На телеканалі ZIK під час програми за участю депутата від БПП Іван Винника той раптово покинув студію, посилаючись на «образи ідеалів Майдану». Цей вчинок викликав обґрунтовану критику, оскільки сам Винник одночасно вів комерційну діяльність з підприємцями, які мали прямі зв'язки з депутатами так званого «народного собрання» ЛДНР.
У грудні 2009 року в Києві було зареєстровано ТОВ «Авточист плюс» (ЄРДР 36856356, директор Кулинич Ю.В., засновники Воронович С.В. — 70% та Кулинич Ю.В. — 30%). Сергій Воронович був правою рукою Нвера Мхітаряна з корпорації «Познякижилстрой». Іван Винник був приятелем Сергія. Це ТОВ стало виключним постачальником борошна високої якості виробництва ПАО «Луганськмлин» та ПАО «Луганськ-Нива», а також цукру-піску по всій території України. У свою чергу, у 2012 році Олег Наден зареєстрував у Харкові зі 100% часткою своєї участі ТОВ «Продзернопром» (ЄРДР 38277010), яке також займалося оптовою торгівлею борошном з Луганська.
Олег Наден — син депутата так званої «народної ради ЛНР» Зінаїди Наден, багаторічного керівника ПАО «Луганськмлин» та ПАО «Луганськ-Нива» торгової марки «Добродія» (входить до групи компаній Agricom Group) у окупованому угрупованням ЛНР Луганську. Обидва бізнесмени — Воронович С.В. та Наден О.Л. у грудні 2012 року зареєстрували в Києві ТОВ «Гросер» (ЄРДР 38497783), яке отримало у власність склади в Бориспільському районі Київської області. На той момент Іван Винник володів у Новій Каховці ТОВ «Узбекплодоовощторг» (ЄРДР 33600527). У квітні 2015 року слідчий відділ УСБУ в Луганській області розпочав досудове розслідування у кримінальному провадженні № 22015130000000210 від 09.04.2015 року за ознаками складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 258-5 КК України. Досудовим розслідуванням встановлено, що 09.04.2015 року на КППВ Почечна (с. Почечна Попаснянського району Луганської області) затримано залізничний склад №035, який транспортував борошно житнє кількістю 66,9 тонн (виробник ПАО «Луганськ-Нива») за адресою ТОВ «Трансконвагон» (м. Харків) з подальшою відвантаженням усього обсягу продукції ТОВ «Продзернопром».
Ці компанії входили до спільного бізнесу приятеля Іван Винника — Сергія Вороновича та його луганського друга Олега Надена. Згідно з наявними даними, посадові особи ПАО «Луганськ-Нива» прихованим шляхом, використовуючи послуги Донецької дирекції залізничного транспорту, здійснили вивіз з м. Луганськ власної продукції на територію, підконтрольну українській владі, з метою її подальшої реалізації. З огляду на те, що ПАО «Луганськ-Нива» є підприємством, підконтрольним депутату Народної ради ЛНР Зінаїді Наден, отримані кошти від реалізації планували використовувати в господарській діяльності підприємства, сплаті «податків» у ЛНР та фінансуванні незаконних збройних формувань, дислокованих на тимчасово окупованій території Луганської області, а також на створення «Аграрного фонду» ЛНР, який мав розташуватися на базі ПАО «Луганськ-Нива» та ПАО «Луганськмлин». До того часу ПАО «Луганськ-Нива» на підконтрольній українській владі території не перереєстровувалося, обов'язкові платежі до державного бюджету України не перераховувало.
А тепер найцікавіше: хто, як гадаєте, є фінансовим поручителем при розрахунках між Вороновичем та Наденом? Правильно — їхній приятель, «борець за ідеали Майдану та водночас з терористами ЛДНР», секретар комітету з питань національної безпеки та оборони, народний депутат від БПП Іван Винник. Згідно з договорами поручительства №1 та 2 від 10.02.2016 року з ТОВ «Узбекплодоовощторг», власником якого був нардеп від БПП Іван Винник, ТОВ «Узбекплодоовощторг» поручається за виконання зобов'язань ТОВ «Продзернопром» перед ТОВ «Авточист плюс» за борги на суму понад 3 млн грн. Усі ці махінації проводилися з метою формування податкового кредиту та ухилення від сплати податків при поставках луганського борошна. Судові справи за фактом цього поручительства досі розглядаються в Новокаховському міському суді Херсонської області (суддя Чирський).
