Пятрас Вайтекунас — посол Литви в Україні у 2010–2014 роках, друг України, колишній міністр закордонних справ Литви — відіграв значну роль у створенні міжнародної підтримки України під час Революції Гідності та Війни за незалежність проти російської агресії. У лютому–березні 2014 року Пятрас був делегований до Криму як представник Ради послів країн Євросоюзу для спостереження за ситуацією та спостерігав своїми очима головні події окупації.
— Що ви, дипломат, думаєте про трагічні події на Майдані в Києві 18–20 лютого 2014 року?
— Це величезна людська трагедія, водночас історична подія, яка формує обличчя української нації. Це був перший відкритий етап російської агресії. Розстріл Майдану був, по суті, початком агресії Російської Федерації в Україні та частиною плану захоплення Криму.
— Це була навмисна провокація?
— Не лише провокація. На мою думку, по-перше, так Кремль намагався зупинити інтеграцію України в євроатлантичні структури, тобто в ЄС та НАТО. І друга мета Кремля — захоплення Криму та початок агресії РФ на сході України.
Росія змогла досягти деяких тактичних цілей, а саме повернути Росії втрачену після розпаду СРСР роль у світових справах. Але ціна цих «успіхів» така, що стратегічні цілі Росії, а саме знайти своє місце в західній, європейській цивілізації, виявилися повністю зруйнованими. Мої розмови з керівництвом РФ показували, що після провалу Радянського Союзу в зусиллях створити нову радянську людину Росія починає новий масштабний соціальний експеримент зі створення власної цивілізації у формі старої імперії, яка, по суті, неможлива без поневолення України.
— Ви думаєте, що ескалація насильства на Майдані — це був російський змовок?
— Впевнений, що кровь на Майдані — це був план президента Путіна. Усунути президента Януковича було необхідною, але недостатньою умовою для захоплення Криму та продовження агресії. Те, що президента Януковича вивезли з України російські спецслужби — це була частиною операції, щоб він діяв під їхнім повним контролем. Не можна було б починати захоплення Криму та агресію на Донбасі, якби президент Янукович залишався в будь-якій якості в Україні.
Розкол політичної еліти був першочерговою метою. Планувалося створити альтернативну столицю в Харкові, але через дії патріотів це не вийшло. Довелося його евакуювати в Росію.
— Путін вирішив почати агресію, коли Янукович опинився в його руках?
— Думаю, що в Генштабі Росії є плани на всі випадки життя, але політично Кремлю було вигідно мати президента Януковича в Росії. Адже він мав якийсь вплив не лише на схід України. Будь-яке його слово, сказане з Києва, було б не на руку Кремлю. Мені незручно про це говорити, але ганебна втеча президента України, під час якої цілеспрямовано руйнувалися всі силові структури держави, — це був план і мета Кремля. Переконати всіх, що немає такої української нації, що Україна — невдала держава, що Україна в Європі — провальний проект і що місце України лише в содружності навколо Росії.
— Ви це вже розумілиу той час?
— У загальних рисах так, але ніхто не міг передбачити деталі. Було ясно, що між трьома лідерами опозиції тогочасного Майдану — Яценюком, Кличком і Тягнибоком — і між владою — Януковичем — вакуум, який не вдається подолати, і в якому вільно діють російські інтереси.
Ми багато разів намагалися дійти до Януковича, відкрити для нього альтернативні канали інформації, показати, що Росія його обманює, використовує і веде Україну від Європи до катастрофи. Навколо нього створили захист від європейських дипломатів, кращий, ніж у банку. Дійти до нього нам не вдалося. На жаль, президент Янукович став ляльком у руках Кремля.
— Усі силовики, якими він керував, призначалися Кремлем.
