Чи можливо шляхом провокацій злочинів забезпечити протидію корупції, насамперед у вищих ешелонах влади, якою продовжують займатися правоохоронні органи? Автор переконаний, що провокування пропозицій, обіцянок та одержання неправомірної вигоди не може бути ефективним методом протидії цим явищам. Хоча подібна практика набула поширення в постмайданівській Україні, вона існувала й раніше — в дореволюційні часи такими забороненими методами грішили оперативні підрозділи СБУ та міліції, особливо їхні спеціальні підрозділи з боротьби з корупцією та організованою злочинністю.
Працюючи тривалий час прокурором, автор не належав до прихильників подібних методів боротьби з корупцією і завжди принципово реагував на факти провокацій хабарів та використання для таких цілей осіб, які нібито добровільно співпрацювали з правоохоронними органами й виступали як так звані торпеди. Траплялося навіть, що таких «добровільних помічників» використовували як кадрових хабародавців одночасно різні правоохоронні органи й навіть у різних областях держави.
Суди, викриваючи подібні факти, переважно не сприймали здобуті таким шляхом докази і зазвичай виправдовували підсудних або тривалий час зволікали з розглядом справ, а потім повертали їх на додаткове розслідування. Однак після Революції гідності найвищі посадові особи держави, гарант Конституції, а також частина політиків і так звані грантоїди почали активно ініціювати узаконення провокації підкупу. Мотиви таких закликів були різні, але головне — вони не ґрунтувались на вимогах національного законодавства і суперечили практиці Європейського суду з прав людини.
Дискусія на цю тему виправдана, оскільки в США провокація підкупу значною мірою є узаконеною, тоді як в Україні — ні. Більше того, в Україні за такі дії передбачена кримінальна відповідальність. Однак провокативні заклики про негайне внесення змін до законодавства та відвертий тиск на керівництво держави так званих партнерів і фінансистів, насамперед із-за океану, під виглядом необхідності посилення боротьби з корупцією, призвели до негативних наслідків.
Правоохоронці, особливо НАБУ і САП, які не приховують своєї орієнтації на закордонні центри впливу, розпочали застосовувати таку незаконну практику провокацій підкупу. Це відбувається в умовах, коли прокурорський нагляд за додержанням законів про оперативно-розшукову діяльність та вимог КПК України фактично зруйнований, а судовий контроль за діяльністю органів досудового розслідування та оперативно-розшукової діяльності майже відсутній. Судова система за останні роки настільки знекровлена, а судді залякані як внаслідок так званої люстрації, так і різними антикорупціонерами, що служителі Феміди сьогодні бояться приймати навіть законні рішення.
Про організовані НАБУ за відсутності належного прокурорського нагляду з боку САП провокації підкупу щодо народних депутатів Максима Полякова і Бориса Розенблата, а також першого заступника Державної міграційної служби України Діни Пімахової говорили в ЗМІ достатньо. Лунали й професійні висновки та судження. Однак є факти, про які у пресі промовчали, і на них потрібно звернути увагу, оскільки вони в сукупності свідчать про загрозливу тенденцію і створюють прецеденти, від яких постраждають як громадяни, так і Україна в цілому.
Безпрецедентний факт провокації підкупу було застосовано щодо мера Вишгорода Київської області. Працівники СБУ по м. Києву та області, спільно й під прикриттям прокуратури Київської області, ще у 2015-му чи на початку 2016 року спровокували й без жодних законних підстав затримали його, начебто на гарячому, під час одержання неправомірної вигоди, хоча це й не відповідало дійсності. Після того йому було необґрунтовано повідомлено про підозру, взято під варту й навіть відсторонено від займаної посади.
Найбільш неприйнятним і цинічним було те, що всі ці заходи процесуального примусу були застосовані на підставі показань єдиної особи, яка до того ж діяла під чужим ім'ям за надуманим оперативними працівниками сценарієм. Пізніше заява «хабародавця» про обставини участі в цій події була викладена в інтернеті і шокувала багатьох експертів.
