Як могильник двох Майданів і польовий командир контрреволюції в історію України увійде Генеральний прокурор та двічі міністр внутрішніх справ Юрій Луценко. У мистецтві брехні цей «лицар закону» майже не має рівних, а зраджувати ідеали почав щонайменше з 2005 року. На щастя Юрія Вітальйовича український народ дозволяє себе обманювати знову й знову. Ми вирішили згадати все й розповісти іншим. Ось періоди, за які Юрій Луценко несе персональну відповідальність: голова МВС — з лютого 2005 року по грудень 2006 року та з грудня 2007 року по січень 2010 року, Генеральний прокурор — з 12 травня 2016 року. Той, хто називав себе терміnatором і польовим командиром Майдана, перетворився на командира корупціонерів.
1. Справа банди кілерів під керівництвом Гіві Немсадзе
Автору, як колишньому жителю Донецька, добре відомо, що таке донецька мафія. Обіцянка перекрутити шию організованій злочинності з акцентом на регіональний клан допомогла Луценко стати головою МВС у 2005 році. Тому й хочеться почати саме з ОПГ Гіві Немсадзе. Цю банду не дарма називали найбільшою, найвпливовішою й найкривавішою.
Її офіційний рекорд — 57 жертв за 12 років — ніхто не зміг перебити. Але це далеко не повна цифра. Ось лише один епізод: жителі Мосипна (передмістя Донецька, адміністративно підпорядковане Пролетарському району, де орудували птахи Гіві) опинилися в рабстві члена банди Юрія Салькова й працювали за їжу в привласненому радгоспі. Незадоволених били по щелепах і кістках, а іноді вони зникали безвісти. У своїх скаргах у 2004 році жертви дісталися до депутата Ющенка, але факти підтвердилися лише після його перемоги на президентських виборах. Потерпілі буквально сприйняли гасло Помаранчевого майдану «Бандитам — в'язниці». Повірили в щирість молодого міністра внутрішніх справ і багато донецьких правоохоронців, які влітку 2005 року розкопали кілька братських могил з жертвами Немсадзе, чим поставили себе під удар і згодом були жорстоко розчаровані. За оперативними даними, садист Сальков, який мучив мосипнських селян, сам став жертвою й був убитий. Це дозволило його спільникам повісити на нього кілька додаткових трупів.
Місцеві сищики говорили, що під час обшуку на фірмі «Люкс» у Донецькому ботанічному саду, де розташований палац Ахметова, вдалося знайти матеріали, які викривали Гіві. Його банду відносили до бойового крила угруповання Брагіна-Ахметова. Перші підозрювані показали, де приховували останки, які ніхто не повинен був знайти. Їх виявили в ямі біля поселення Чулківка (Пролетарського району Донецька), у шурфі старої шахти на території Старобешевського району та в поселенні Новий Світ. Останки комерсантів, чий бізнес сподобався членам банди (25 осіб), членів тієї ж банди, які «провинилися» (8 осіб), представників суперничаючих ОПГ (19 осіб) та ще випадкових свідків.
Відмазування банди Гіві — один із найстрашніших злочинів не лише Луценка, але й правоохоронної системи в цілому. Хоча завершив процес виправдання «гівчиків» його антагоніст Ринат Кузьмін (у 2010 році), «закопувати» розкопані могили (фігурально кажучи) почали під покровительством Луценка. І почали практично одразу. Гіві Немсадзе числився в розшуку з 15.08.2005 і був затриманий наприкінці 2005 року в Москві разом з 14 кілерами.