— Повинен вас поправити щодо «керував». До нас доходили відомості, що він своїм міністрам давав «по морді», любив їх будувати, але силовиками фактично не керував. У 2013 році він десятки разів зустрічався з президентом Путіним, але мав поодинокі зустрічі із західними лідерами. Він погано розумів Європу, але парадокс у тому, що, володіючи російською мовою, абсолютно не розумів Путіна, який обвів його навколо пальця, як дитину. На жаль, у той час із президентів країн ЄС лише двоє говорили російською, але довірливої розмови не вийшло.
— Європейські послі та міністри підштовхували лідерів Майдану до переговорів?
— Звичайно. Три міністри закордонних справ — Франції, Німеччини та Польщі — перед початком розстрілу Майдану приїхали в Київ і почалися переговори при їхньому посередництві між лідерами Майдану та Януковичем. Були підписані документи про майбутнє співробітництво та майбутні кроки щодо врегулювання кризи. Але Росія зрозуміла, що прийшов час пролити кров і добиватися своїх цілей.
— І ця ескалація насильства на Майдані відбувалася для чого?
— Щоб не допустити зближення політичних опонентів в Україні, зруйнувати роль і вплив Європи в Україні, почати операцію з захоплення Криму та повернення України в зону впливу Росії.
— Послі збиралися та обговорювали те, що відбувалося?
— Багато разів, кожного тижня і не один раз.
— Як часто ви зустрічалися з представниками Майдану?
— Майже кожного дня.
— Скажіть, як Захід реагував на ситуацію 18–20 лютого в Києві?
— Скажу лише про реакцію Литви. Ми дуже добре розуміли, що починається агресія Росії, яка виллється невідомо в що. Але підтримка Україні від цього стала однозначно сильнішою, більш консолідованою.
— 18–20 лютого ви з представниками українських властей не контактували?
— Були якісь зустрічі, але зараз конкретно не назву. Ми проводили зустрічі зі всіма політиками, особливо з представниками влади, тому що від них багато залежало в розвитку подій.
У мене склалося враження, що операцію розстрілу Майдану організували російські спецслужби, але виконали руками українських силовиків.
— Пам'ятаєте 22 лютого, коли зібрався парламент і сформував нове керівництво України? Якою була реакція Заходу?
— Майже 100% підтримка, розуміння, що це лише початок. Ми розуміли, що президент Янукович втік з країни, що попередня влада самоустранилася, ми спостерігали та намагалися зібрати якомога більше фактів і вибудувати для себе, що відбувається та що буде далі.
— Нікого не смутило, що Турчинов по суті взяв на себе всі три найвищі посади в державі?
— Його рішення змогли стабілізувати ситуацію, усунути анархію та дати Україні можливість підготуватися до війни.
— Але ви підтримали модель, яка була прийнята 22 лютого?
— Не було інших варіантів, не було часу довго вибирати. Потрібно було швидко скоординуватися, не допустити анархії, яка вже піднімалася. Було багато подій, які викликали тривогу — захоплення будинків, походи по церквам московського патріархату тощо. Президент у втечі був здатен на все, включно з підтримкою введення російських військ.
Рішучість української влади в багатьох випадках спасла ситуацію. Не дозволили дикому хаосу прорватися насильством. Було важко зрозуміти, де діють провокатори Кремля, а де люди, які хотіли простих рішень і швидких результатів. Можете гордитися, що змогли впоратися з ситуацією, і це демонструвало життєздатність влади та зрілість суспільства.
— Ви очікували, що Україна буде воювати за свою незалежність?
— Звичайно, я і тоді, і зараз думаю, що Україну можуть зруйнувати лише самі українці. Немає такої зовнішної сили, яка могла б зруйнувати Україну. Якщо не перемогти олігархію та корупцію, якщо не буде успішної інтеграції в ЄС та НАТО, якщо українці втратять терпіння на демократичному шляху, то провал України — можливий. На мою думку, успішно воювати за свою незалежність — не означає успіх України.
— Вас делегували до Криму одразу після захоплення Верховної Ради як представника посольств європейських країн. Що ви передавали, які відомості?
