Про значення та недоліки Закону про деокупацію, про необхідність створення нового державного органу — Державного бюро військової юстиції, а також про потребу у формуванні військових судів розповів Заступник Генерального прокурора — Головний військовий прокурор Анатолій Матіос.
Законом України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», який для зручності називають «Законом про деокупацію», з 24 лютого 2018 року встановлено нову правову основу. Однак Матіос наголошує, що цей закон не бачив і не читав ніхто з тих, хто має його виконувати й жити, що мало схоже на правову державу. На його думку, робити право неправовими методами — це беззаконня.
Закон про деокупацію створив гібридну правову основу для вирішення завдань зі стримування ворожої агресії силами та засобами Збройних Сил України та інших збройних формувань. Парламент у тексті Закону назвав Російську Федерацію агресором, а квазіоргани «ДНР» та «ЛНР» — окупаційною адміністрацією РФ. Закон закладає правову основу для збору державою інформації та доказів для притягнення РФ до відповідальності за принципами й нормами міжнародного права за гібридні форми фактичної війни.
Однак Матіос констатує, що цей Закон дає відповіді лише на частину проблем, які породила гібридна агресія Російської Федерації. Певні положення цього Закону на практиці даватимуть безліч підстав для нерозуміння та несприйняття порядку їх застосування з боку населення Донецької та Луганської областей, особливо щодо обсягу прав, повноважень та обов'язків залучених для стримування ворожої агресії осіб. Риторичним залишається питання про те, хто наглядатиме за дотриманням законодавства Об'єднаними збройними силами, які отримали не зовсім конституційні повноваження на невизначеній наразі території. Досить розмитими вбачаються майбутні повноваження іноземного миротворчого контингенту з мандатом ООН. Тому практичне застосування цього Закону стовідсотково створить нове мінне поле правових проблем.
Матіос неодноразово звертав увагу на ці проблеми та пропонував, щоб саме Законом було закріплено право військової прокуратури здійснювати у повному обсязі нагляд за додержанням та застосуванням законів у військових формуваннях. Однак політики цього не почули.
Щодо юридичних наслідків для людей, які мешкають у прилеглих до окупованих та на окупованих територіях, Матіос вказує на юридичну дилему. Стаття 5 Закону говорить, що органи державної влади та їх посадові особи вживають заходів для захисту прав і свобод цивільного населення. Однак Конституцію України для населення квазі ОРДЛО щодо прав та їх гарантій ніхто не скасовував, тому додатково констатувати очевидні речі у Законі про деокупацію виглядає дивним.
Стаття 6 Закону передбачає захист основоположних політичних та громадянських прав і свобод людини; вжиття заходів для звільнення Російською Федерацією всіх незаконно затриманих громадян України; сприяння забезпеченню відновлення порушених матеріальних прав; надання правової та гуманітарної допомоги; забезпечення доступу до навчальних закладів та засобів масової інформації України. Закон констатує, що Україна не несе відповідальність за незаконні дії Російської Федерації чи її окупаційної адміністрації; саме Російська Федерація як держава-окупант несе відповідальність за порушення прав цивільного населення; за фізичними та юридичними особами зберігається право власності на майно, що знаходиться на тимчасово окупованих територіях.
Закон фіксує той факт, що діяльність збройних формувань Російської Федерації та окупаційної адміністрації, яка суперечить нормам міжнародного права, є незаконною, а будь-який виданий у зв'язку з такою діяльністю акт є недійсним і не створює жодних правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження або смерті особи. Тим самим визначено відповідальність Російської Федерації за всі порушення прав і свобод людини та громадянина, створено юридичні підстави для повернення у майбутньому майна, що було незаконно у них відібрано. На думку законодавця, ці положення в майбутньому будуть основою для захисту громадянами своїх прав у національних та міжнародних судах.