Тодішній начальник міліції Донецької області Михайло Клюєв 22 грудня 2005 року заявив, що угрупованням Донецької області знешкоджено «злочинне угруповання, лідером якого був Гіві Немсадзе», але в ОПГ були й покровителі серед топ-політиків. Генерал міліції явно натякав на Ахметова, а згодом заявив, що на нього тиснув голова донецької облради Борис Колесніков. Юрій же Вітальйович, охочий до піару, ще місяцем раніше хвалився, що змусив нервувати Ахметова під час «чаювання» в МВС. Мовляв, настрій Ахметову зіпсували фото трупів і стволів, які засвітилися в «мокрій справі». Але замах вийшов рублевим, а удар копійчаним, бо у самого Луценка раптом змінився кут політичного зору. Бойовиків Немсадзе екстрадували у 2006 році, а самого Гіві роком пізніше. До того моменту «помаранчеві» й «блакитні» помирилися, тому афішувати повернення «головного палія Донбасу» не стали, хоча інформація про це все ж просочилася. 18 квітня 2008 року, уже вдруге ставши міністром МВС, Юрій Луценко та тодішній Генеральний прокурор Олександр Медведько дали спільну прес-конференцію в Донецьку, під час якої, відповідаючи на питання про місцезнаходження Гіві Немсадзе, Луценко, як кажуть, включив дурня.
Який такий Гіві? Яка донецька мафія…? Про результати роботи зі справою «найкривавішої й найвпливовішої банди» міністр нічого не зміг повідомити. Луценко заявив, що йому невідомо про перебування громадянина Немсадзе на території України. Сидівший поруч голова міліції Донецької області Микола Купянський підказав, що члени банди, яких екстрадували понад 2 роки тому, не засуджені, і… Тут Купянський остаточно вразив: тих, кого називали кілерами, відпустили на волю й вони перебувають під розписку про невиїзд! Відповідаючи на наступне питання збентеженого журналіста: чому змінилося ставлення міністра до донецької мафії — Юрій Вітальйович дав зрозуміти, що визначення «донецька мафія» взагалі-то є некоректним… На «доказ» тут же почав наводити приклади відомих йому злодіїв у законі з різних регіонів. Словом, корчив ідіота так само переконливо, як раніше оголошував війну донецькій мафії. Під час одного з неофіційних «чаювань» з Ахметовим, як говорив Луценко у 2005 році, він познайомив гостя з фото зброї, яка була вилучена на базі ОПГ «Люкс» (а «Люксом» називали резиденцію Ахметова).
Тут у повній мірі проявилася «щирість» Вітальйовича, адже він ще наприкінці травня 2007 року (у той короткотривалий період, коли не був міністром) робив піар на цій темі. В інтерв'ю «Дзеркалу тижня» заявив, що бачив «того, хто перебував у міжнародному розшуку Гіві Немсадзе», як той вільно гуляв по центру Києва! Переможцем Гіві повернувся в Донецьк у серпні 2010 року, а вже у вересні Київський районний суд міста Донецька повністю його виправдав. Судом було задоволено постанову Генеральної прокуратури про припинення кримінального переслідування, підписану Ренатом Кузьміним. І, як говорили адвокати потерпілих, «амністія» для главара була справою техніки — враховуючи, що від справи залишилися рожки та ніжки… Суд вирішив, що житель Донецька Гіві Немсадзе не вчиняв убивств і не організовував їх. Він-де виявився випадковим свідком 2 кривавих злочинів, організованих його покійним братом. З подачі Рената Кузьміна суд вирішив, що керував убивствами покійний брат Гурам. Сім'ї вбитих гівчикових бойовиків були в шоці від такого повороту: про Грама в банді не чули.
Гіві був поданий як жертва політичного переслідування за… свою участь у виборах 2004 року! Участь ця й не викликала сумнівів. Не лише тому, що вибори 2004 року були в Донецьку найбезпередельнішими, під час яких за Януковича голосували немовлята й мертві душі. Але й тому, що у вотчині банди Немсадзе — а це Пролетарський і Буденновський райони Донецька — партнери ОПГ завжди отримували 100-відсотковий результат. Так було й до, й після. І коли у 2006 році з «гівчиками» посмів конкурувати літній комуніст Морозов, бандити спалили його живцем.