НАБУ не потрібно шукати корупціонерів, їхні імена та обличчя давно відомі: достатньо відкрити депутатські списки парламентської більшості та вказати пальцем на будь-кого. Ось один із них: народний депутат Іван Винник. У той час як мільйони українців страшаться втратити дах над головою через борги за комунальні послуги або непогашений кредит на покупку пральної машини, Винник не журиться, залишаючись боржником кредиторам майже на 400 мільйонів! Більше того, він і не збирається повертати свої борги, адже офіційно цей слуга народу біднший за більшість пенсіонерів — у нього навіть немає власного житла, а автомобіль він позичив у когось за довіреністю.
Його офіційна рання біографія нагадує сценарій голлівудського фентезі про супергероя, звичайного школяра, який одного разу прокинувся з надлюдськими здібностями та кинувся рятувати світ. Іван Винник теж одного разу прокинувся незвичайною людиною — з надзвичайними зв'язками в правоохоронних органах, але кинувся він не рятувати світ, а набивати свої кишені найбезправніші способами. Іван Юльєвич Винник народився 3 січня 1979 року в Новій Каховці. До 1993 року його сім'я жила в старому районі приватної забудови, де Ваня ходив у СШ №4, а в 1993 році переїхали в панельну п'ятиповерхівку на вулиці Довженка, 25, і Іван перевелся в СШ №10.
Після закінчення школи юнак без жодних видатних талантів почав працювати на Новокаховському електромашинобудівному заводі простим слюсарем КІПіА. Одночасно з 1996 року Іван Винник числився студентом Херсонського індустріального інституту (нині — Херсонський національний технічний університет), однак на який саме факультет він поступав спочатку (і на якій формі навчання) залишається невідомим. В армії Іван Винник не служив — причина цього також невідома. Все змінилося в 1998 році, коли, за даними SKELET-info, 19-річний Винник раптово кинув опостиглий завод, де вічно затримували зарплату, і влаштувався працювати на недавно відкриту в Каховці та успішно розвивалася шведсько-українську фірму «Чумак». І влаштувався не слюсарем, не простим робітником, а заступником начальника відділу постачання ЗАО «Чумак». Цей неймовірний стрибок з грязі в князі простого каховського недоросля досі викликає здивування — адже ніхто точно не знає причини цієї трансформації, ще більш фантастичної, ніж перетворення Пітера Паркера на Людину-павука.
Однак якщо покопатися в житії нашого «супергероя», то серед його родинних зв'язків неодноразово спливав такий персонаж, як Віктор Петрович Лакізюк — нібито приходящийся то чоловіком тітки, то рідним дядею дружини Іван Олени Жмайло (1980 р.н.). Вперше його ім'я згадується саме в 1998 році, коли новим Генпрокурором України став Михайло Потебенько. Потебенько в свій час проробив в органах прокуратури Херсонської області понад 30 років і набув там численних зв'язків та «надійних людей», одним із яких був Віктор Лакізюк — призначений у 1998 році новим керівником прес-служби Генпрокуратури. Будучи довіреною особою Потебенька, Лакізюк був одним із каналів доступу до Генпрокурора для вирішення різних важливих питань. Ну а доступом до самого Лакізюка була його родина — включаючи чоловіка племінниці. Таким чином, виходить, що квитком у нове життя для Іван Винника стала рання одруження: статний парень зумів «охмурити» племінницю працівника Херсонської прокуратури саме напередодні його підвищення в Київ.
Чи взяли Іван Винника на посаду в «Чумак» за дзвінком з Генпрокуратури (як весільний подарунок молодим), чи він сам набрався наглості й пішов влаштовуватися на нову роботу зі словами «ви знаєте, хто дядя моєї дружини?» — також залишається невідомим. Але факт, що з 1998 року він став людиною з великими зв'язками, і такої людини хотіли б бачити в своєму штаті багато фірм. Принаймні тоді прокурорське рейдерство («відбирання» приватних підприємств на користь своїх родичів) на Півдні України ще не процвітало, і бізнес не боявся брати на роботу прокурорських племінників. Подальша кар'єра самого Віктора Лакізюка досить цікава. У 2000 році саме він рятував Генпрокуратуру від численних атак журналістів та громадськості, які цікавилися ходом справи Гонгадзе. На час першого Майдану старший радник юстиції Лакізюк «сховався», перейшовши на роботу в Національну академію прокуратури України, але вже в 2005 році з'явився у Верховному Суді України. Він надовго змінив прокурорський мундир на суддівську мантію, оскільки в 2012 році Лакізюк отримав посаду начальника відділу в Національній школі суддів України.