Щодо кваліфікації діянь сепаратистів та військовослужбовців РФ, Матіос наголошує, що сусідню країну названо державою-агресором, а збройна агресія розпочалася з неоголошених і прихованих вторгнень на територію України підрозділів збройних сил та силових відомств Російської Федерації, а також шляхом організації та підтримки терористичної діяльності. Цей Закон підтвердив правильність правової позиції слідчих і прокурорів військових прокуратур, СБУ та Нацполіції, які кваліфікували протиправні дії членів парамілітарних утворень за статтями КК України: стаття 110 (посягання на територіальну цілісність і недоторканність України), стаття 111 (державна зрада), стаття 258 (терористичний акт), стаття 258-3 (створення терористичної групи чи терористичної організації), стаття 437 (планування, підготовка, розв'язування та ведення агресивної війни) та окремими іншими статями, залежно від характеру вчинених дій, суб'єкта, спрямованості злочинного умислу, мети, наслідків тощо. Вироки українських судів це прямо підтвердили.
Щодо колаборації, Матіос зазначає, що чинний Кримінальний кодекс України не містить норми, яка прямо чи опосередковано передбачала б кримінальну відповідальність за колабораціонізм. Цього також не передбачає прийнятий Закон. Це відтермінована проблема правової оцінки умисної або вимушеної поведінки багатомільйонного населення квазі ОРДЛО. У комітетах Ради перебувають кілька контраверсійних законопроектів, якими пропонується встановити кримінальну відповідальність за колабораціонізм. Однак і тут закладається непроста юридична колізія. Відповідальність за колаборацію наставатиме лише за протиправні дії, що були вчинені після набуття чинності такою нормою Кримінального кодексу України. Цей закон не матиме зворотної дії.
Матіос цікавився питанням покарання колаборації французами після другої світової війни. Він згадує слова одного з командирів макі (французьких партизанів), який через багато років написав: «Ми бачили їхні обличчя і не бачили серця, багато несправедливого накоїли…». Тому, маючи недосконале юридичне право майбутнього переможця, потрібно навчитися дивитися у серця, а потім в обличчя всіх українців, щоб не накоїти несправедливості навіки.
Відповідно до статті 8 Закону, прокуратура набуває непритаманної для неї функції. Деякі юристи вважають, що це суперечить Конституції. Матіос пояснює, що у статті 8 Закону зазначено, що для забезпечення національної безпеки та оборони залучаються сили та засоби, у тому числі військової прокуратури. Військові прокурори працюють та виконують завдання у безпосередній близькості до лінії розмежування, у тому числі як військовослужбовці. Офіцери військової прокуратури керуються Законом України «Про прокуратуру» та проходять військову службу відповідно до Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» та інших законів.
Матіос зазначає, що Військова прокуратура за 3,5 роки з моменту створення стала тим самим конем, який не втомлюється. Однак суспільству потрібен чіткий напрямок, а не адреса на джипіес, яка бреше або «гуляє», як компас від впливу магніту. Правове регулювання життя «з голосу» окремих законотворців точно цьому не сприяє.
Щодо власного статусу, Матіос визначає його як статус заступника Генерального прокурора — Головного військового прокурора, який визначається не ним, а Конституцією України, Законами України «Про прокуратуру», «Про військовий обов'язок і військову службу», КПК України та низкою інших законів.
На питання про необхідність створення військових судів в Україні, Матіос відповідає, що до цього потрібно прийти, бажано якнайшвидше. Однак прийти необхідно саме через комплексне рішення про утворення системи, а не безглуздого будівництва даху без залитого фундаменту будинку. Він наводить приклад Ізраїлю, де функціонують військові суди, військова прокуратура, військова адвокатура за кошти держави для військових, що вчинили правопорушення.
Матіос констатує, що у державі склалася ситуація, коли той, хто пройшов війну або брав участь в АТО, вважає себе більш спроможним, з більшим правом вимагати швидких змін. Ці зміни військові бачать переважно як прямі, радикальні, прості, а інколи дуже примітивні та небезпечні. Цивільні слідчі, прокурори та судді не можуть об'єктивно надати оцінку протиправним діям військових, які вчинили правопорушення. Держава наразі не спромоглася та не намагається комплексно вирішити чи опікатися долею військовослужбовців з вдячністю за службу і віддане життя.