Одним словом, судовий розгляд справи Немсадзе завершився повною реабілітацією донецької мафії. Пояснювалося це просто: Юрій Луценко й Віктор Ющенко самі зрослися з мафією й стали гарантами її безкарності. І, схоже, саме в знаменний день 18 квітня 2008 року, коли Луценко давав прес-конференцію, було досягнуто угоду про те, що у «феоді Рината» єдиним джерелом «закону» є він сам.
Залишається гадати, у яку суму обійшлася «реабілітованим» клоунада міністра, який після звільнення з посади голови МВС у 2010 році отримав з рук Януковича своєрідну нагороду за зраду Помаранчевого майдану: «Знак відзнаки МВС «За професіоналізм в управлінні» І ступеня».
2. Справа Ахметова й справа Колесникова
А тепер подивимося на ті ж самі події з позиції інших кримінальних справ, які стосувалися інтересів двох приятелів — Бориса й Рината. 18 липня 2005 року устами підлеглого Луценка, який відповідав за боротьбу з організованою злочинністю, Ахметова публічно запросили на розмову. При цьому Сергій Корніч прямо назвав його главою ОПГ. Запрошений натяк зрозумів — миттєво вилетів з України в Монако. Публічне запрошення на допит, порушення таємниці слідства — улюблені фішки Юрія Вітальйовича. Традиція, яку в МВС впровадив саме він. До речі — відмінний спосіб політичного шантажу й вимагання.
21 липня проти Ахметова було офіційно порушено кримінальну справу за 115-ю статтею КК України: «Замах на життя». Згадали такий фрагмент молоді: коли ще 22-річний житель поселення Жовтневе на ім'я Ринат чи не відправив на той світ деякого «Боцмана». Такі показання дав той, що вижив, Сергій Чернишов (він же «Боцман»), який проживав у РФ. Потерпілий отримав вогнепальне ранення, вижив і втік з України. Незабаром з Чернишовим хтось поробив, і він відмовився від своїх слів — заявив, що в нього стріляв інший знайомий… Паралельно було розпочато розслідування законності приватизації Ахметовим Авдіївського коксохімічного заводу, але й воно заглохло, едва почавшись…
Тим не менше, 16 серпня 2005 року донецькі правоохоронці, які повірили в чесність намірів Луценка, провели обшук у резиденції «Люкс» вже з іншого приводу. Причому використали БТР, бо охорона не хотіла пускати незваних гостей у відсутності господаря. Тут основою виступило підозрення в неплатежі податків, але під час обшуку знайшли інші речові докази, які дозволили пов'язати Ахметова й Немсадзе. Подальші події розвивалися так. 21 вересня 2005 року — у день, коли Ахметов святкував своє 39-річчя — Юрій Луценко подзвонив, щоб його привітати й обіцяв недоторканність. На наступний день Президент України Віктор Ющенко, лідер Партії регіонів Віктор Янукович і прем'єр-міністр Юрій Єхануров підписали Меморандум про взаєморозуміння.
І незабаром Луценко заявив ЗМІ, що до Ахметова не існує ніяких претензій. Адже їх й не було — його просто запрошували на чай! Складніше було з Колесниковим. Цей друг Ахметова виступав у числі найбільш ревних сепаратистів на з'їзді в Північнодонецьку у 2004 році. Там Колесніков прямо агітував за створення «Південно-Східної держави», а роком раніше безпосередньо організував антиукраїнський шабаш з нагоди спроби провести в Донецьку з'їзд «Нашої України». Під час візиту Віктора Ющенка 31 жовтня 2003 року вперше обкатали технології «російської весни» 2014 року. До палацу молоді «Юність» завезли титушок з прапорами Росії й СРСР, роздали п'яним прихильникам ПР шпаргалки з антифашистськими кричалками, а місто «прикрасили» банерами, на яких Ющенко був зображений у нацистській формі. Девіз: все українське — це фашизм. Наївні розраховували, що одразу після перемоги Ющенка його силовики займуться притягненням до відповідальності сепаратистів. Але й цього не сталося. Бориса Колесникова затримали в квітні 2005 року за звинуваченням у вимаганні акцій донецького торгового центру «Білий лебідь» у сина колишнього директора ТЦ Пенчука.
