви пишете в обвинувальному висновку? І як можна в Україні шпигувати на Україну?».
Перед початком суду 2 дні сміялася, знайомлячись з матеріалами «справи». Помічника судді, який привіз мені матеріали, умовляла покаятися: «Ви ж інтелігентна молода людина, як ви можете працювати в бандитській групі? Їжте в Україну, там є для вас програма СБУ «Повернись додому». У суді, коли одного мого свідка запитали про мої погляди, він розгубився. Я кажу: «Ну що ти мнешся, відповідай як є: я за Україну, і Слава Україні!», йди зі спокійною совістю».
Потім конвойні говорили, що я неадекватна — раз кричу «Слава Україні» у «військовому трибуналі».
— Після вашого арешту цікавився ДТЕК вашою долею?
— Коли чоловік подзвонив Ломоносовій Наталії Михайлівні — заст. нач. Калініського РЕС, у якому я працювала, і запитав: «Де моя дружина?», вона кинула трубку. Хочу подати в суд, щоб мені заплатили зарплату за час вимушеного прогулу. До нас у госпіталь приходив фахівець з управління соцзахисту, і вразив новиною, що за вимушений прогул (час у полоні) підприємство мені нічого не повинне, а ж то значить, що я й рік пенсійного стажу втрачаю!
— Цікаво, а як зараз на тій території ДТЕК? Працює?
— Не виключаю, що змінилося лише те, що раніше ДТЕК платив податки в бюджет України, а тепер не платить. Ніби бойовики забрали бізнес у Ахметова, але якось хитро. Адже й до «національізації» було все неоднозначно. За світло споживачі платили рублями, а нам зарплату давали гривнями на карточку. Можна було виїхати за зарплатою на підконтрольну територію, а можна обналичити в самому Донецьку. На вул. Щорса брали у людей гроші за поставлену ДТЕКом світло від імені «ДНР», але через організовану в 2016 році місцеву фірму «Вікольд», де теж працювали люди Рината Леонідовича. І навіть зараз електроенергію на ту територію дає Україна. До речі, обов'язково напишіть: у 2015 році гарненьку спецодяг для працівників ДТЕК замовляли на Снігівській жіночій колонії — тобто в «ДНР», а не на території України.
— Який видите вихід зі складної ситуації на Донбасі?
— Закрити кордон, зачистити бандитів. Хто винен, нехай відновлює зруйноване. Хто ходив на «референдум» — позбавити громадянства.
Піар на людському горі, невпорядковане законодавство та загроза повторного полону
Валентина Бучок, Валерій Недосекін, Ігор Яковенко (якого ніхто не зустрічав з полону, і якого журналісти ТСН зняли в тапочках замість зимового взуття), багато інших вчорашніх полонених… зараз гостро потребують допомоги співгромадян. «Ніхто не буде забутий, і всі будуть підтримуватися», — «жінка третього тисячоліття» Ірина Луценко вволю попіарилася на цій «модній» темі. Але що мала на увазі пані Луценко — про це відомо лише їй. А матеріальної допомоги, обіцяної керівництвом країни, поки ніхто не бачив. І ця допомога буде адресована, найімовірніше, лише військовим.
Правовий статус тих, хто побував у полоні у терористів, так само досі залишається невизначеним. У ВР давно зареєстровані 2 законопроекти, які мають вирішити цю проблему. Один із них — №6231 («Щодо захисту прав осіб, які були захоплені в заручники») — стосується лише військових, другий — №6231-1 передбачає також захист прав цивільних заручників.
Але коли вони будуть розглянуті і будуть ли прийняті депутатською більшістю? Реабілітація, яку проходять люди в «Феофанії», теж досить однобока. Ось один із її проявів: керівниця офісу уповноваженого Президента з питань реабілітації учасників АТО Наталія Зарецька заборонила громадськості та журналістам відвідувати колишніх полонених «ЛДНР». Лікарське обстеження та психологи — це дуже добре, але де ж юристи, які допоможуть скласти позови та звернення в міжнародні організації та суди (про це просять багато колишніх заручників)? А головне — цивільні з донецькою та луганською пропискою залишили на неконтрольованій території все, що пов'язано з попереднім життям, і від того, знайдуть ли вони житло та роботу на «великій землі», залежить їхня здатність вижити, а ось цього якраз ніхто й не обіцяє…
На жаль, поки доводиться констатувати, що Держава Україна (у особі «слуг народу» та топ-чиновників) не протягла руку допомоги своїм патріотам з Донбасу. З цієї причини багато хто з них був змушений повернутися на неконтрольовану територію після року або двох скитань по кутках і проїдання заощаджень.
На цей момент у донецькому СІЗО якраз перебуває один із таких людей, який є живим (поки що живим…) докором владі. У 2015 році він уже побував «у підвалі» у бойовиків, і, не зумівши почати нове життя за межами «ОРДИЛО», повернувся на окуповану територію, де хоча б залишалися рідні стіни та була крива над головою. А в результаті потрапив у полон вдруге. На жаль, майже над кожним цивільним заручником, виривавшимся зі застінків «ЛДНР», висить ризик повторення цієї трагічної долі.