— Я був у Криму три тижні, одразу після захоплення Верховної Ради Криму і до 19 березня. Я свідок того, як РФ захопила Крим. Я бачив, що так званий референдум 16 березня проходив під дулом автоматів. Бачив, як півострів заповнювався регулярною російською армією без опознавальних знаків. Бачив, як російською армією ізолювалися українські військові бази. Як навколо цих баз створювалася «прошарок» із цивільних осіб для дуже спеціальних цілей. Бачив, як поруч із кримськими прапорами піднімалися російські прапори. Такого не було на Донбасі, і це показувало різні наміри щодо Криму та Донбасу.
Усе це я й передавав до Литви та Європи.
— Як ви думаєте, чи могла Україна спасти Крим? Що рекомендували європейці в цій критичній ситуації?
— Не буду хвалитися, що хтось у нас розумів одразу, що відбувається. Це зараз ми в Європі стали розумнішими, тому що вивчили уроки агресії Росії в Україні, провели навчання в наших країнах з цих гібридних агресій, з участю зелених чоловічків, з інформаційної війни в нових умовах. Коли відбувався захоплення Верховної Ради Криму, у вас тоді було в кращому разі 5–6 годин часу, щоб відреагувати. Але тоді ні в кого не було такого досвіду. У вас не було людських, технічних та матеріальних ресурсів. Верховну Раду Криму захопили десь о 4 годині ранку, у вас було п'ять годин до того, як почали збирати пророссійськи налаштованих громадян на масовий мітинг. Усі силові дії після 9 ранку були б пов'язані з великими втратами цивільного населення. Але для цього у вас не було сил. Більшість силовиків перейшла на сторону окупантів. У містах діяли диверсійно-розвідувальні групи РФ. Я бачив цих людей і знаю, що вони були здатні на все.
Бачив їх навколо українських військових баз. ФСБ вперед пускали цивільних людей, з них просто створювалася умовна прошарок пушечного м'яса. Я це все сам бачив. Попереду — переважна більшість — місцеві жителі. А за ними російські військові — спецназ, ГРУ, ФСБ, снайпери на дахах. Насамперед постраждали б цивільні. Цих людей косили б з обох боків. Референдум — це також була спроба змусити вас діяти, допустити помилки, спровокувати зіткнення, і захистом мирних жителів виправдати захоплення Криму.
— Для України трагічне питання: чому не почалося опір у Криму, що ніхто, навіть ні один часовий не зробив жодного пострілу. Як ви це бачили з самого Криму, які можливості ми не використали?
— Чого Україні вдалося уникнути, але чим ви не гордитесь і на що ви не звертаєте увагу — так це те, що в Криму не пролилася кров. Вам здається, що ви зробили занадто мало. Ваша армія була занадто слаба. Вона залишалася слабою навіть спустя довгий час після початку мобілізації. Крим без крові став успіхом і спасінням для України.
Ті, хто керував країною в той період, переграли Путіна, не давши йому можливості розв'язати повномасштабну війну, до якої Україна тоді була абсолютно не готова. По-перше, ви зберегли людські життя. Думаю, що президент Путін схилявся до кровавого сценарію в Криму — кров дозволила б приховати причини початку війни. Це було б схоже, як у Південній Осетії в 2008 році. Кровавих провокацій розділили б кримчан і зробили б неможливим повернення Криму мирним шляхом. Це дало б Путіну підстави до вторгнення на материкову Україну зі сторони Криму, до якого все у російських військових було готово, включно з рішенням російського парламенту та зверненням Януковича. Замість цього тепер проти Росії маємо потужний фронт Європи та США, які вимагають повернення Криму. Сценарій мирної окупації почав грати вже проти президента Путіна, у нього немає виправдань.