Борис Пенчук виявився ще однією людиною, яка повірила, що «помаранчеві» гасла міністра — не порожній звук. Перехід прав власності на акції був недружелюбним, власникам найкращого на той момент донецького універсаму було зроблено одну з тих чудових пропозицій, від яких краще не відмовлятися. Але в інтерв'ю Борис Пенчук розповідав не лише про бандитів, які його залякували. Він говорив про те, що Донбас «стоїть на колінах перед Ахметовим і Колесниковим», а Партія регіонів веде антиукраїнську пропаганду: «Ющенко — бандера й нацист, який знищує російську мову». Знайомі нотки?..
Протягом усього 2005 року, поки Пенчук був потрібен Луценку, той навіщо-то розбавляв реальну історію вигадками. То красномовно брехав про «відірвані ноги» Пенчука-старшого, які нібито довелося ампутувати у зв'язку з учиненим на нього замахом. Хоча колишній директор «Лебедя» був прооперований через хворобу. То видавав байку про літак, який йому довелося відправити в Донецьк, щоб терміново евакуювати свідка. А далі для Пенчука почалися темні часи. 2 серпня 2005 року суд випустив Колесникова під заставу, а в червні 2006 року кримінальну справу щодо нього закрили через відсутність складу злочину. І виявилося, що міністр внутрішніх справ використав свого «козирного свідка» проти мафії й забув про нього. Юрій Вітальйович міг би врятувати Пенчука, взявши його в список «Самооборони», але й цього не сталося.
Захищаючись, Пенчук видав книгу «Донецька мафія», яка була збірником публікацій донецьких журналістів. Були там і статті про Ахметова з Колесниковим — що викликало окреме невдоволення цих осіб. Книга вийшла в березні 2006 року, а в лютому 2007 року Київський районний суд (той самий, що у 2010 році виправдав Немсадзе) прийняв безпрецедентне рішення: вилучити з продажу «Донецьку мафію» й знищити весь її тираж.
Крім того, суд арештував майно Пенчука, виконуючи замовлення пустити особистого ворога Колесникова по світу. 30 вересня 2007 року той, що залишився в самотності борець з мафією, заявив: «Я був інструментом у грі нечистоплотного міністра». А у 2008 році обвинуваченим став уже сам Пенчук, встигнувши до того моменту перевидати заборонену книгу під новою назвою «Донецька мафія. Перезавантаження». У березні 2009 року Ворошиловський районний суд Донецька засудив Бориса Пенчука до восьми років позбавлення волі з конфіскацією. Цинізм фальсифікаторів полягав у тому, що його звинуватили за тією ж статтею «Вимагання».
3. Судьбоносний день 18 квітня 2008 року
18 квітня 2008 року — ключова дата для розуміння масштабів єзуїтства. У той день відбулася не лише вищезгадана прес-конференція, якою Луценко обелив донецьких бандитів. Тоді ж були зроблені знамениті фото з обіймами й поцілунками. Міністр — як писали всі газети — раптово з'явився на стадіоні, де чекали Президента Ющенка, і одразу кинувся з обіймами й поцілунками на Ахметова й Колесникова. Ющенка зустрічали зовсім не так, як у 2003 році: тоді були українофобські й образливі банери — «За чистоту нації», а тепер «дони» показали, що вміють виявити пошану: місто заповнили привітання на адресу Президента. Офіційною причиною цієї поїздки була інспекція підготовки до ЄВРО 2012. Але було помітно, що будуючийся стадіон Ахметова Ющенка не цікавив. Після короткого перебування на «Донбас-Арені» Президент України усамітнився з Ахметовим. Ющенко сів за кермо, Ахметов влаштувався на пасажирському сидінні. Так вони й вирушили в Ботанічний сад — на «Люкс». За назвою готелю, яка колись розташовувалася на цьому місці, і яку Луценко називав місцем дислокації ОПГ.