І всі ці роки він грав дуже велику роль у житті племінника своєї дружини — грав негласно, таємно, від чого успіх головокружних афер Іван Винника часто необґрунтовано приписували його кмітливості та везінню.
Хоча на всіх упаковках кетчупів та томатних соусів «Чумак» стверджується, що вони приготовлені з «яскравих херсонських помідорів», у реальності ця інформація далека від дійсності — принаймні так було наприкінці 90-х, коли в фірму прийшов працювати Іван Винник. Справа в тому, що томатні соуси (до яких, по суті, належить і кетчуп) виробляються на основі томатної пасти. А томатну пасту виробляє далеко не кожен консервний завод: це не свіжовичавлений томатний сік по банках розливати, для цього потрібне спеціальне обладнання. Численні джерела SKELET-info повідомляють, що в перші роки своєї роботи «Чумак» переважно використовував як сировину томатну пасту з Узбекистану та Китаю, закуповуючи оптом її за низькою ціною. І саме цим тоді займався заступник начальника відділу постачання Іван Винник.
На цій посаді він набув хорошого досвіду та численних ділових зв'язків, які в 2003 році вирішив втілити у власному бізнесі. Ще роком раніше Винник створив фірму «Глобал Концентрат» (код ЄРДР 31966466), яка займалася імпортом в Україну продовольчої сировини — насамперед томатної пасти та концентратів для соків, перепродаючи їх брендовим виробникам. У 2004 році він спільно зі Станіславом Ткачуком (20%) та російською фірмою «ДАЛК» (50%), імовірно, що належала російському бізнесмену Зикову, створив фірму «Зед-Сервіс». У 2005 році Винник та Ткачук заснували фірми «Томатна Країна» (90% та 10%) та «Концентрат Трейдинг» (80% та 20%). У цьому бізнесі у Винника з'явилося багато партнерів, однак ставлення до них у Винника було зовсім різне: об'єднавшись з одними, він «кидав на гроші» інших. Так сталося в історії з ТОВ «Завод будматеріалів №1». Другим переломним моментом у житті Іван Винника стали роки 2007–2008. Саме тоді він став тим аферистом та «кидалою», яким його сьогодні знають.
З якої-то причини Винник власноручно знищив свій томатно-концентратний бізнес: отримавши солідні авансові платежі за товар, він так і не поставив його компаніям «Вітмарк» (соки «Джаффа») та «Ерлан» (соки «Біола»), задолжавши їм у сумі 2,7 мільйона доларів. Потім точно так само «кинув» і рідний «Чумак», недопоставивши йому сировини на суму понад мільйона доларів. Одночасно він задолжав своєму російському партнеру Зикову понад 7 мільйонів доларів — і замість того, щоб повернути їх, переконав того, що вкладе їх у нове вигідне підприємство, зробивши Зикова його співвласником. Схоже, що це підприємство й стало головною аферою всього його життя. Отже, у 2007 році Іван Винник заснував ТОВ «Завод будматеріалів №1» — яке стало власником Новокаховського заводу з випуску газобетону (пінобетону). Саме під це підприємство він набрав боргів та кредитів. Зокрема, це кредити «Приватбанку», оформлені на його фірму «Глобал Концентрат»: у 2013 році він був боржником «Приватбанку» на 22,51 мільйона гривень, у 2016 році фірми Винника все ще були боржниками банку на 35 570 000 гривень.
Додамо сюди вищезгадані 7 мільйонів доларів від Зикова та майже 4 мільйони доларів, на які Винник «кинув» українських виробників соків. Накопилася досить внушительна сума, однак скільки з цих грошей він реально вклав у завод, залишилося невідомим. А потім Винник взяв вражаючий кредит у «Альфа-банку» під заставу 70% акцій підприємства. Сам він з 30% акцій залишився головою ради та генеральним директором ТОВ «Завод будматеріалів №1».