По-друге, у України, на відміну від Південної Осетії, Абхазії, Придністров'я, які зазнали російської агресії, абсолютно інший статус. Вперше агресію РФ кваліфікували на міжнародному юридичному рівні щодо України та Криму. Подивіться, у цих регіонах Росія спровокувала кров. Потім приїжджали комісії з ЄС, ООН, інших організацій, розглядали ситуацію та говорили — є багато цивільних жертв, обидві сторони стріляли, обидві сторони винні, і ми не можемо підтримати лише одну сторону. З Україною та Кримом вийшла протилежна ситуація. Ви єдині маєте статус, що Україна не винна, РФ однозначно окупувала та аннексувала півострів і вона винна, вона агресор. Ви єдині маєте резолюцію ООН А/RES/68/262, за яку не голосували лише світові «лузери» на чолі з Росією — Північна Корея, Зімбабве, Нікарагуа, Сирія, Венесуела, Судан та інші. А весь цивілізований світ був за Україну. І це дуже велика перемога. Але часто ви цього не цінуєте.
Подумайте, яка могла б бути альтернатива — смерть тисяч мирних людей, загибель не готових до війни ваших солдатів, більшість яких — вісімнадцятирічні строковики, фактично не вміючі воювати діти. При цьому ви втратили б не лише Крим, але могли втратити країну…
— Але ж озброєне опір змусило б Захід миттєво визначитися — на чиєму вони боці, це був би символом опору?
— Ви самі вірите в те, що зараз говорите? Вашою головною задачею було визнання Заходом нової української влади. А також визнання факту неспровокованої агресії з боку Росії, визнання нелегітимності Януковича як президента та головнокомандувача, припинення організованих Росією в багатьох регіонах сепаратистських бунтів, збереження країни, проведення позачергових президентських виборів. І все це було зроблено. Без вирішення цих політичних завдань ви не змогли б вести війну проти російської агресії на сході та отримати підтримку Заходу, і насамперед США та Євросоюзу, у якому Росія мала і має дуже сильне лобі. Зрозумійте, Україна ризикувала опинитися в такій же ситуації як Грузія в 1992 році в Абхазії та в 2008 році в Південній Осетії. Ви не були достатньо сильні, щоб знищити ворога, який переважав вас у Криму за чисельністю, за озброєнням, за мобілізаційними ресурсами. І в тій ситуації Росія отримала б привід звинуватити вас у загибелі мирних людей та необхідності захищати російськомовних. А загибель російських військових та цивільних, які, на відміну від Донбасу, у Криму були на законних підставах — згадайте Харківські угоди — повністю розв'язали б руки президенту Путіну.
Представте, що про те, що вбивства в Криму спровокувала Україна, оголосив би Заходу та всьому світу діючий президент Янукович? Вступився б тоді за вас весь Європейський союз? У гіршому разі ви отримали б війну, атаку зі сторони Криму та Півночі, і втратили б не лише Крим. Росія одразу б відсекла вас від портів у південних областях, і Путін взяв би Україну під контроль без особливих зусиль. Швидше за все, до Києва повернули б маріонетку Януковича, який підписав би з Росією будь-які договори та угоди. Цей сценарій Україні вдалося зірвати. Цьому багато в чому сприяли спокій та впевненість, проявлені Турчиновим як виконуючим обов'язки президента України в найекстремальніших ситуаціях.
— У той час ви вже розуміли, у якому стані була українська армія?
— За оцінками наших експертів, армія в Україні на початку 2014 року була деморалізована та небойоздатна. Після правління президента Януковича питання стояло так: наскільки Росії вдалося зруйнувати силові та оборонні структури України. Я думаю, що вдалося в повній мірі. Зруйнували все, що могли. До автоінспекції. Те, що не можна було вивезти, те зруйнували і везде поставили своїх холуїв.
— Як ви думаєте, якби хтось із наших офіцерів все-таки відкрив вогонь тоді, до яких наслідків це привело б? Це змогло б створити якийсь опір у Криму?