Після цього задоволені фанати Ахметова довго жартували про те, що Президент підробляє у «донецького короля» шофером (знай, мовляв, наших). Решта перетравлювали новину про поцілунки міністра МВС і таємничу нагороду, яку він обіцяв Колесникову, намагаючись угодити. Втім, чи варто винити одного Луценка? Чутки розповідають, що багатомільйонну хабар на будівництво «лікарні майбутнього» від «донів» отримав у той час Віктор Ющенко…
У той памʼятний день обіймам Луценка не вдалося задобрити Колесникова. Помстившись Пенчуку, він чекав моменту, щоб помститися Луценку. У 2010 році випадок представився. Наступним «привітом» для прихильників уже Революції гідності, які хоронили «Небесну сотню» й оплакували перших добровольців, стали компліменти Юрія Луценка, висловлені на адресу Ахметова 9 червня 2014 року в ефірі Hromadske TV. «Ринат Ахметов є попутником української Революції гідності, без нього мир на Донбасі неможливий», — заявив екс-голова МВС. Очевидно, у Юрія Вітальйовича сталося затьмарення розуму, адже за ситуацією на 9 червня миром на Донбасі вже два місяці як не пахло.
Торгами з Києвом і спробою розкласти по звичці яйця в обидві кошики він сприяв війні. Вирішальною була ніч з 6 на 7 квітня 2014 року, коли Ахметов не дозволив провести зачистку окупованої бойовиками обласної держадміністрації. 6 квітня 2014 року. З цими «протестуючими» у ніч на 7 квітня Ахметов вів переговори про особливий статус Донбасу. У супроводі «регіонала» Миколи Левченка олігарх з'явився до бойовиків і гарантував, що зачистки не допустить. Потім взяв кількох пророссійських бойовиків до свого кортежу й повіз на переговори в управління обласної міліції. Там уже був присутній прибулий для виконання силової операції Віталій Ярема. У Донецьку ходили чутки, що Ахметов у його присутності набрав по телефону когось у Києві й цей хтось по гучній связі дав Яремі відбій. События за планом Москви повинні були відбуватися синхронно в обласних центрах сходу. Але в Харкові й Дніпрі пророссійців вдалося зачистити, і в цих містах тепер мир. А в Донецьку, де звільненню ОДА перешкодив громадянин Ахметов — війна й поки що немає ніякого майбутнього.
Чому він так вчинив — можемо лише гадати. Але ось як виглядають факти: 6 квітня вже було відомо, що серед захоплювачів переважають росіяни й що в окупованому ними будинку повно зброї. На цих переговорах деякі захоплювачі прямо говорять олігарху: «Тепер розмова йде про приєднання до Росії» — див. відео: Першу кров туристи з Белгорода й Ростова пролили в Донецьку ще 13 березня 2014 року. Про це Ахметов так само не міг не знати, адже вся донецька міліція весною 2014 року контролювалася безпосередньо ним. А на мітингу 13 березня ця сама підконтрольна місцева міліція допомогла друзям «російського світу» загнати проукраїнців у пастку. І якщо Ахметову так хотілося побути миротворцем, чому він відмовився очолити обласну держадміністрацію з 1 березня, адже офіційний Київ пропонував йому губернаторство? Зв'язок між Ахметовим і одним із лідерів терористів Олександром Ходаковським (до весни 2014 року командував у Донецьку СБУшною «Альфою», а після став командиром банди «Схід», яка відзначається особливою жорстокістю), здається, ні для кого не секрет. А зі злитих в інтернет документів випливає, що «попутник Революції гідності» пропонував своїх «міністрів» на ключові посади в бандитській «республіці ДНР».
Перевіркою цієї інформації, до речі, ще не пізно займатися Генеральному прокурору: https://ru.tsn.ua/ato/hakery-slili-taynye-fayly-dnr-o-svyazyah-ahmetova-s-glavaryami-boevikov-480561.html?