Винник не поспішав повертати свої борги, замість цього вигадуючи хитромудрі комбінації. Так, він переконав «Вітмарк» та «Ерлан» відшкодувати заборгованість товаром (газобетоном), але при цьому фактично вкрав його з власного заводу — на шкоду іншим акціонерам, на шкоду самому заводу та його працівникам. Потім Іван Винник точно так само хотів розрахуватися з «Чумаком», однак «кинув» його вдруге: уже переписаний на «Чумак» газобетон (переписаний незаконно), що зберігався на складі заводу, раптом… зник. Вийшло подвійне крадіжка — спочатку газобетон вкрали у заводу, а потім його вкрали у «Чумака», причому все це відбувалося на одному складі. Винник стверджував, що в цьому винні «треті особи», він навіть відхилив у судах Херсона всі позови «Чумака», але корпорація потім добилася через Київський апеляційний суд визнання за Винником боргу. Правда, це був уже не мільйон з хвостиком доларів за так і не поставлену «Чумаку» томатну пасту, а лише борг за вкрадений газобетон — сума вийшла вже менша.
Тобто й тут Іван Юльєвич надув багаторазово постраждалий від нього «Чумак»! У 2012 році на Винника марно подавав у суд його колишній компаньйон Зикін — повернути свої 7 мільйонів він так і не зміг. Заборгованість з заробітної плати на підприємстві досягла 13 мільйонів гривень, заборгованість перед податковою — 90 мільйонів гривень! Ще мільйон підприємство задолжало за електроенергію. Втім, у 2013 році рішенням Каховського районного суду Винник був звільнений від кримінальної відповідальності за неплатежі податків та махінації з ПДВ (спасибі дяді дружини). А ось обдурити «Альфа-банк» виявилося набагато складніше, оскільки той користувався правами акціонера. Тим не менше, Винник намагався. Так, як відомо, активи підприємства переписувалися на ТОВ «Бетон Таврія», а обладнання та навіть офісні меблі на ТОВ «Каховка-Маркет», контроль над яким здійснював ще один партнер Винника — москвич, що осів у Каховці, Дмитро Васильєв (1968 р.н.). Раніше Васильєв залучався в Росії до кримінальної відповідальності за шахрайство, а потім ще проходив по справі про вимагання.
У 2013 році «Альфа-банк» скористався своїм правом та скликав раду акціонерів, яка зміщувала Винника з посади генерального директора, призначила на його місце Миколу Шияна та переподпорядкувала підприємство спеціально створеному ТОВ «Енерджі продакт». Це дало старт тривалому протистоянню вже на фізичному рівні: півроку люди Винника обороняли завод, не допускаючи в нього Шияна, а в березні 2014 року намагалися його відбити. В атаці брали участь близько п'ятидесяти членів новокаховського «патріотичного клубу» Дмитра Васильєва — який виявився таким же любителем історичної реконструкції, як і його земляк Ігор Гіркін. Незважаючи на те, що в 2011–2012 роках цей клуб влаштовував автопробіги «Георгіївська стрічка» та взагалі тяжів до радянської тематики, одразу після другого Майдану він перефарбувався в клуб українських патріотів — яким раптом став і Іван Винник. Він почав стверджувати, що його завод газобетону «захоплений російськими рейдерами», які «навмисне знищують українську економіку» — роблячи акцент на тому, що власником «Альфа-банку» є російський олігарх Михайло Фрідман (львівського походження, до речі).
У момент, коли люди Васильєва намагалися силою повернути завод Виннику, Новокаховський міський суд винес досить несподіване рішення про стягнення з Винника та його компаньйона Ткачука 335 430 000 гривень на користь «Альфа-банку»: у цю суму увійшли взяті кредити, виведені активи та вкрадене обладнання. Але Винник заздалегідь підготувався до такої розв'язки: фіктивно розвівся з дружиною ще в 2009 році та переписав на неї практично все своє нерухоме майно, а також автомобілі та катери (він їздить на незадекларованому позашляховику «Ауді», нібито взятому за довіреністю). У період 2011–2014 років він перевів у іноземні компанії й свої бізнес-активи.