— Не думаю. Не було таких, хто міг би виконати такий наказ. Везде стояла пророссійськи налаштована прошарок цивільних — навколо військових баз, навчальних закладів, аеропортів. Я зустрічався та говорив з цими людьми. У разі відкриття вогню жертви були неминучі, а це був би привід до війни, до якої РФ була готова, а ви — ні. Відмитися від цивільних жертв було б вам неможливо. І тоді комісії сказали б — жертви серед цивільного населення, обидві сторони стріляли, обидві сторони винні, ми не можемо підтримувати лише Україну. Тоді ще не було ясно, що почнеться агресія та війна РФ на Донбасі. Швидше за все, Кремль постарався б зробити вас країною, яка не має виходу до моря, а залишеною територією керував би маріонетковий режим. Я думаю, що такий план і був, але він захлинувся майже одразу.
Повторюся, але, на мою думку, президент Путін схилявся до кровавого сценарію, тому що це відкривало б можливість використовувати регулярні сили російської армії як на півдні, так на півночі та сході України.
— Як думаєте, а якби ми оголосили війну РФ, які були б наслідки?
— Оголосити війну ядерній державі? Я не зможу вам відповісти, до чого це могло привести. Це ваша країна, це ваша земля, це ваші люди та ваше майбутнє. Відповідальність за країну, землю, людей лежить на вас, і ви, українці, приймаєте рішення. А ми, дипломати, ваші друзі, намагаємося зрозуміти, що й навіщо. Можемо поділитися нашим досвідом. Ми не можемо взяти таку відповідальність за вас. Ми не уїдемо, якщо війна прийде в ваші міста, а ми залишимося з вами. Реальних наслідків просчитати ніхто не зміг ні тоді, ні зараз.
— Чи є ефективною стратегія Євросоюзу щодо відносин з Росією та Україною?
— І так, і ні. Послідовної стратегії щодо Росії не було й немає. Наша спільна суперзадача — знайти Росії місце в новому світі залишається невирішеною. Помилка багатьох країн Заходу та Європи була в гаслі «Russia – first». Через це ми прощали Росії те, що прощати було ніяк не можна. Наприклад, масове та крайньо жорстоке знищення чеченців під час двох чеченських воєн. Європа, Захід закривали на це очі. Росія зрозуміла, що для неї існують подвійні стандарти і вона може робити все, що хочет. Це привело до відродження імперських амбіцій та відповідної поведінки на міжнародній арені.
Сьогодні вже стало ясно, що стратегія «Russia – first» була помилкою і повинна бути замінена новою стратегією — створення успіху в Україні, Молдові, Грузії. Успіх в Україні для росіян буде явним і зрозумілим сигналом, що успіх можливий і в Росії. Санкції Заходу щодо Росії — ефективні і повинні зберігатися, а при нових агресіях та провокаціях повинні посилюватися. Але санкції — це жодним чином не стратегія. Ми вже зараз повинні думати про стратегію з постпутінською Росією. Західна допомога Україні критично важлива, але недостатня. Захід дає гроші на макроекономічну стабільність, але їх недостатньо для реформ. Так, ваша влада упускає масу можливостей і робить множество помилок, не розуміє, що були десятки ситуацій, коли вона могла переграти президента Путіна, і вона його не обіграла.
На мою думку, інша помилка українських політиків — образно кажучи, вони стукаються в високі європейські двері, а потрібно стукатися в серця 500 мільйонів європейців засобами культури та мистецтва, громадянського суспільства, від серця до серця. Але Україна майже не працює з простими, маленькими європейцями. А Європа буде робити так, як будуть думати її громадяни, а їм зараз вдовбують у голову, що вони втомилися від України. Якщо європейці думають, що вони втомилися, то значить, вони втомилися. Але це потрібно і можна змінити. Україна — дуже креативна країна, дуже могутня та сучасна. Потрібно, щоб ви повірили в себе. Щоб у вас повірили у світі. Ви здатні здивувати Європу. Я вірю, що ви здатні змінити не лише Україну, але й Європу.