Попри розкриття цієї небаченої за розміром і цинічністю «спецоперації» з усунення названого керівника органу місцевого самоврядування від займаної посади, втручання в її вирішення навіть апеляційного суду, який фактично викрив незаконні дії оперативних працівників і прокуратури, це не відновило доброго імені міського голови. Адже внаслідок відсутності належного прокурорського нагляду, а точніше — відсутності взагалі в Київській області районного прокурора, а в Україні — генерального прокурора, цю фактично сфальсифіковану справу все одно було спрямовано до суду з обвинувальним актом. Мер Вишгорода Олексій Момот.
Цей приклад є показовим, оскільки ставить під сумнів загальні обвинувачення нинішнього генпрокурора на адресу НАБУ за начебто допущені провокації щодо названих вище народних депутатів і одного з керівників Міграційної служби. Адже він сам у ситуації з вишгородським міським головою, якщо й не був причетним до організації цього беззаконня, то, напевно, знав про нього й міг не допустити завідомо незаконного притягнення цієї особи до кримінальної відповідальності, перешкодити подальшій фальсифікації кримінальної справи та відновити справедливість. Але цього не зробив.
Про те, що нинішні «борці з корупцією» взяли на озброєння подібну практику провокацій одержання чи дачі неправомірної вигоди насамперед задля піару, а не для реального вжиття заходів щодо протидії цьому злу, свідчать і інші випадки, не менш кричущі. САП і Генпрокуратура оприлюднили як свідчення чесності й непідкупності головного антикорупційного прокурора затримання двох суддів одного з районних судів м. Дніпра, які начебто намагалися вручити Назарові Холодницькому в його службовому кабінеті неправомірну вигоду за прийняття рішення про закриття справи проти одного з цих суддів, якого НАБУ звинувачувало в корупції.
Незважаючи на те, як широко був розпіарений цей факт, за кілька днів про нього всі замовкли, й складається враження, що й забули. Абсолютно не дивно, що про результати розслідування цього очевидного кримінального правопорушення, якщо воно насправді мало місце, організатори зазначеного «дійства» до цього часу не поінформували суспільство.
Виникають сумніви: чи у відповідності до вимог чинного законодавства були запідозрені названі двоє суддів? Виходячи з аналізу цієї ситуації, виникають закономірні запитання: яким чином ці судді, іногородні жителі, змогли встановити контакт із керівником САП і провести з ним перемовини на предмет вчинення ним дій з використанням свого службового становища з метою звільнення судді від кримінальної відповідальності? І чому антикорупційний прокурор взагалі пішов на таку розмову?
Хто з них під час цієї першої розмови чи контакту обмовився про винагороду за вчинення Антикорупційною прокуратурою дій на їхню користь? Якщо припустити, що саме хтось із названих суддів запропонував винагороду, то як на це зреагував антикорупційний прокурор: категорично заперечив подібний подальший розвиток подій і відкинув цю пропозицію чи, навпаки, погодився вести подальші перемовини з цього приводу? Хто назвав конкретну суму винагороди, тобто неправомірної вигоди?
Якщо хтось із суддів, то як на це відреагував сам Холодницький: категорично заперечив і припинив з ними не тільки розмови, а головне — зустріч, і відкинув будь-які контакти в майбутньому? Яким чином, на яку дату, час і місце була домовленість про наступну зустріч з метою вже передачі неправомірної вигоди і чи було попередньо обумовлено її суму чи розмір? За чиєю пропозицією місцем передачі грошей було визначено службове приміщення Антикорупційної прокуратури, зокрема, службовий кабінет Холодницького?
На якому етапі цих перемовин останній повідомив детективів НАБУ чи генерального прокурора про те, що йому збираються передати неправомірну вигоду і за що саме? Чи всі розмови Холодницького та цих суддів супроводжувались аудіо- та відеозаписом, в тому числі як телефоном, так і під час особистих зустрічей? Скільки було таких розмов, в яких фактично Холодницький підтримував подібні переговори, тим самим не припинивши їх, не заперечуючи й не відкидаючи подібних пропозицій, чим фактично сформував впевненість своїх співрозмовників у можливості або навіть необхідності передачі йому цієї неправомірної вигоди?