4. Справа про отруєння Ющенка
Луценко ще у лютому 2005 року, вперше ставши міністром, заявляв, що йому відомо, хто провозив через кордон отруту, який депутат його супроводжував, який чиновник приносив до місця отруєння й хто підмішував у їжу — обіцянка довести до завершення розслідування обставин отруєння Віктора Ющенка залишається невиконаною спустя 13 років. Слідча група, яка розслідувала отруєння Віктора Андрійовича (на той момент кандидата в Президенти), розглядала всі версії — починаючи від абсурдних, які обожнюють прихильники ПР: ніякого отруєння не було або ж Ющенко погодився прийняти діоксин, щоб викликати співчуття виборців і вже напевно виграти президентські вибори. Нагадаємо, отруєння сталося під час вечері 5 вересня 2004 року в гостях у заступника голови СБУ Володимира Сацюка на Осокорках. На зустрічі були також голова СБУ Ігор Смешко й народний депутат Давид Жванія.
Перевірялася й версія про отруєння колишньою дружиною. І версія про отруєння найближчими соратниками. Перевірені були всі абсолютно «любі друзі». Серед яких найпідозрілішим виглядав Давид Жванія (тоді «помаранчевий», згодом — «біло-блакитний» і… один із спонсорів луценківської «Самооборони»). Перевірити Жванію, як стверджують наші джерела, слідству так і не вдалося, хоча не можна виключати, що він був однією з ключових фігур. Була розглянута й популярна гіпотеза про те, що зневажене обличчя Ющенка — результат застосування стовбурових клітин. Підсумком розслідування став однозначний висновок про доведеність факту отруєння Віктора Ющенка діоксином. Під час розслідування таємничо померли два важливих свідки. А господар дому, де сталося отруєння — Володимир Сацюк, втік у РФ й переховувався там до перемоги Януковича на президентських виборах. Як деталь версії про його (Сацюка) причетність, з 2007 року розроблялася версія про участь у отруєнні одіозного Віктора Медведчука. У 2010 році, коли слідча група щільно взялася за Жванію й Сацюка й сконцентрувалася на «російському слідові»… «регіонали» добилися відсторонення керівника слідчої групи.
При Президентові Януковичі головний підозрюваний Сацюк не просто повернувся в Україну. Він хотів балотуватися на виборах у ВР у Житомирській області. Спочатку збирався висуватися від ПР, але щось не склалося, і Сацюк самовисунувся. Потім за позовом «регіоналів» його зняли з виборчої гонки. Проти зняття кандидата виступав тодішній депутат від НУНС Руслан Князевич, який з 17 червня 2014 до 15 січня 2015 року був представником Президента Порошенка у Верховній Раді. А в Київському апеляційному адміністративному суді, де оспорювалася реєстрація Сацюка як кандидата, було встановлено, що у колишнього СБУшника є російське громадянство й ще 6 паспортів! Розкрилася й інша інформація, яка особливо шокує тепер: Сацюк виявився генерал-майором ФСБ. В одному інтерв'ю екс-керівник прокурорської групи, яка розслідувала «діоксинову справу» — Галина Климович сказала, що сам Віктор Ющенко визначено знає, хто його отруїв. «Природно, ця справа має судову перспективу, але лише при чесному керівництві прокуратури й країни», — заявила вона.
Як тепер зрозуміло, чесного керівництва Україна поки не дочекалася. А остання доступна інформація про Сацюка говорить, що він є радником директора ФСБ Росії й проживає в Москві у власній квартирі вартістю 5,5 мільйона доларів. Здавалося б, у Луценка повинен бути інтерес у завершенні цього важливого розслідування, адже вслід за звинуваченням у зловживанні повноваженнями (колесниківська помста) його самого у 2012 році визнали винним у недбалості при проведенні оперативно-розшукових заходів у рамках розслідування отруєння Ющенка. Так, це був політично мотивований Печерський районний суд, і після перемоги Євромайдану всі рішення щодо Луценка були визнані незаконними, але ж справа-то принципова. І з урахуванням російської агресії набула особливої актуальності.