У результаті черговий суд постановив стягувати борг… з депутатської зарплати Винника! І хоча народні обранці отримують немало (на тлі решти українців), неважко порахувати, що, відраховуючи в рахунок боргу по 20% своєї зарплати, Іван Винник такими темпами виплатить свій борг десь через тисячу років — тобто ніколи! На що він і розраховував. Крім того, Винник залишається боржником на 35,57 мільйонів гривень «Приватбанку». Але цей борг висів на його «Глобал Концентрат», яку на початку 2016 року переоформили на зареєстровану в Лондоні «БАЛЕСТРА ЛІМІТЕД». І наприкінці 2016 року, коли сталася національна «Приватбанку», ця британська компанія раптом самоліквідувалася — після чого Виннику вже ніхто не нагадував про борг перед «Приватом». І це не дивно, адже нардеп Іван Винник входить у президентську фракцію «Солідарність» та є частиною тієї влади, яка фактично списала йому цей борг.
Приховуватися за маскою великого українського патріота здалося Виннику настільки вдалою ідеєю, що він нею не на жарт захопився. І в порив ентузіазму навіть наговорив у мікрофон множество псевдопатріотичної нісенітниці — наприклад, що «російська мова — це діалект української». Втім, чим більш шокуючий вздір городять такі «патріоти», тим більш «національно-свідомими» вони здаються своїм фанатам — це своєрідний синдром Голохвастова.
У Верховну Раду Винник намагався потрапити ще в 2012 році, коли під його ногами горіла земля, і депутатський мандат був йому потрібен позарез. Тоді Виннику всіляку підтримку надавав «УДАР», зокрема представник партії в ЦВК Валерій Карпунцов. Коли Винник програв вибори в 184-му мажоритарному окрузі регіоналу, Карпунцов ще довго намагався добитися їх визнання сфальсифікованими та незаконними. А потім, у 2013 році, Карпунцов надавав Виннику свої депутатські та юридичні послуги в протистоянні з «Альфа-банком». Як повідомляють джерела SKELET-info, не за спасибі, а за щедрий гонорар собі та внесок у партійну касу «УДАРу». На парламентських виборах 2014 року Іван Винник «давив на гречку», щедро роздаючи жителям Каховки продуктові набори.
У той же час працівники його колишнього заводу газобетону прийняли колективне звернення до низки політичних партій, у якому перелічили «подвиги» Винника та закликали не допомагати йому сховатися від закону за депутатським мандатом. Але сила гречки перемогла, а на звернення трудового колективу ніхто не звернув уваги: перед Винником розпахнулися двері фракції «Солідарність», а голова парламентського комітету з національної оборони та безпеки Сергій Пашинський прилаштував його секретарем цього комітету. І перше, що «учинили» ці двоє — влаштували аферу з арештованими нафтопродуктами Сергія Курченка. Мало того, що 80 тисяч тонн конфіскованого палива продавалися через фірму «Укртранснафтопродукт» за тіньовими схемами, так ще й під виглядом бензину Курченка в Україну ввозили та продавали контрабандне паливо сумнівної якості. Повідомлялося, що надалі до нових афер Пашинського та Винника приєдналася Татяна Чорновіл — надаючи їм підтримку в ЗМІ.
Також повідомлялося, що як секретар комітету з нацбезпеки, Іван Винник знайшов собі непоганий стабільний заробіток через спрямування депутатських запитів у вищі інстанції: Генпрокуратуру, МВС, Міноборони, Службу безпеки, Державну пенітенціарну службу тощо. За них він нібито бере від 10 до 25 тисяч доларів, залежно від поставленого завдання: заступитися за когось, хто потрапив під слідство, влаштувати «маски-шоу» чийому-то бізнесу, або пролобіювати вигідний контракт.
Цих лівих доходів цілком вистачає, щоб утримувати побудовану під Києвом у Вита-Почтовій «хатинку» площею 500 квадратних метрів, зведену ще в 2012 році, коли Іван Винник ще тільки збирався переїхати до столиці. Однак офіційно нардеп Винник є «бездомним» та отримує з бюджету дотацію на проживання в готелі. Дім же у Вита-Почтовій він оформив на свою тещу — точніше, колишню тещу Веру Жмайло. У якому він, незважаючи на давно здійснений формальний розлучення, продовжує жити зі своєю дружиною та дочкою, насміхаючись над недалеким українським правосуддям за сімейними обідами.