Яким чином вдалося названим суддям пройти з такою сумою грошей в охоронюване службове приміщення САП, а тим більше — до службового кабінету Холодницького, в приймальні якого, напевне, обов'язково обшукують усіх сторонніх відвідувачів, тим більше підозрюваного у справі чи посередника в його інтересах?
Відповідь на всі ці запитання напрошується одна: якби під час першої зустрічі чи контакту з названими суддями у відповідь на такі пропозиції за неправомірну вигоду закрити кримінальну справу головний антикорупційний прокурор категорично відкинув подібні пропозиції і припинив контакти з цими особами, які запропонували дати йому неправомірну вигоду, то й цього злочину не сталося б. А тепер самі подумайте: чи могла мати місце в цьому випадку провокація вчинення злочину названими суддями?
Ще більше здивувала прес-конференція прокурора Миколаївської області, яку він провів за участі голови обласної державної адміністрації. Деякі нинішні керівники регіональних прокуратур дійшли до того, що замість принципового реагування на порушення закону під час оперативно-розшукової діяльності та в ході здійснення досудового розслідування займаються самопіаром або допомагають з використанням свого службового становища піаритися голові обласної державної адміністрації, який, до речі, в тій ситуації був заявником і, мабуть, свідком у конкретному кримінальному провадженні.
З їхнього спільного повідомлення у ЗМІ стало відомо, що вони «героїчно» розкрили суспільно дуже небезпечний злочин, пов'язаний начебто з тим, що один з керівників підприємства області намагався дати неправомірну вигоду цьому голові ОДА. Але якщо б поставити їм запитання, які виникли до ГПУ та антикорупційного прокурора в попередньому випадку, то із їхніх об'ємних відповідей можна було б зробити висновок, дуже схожий на попередній: в таких ситуаціях, при такій віддаленості названих службових осіб від суб'єктів дачі неправомірної вигоди, вчинити подібний злочин без відповідної провокації з боку правоохоронних органів об'єктивно неможливо.
У цій справі теж результат розслідування невідомий. Складно повірити, що подібними пропозиціями за неправомірну вигоду вчинити якісь дії по службі, в тому числі й незаконні, було заподіяно названим високопосадовцям «непоправної моральної шкоди», у зв'язку з чим потрібно було штучно створювати умови для підкупу, тобто фактично провокувати таких осіб до вчинення злочину. Причина зрозуміла — гонитва за дешевим піаром.
Найголовніше, що виникають сумніви у судовій перспективі обох названих справ. Таке враження склалося не в одного автора, а й у інших експертів. Слід визнати, що подібні випадки намагання дати хабар були і могли виникати на практиці, але вони мали місце у таких ситуаціях, де відповідні службові особи були заскочені подібною пропозицією зненацька, коли ситуації з пропонуванням неправомірної вигоди були спонтанні, раптово виникли, без будь-яких попередніх зустрічей із посадовцями і тим більше — цілеспрямованих перемовин.
Для прикладу уявімо ситуацію, що дорожною поліцією виявлено порушення правил дорожнього руху, при цьому затриманий в автомашині у п'яному вигляді водій одразу ж намагається вручити неправомірну вигоду поліцейському. Друга ситуація — коли громадянин прийшов до лікаря з метою одержання лікарняного листа, а йому відмовили, у зв'язку з чим він намагався передати гроші лікарю.
Але нинішні так успішно «реформовані» правоохоронні органи у гонитві за дешевою популярністю та з метою піару, на превеликий жаль, фактично ідуть на провокування вчинення злочинів особами, які взагалі до цього не планували вчиняти подібних кримінальних правопорушень, якби їх до цього не схилили самі правоохоронці або особи, які діяли за їхніми вказівками.
Головне, що потрібно пам'ятати нашим «борцям з корупцією»: і на них розповсюджуються загальні засади кримінального провадження, передбачені ст. 7 КПК України, серед яких верховенство права, законність, презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини. Як справедливо зауважив Отто фон Бісмарк: «З поганими законами і хорошими посадовцями цілком можна правити країною. Але якщо посадовці погані, не допоможуть і найкращі закони».