Матіос звертається до правової спільноти озирнутися навколо і допомогти. У державі сформувався потужний, переважно радикальний та справедливо незадоволений безпорадністю держави кластер суспільства з-поміж демобілізованих військових після АТО (близько 400 тисяч осіб) та майже 400 тисяч діючих під присягою військових, які захищають кожного з нас. Цей контингент потребує, насамперед, захисту своїх прав, справедливого та об'єктивного нагляду за дотриманням ними законів держави.
Матіос наполягає перед законодавцем, що за аналогом принципу НАБУ потрібно невідкладно створити Державне бюро військової юстиції (ДБВЮ). Основні причини для цього: стагнація мирного врегулювання агресії на Сході; бойові дії, що тривають майже 4 роки, та відсутність військового шляху вирішення проблеми; несприйняття військовими розслідування військових злочинів цивільним ДБР; необхідність прийняття законодавчого рішення про перебування на території ОРДЛО миротворчої місії, в тому числі за участю українських правоохоронців; потреба у заповненні вакууму правового регулювання, а також проведення фільтраційних заходів з подальшим розслідуванням злочинів проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, що вчинені парамілітарними формуваннями й окремими представниками окупаційних адміністрацій.
На думку Матіоса, основу особового складу Державного бюро військової юстиції повинні скласти колишні слідчі військової прокуратури, особовий склад нинішньої Військової служби правопорядку, який не брав прямої участі у бойових діях у зоні АТО, військові інспектори та офіцери з особливих доручень, що опікуватимуться питаннями дотримання правових і соціальних гарантій всіх військовослужбовців. Усього це буде приблизно 4500 осіб.
До повноважень Державного бюро військової юстиції повинно відійти розслідування військових та пов'язаних з ними злочинів; злочинів, вчинених проти військовослужбовців; злочинів, вчинених у районі проведення бойових дій; окремих злочинів проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку; здійснення контролю за додержанням законодавства у діяльності військових формувань; представництво інтересів військових у судах як третьої особи; представництво і захист у судах прав та інтересів військовослужбовців, які залучені до участі у веденні бойових дій та не мають змоги звернутися за наданням правничої допомоги.
Матіос звертає увагу на миротворчий контингент (МК), який має з'явитися на території суверенної держави. Діяльність МК хоча й регламентується мандатом ООН, але їх перебування та діяльність на території України підпорядковуватиметься виключно законам країни, яка направила контингент. Якщо там буде залучено 5-10 країн, то на території Донецької та Луганської областей буде представлено кілька контингентів, які діятимуть за своїм законодавством. Це стосується питання притягнення до відповідальності за ті чи інші вчинки та злочини представників МК, які не будуть підпадати під кваліфікацію за українським законодавством. Жоден представник правоохоронного органу України не зможе та не матиме права це задокументувати за українськими законами. Розслідування буде здійснюватися за законодавством країни, яка направила той чи інший МК. Таких військових, ймовірно, буде 30-35 тисяч осіб, які повинні робити право на території суверенної держави.
Матіос ставить закономірне питання, чому саме так і як це буде кореспондуватися з ментальністю українського населення, яке вже 4 роки перебуває в окупації квазі ОРДЛО. Що забезпечить такий алгоритм — деескалацію, локалізацію чи замороження цього конфлікту? На його глибоке переконання, враховуючи ментальність регіону, вирішити всі ці проблемні питання буде неможливо, оскільки він не знає жодного випадку остаточно вдалого МК.
Саме тому Державне бюро військової юстиції повинно бути створено, в тому числі як буфер та своєрідний фільтр для розслідування злочинів, вчинених військовослужбовцями, окремими представниками населення та учасниками парамілітарних утворень з наданням Бюро часткового статусу допоміжного контингенту для МК. Як свідчить досвід багатьох країн, не завжди військові з МК можуть знайти спільну мову з місцевим населенням. Такі конфлікти були, є і будуть, оскільки ніколи не можна виключати людський фактор несприйняття іноземця, що робитиме право на безправній території.
Метою створення ДБВЮ є правове регулювання, контроль (нагляд) над військовими формуваннями та залучення особового складу цього органу до практичного дослідження (розслідування) подій 2014-2018 років на Сході України, а також об'єктивної оцінки причетності/непричетності учасників збройних формувань Російської Федерації та окупаційної адміністрації до скоєння тяжких, особливо тяжких злочинів на території Донецької та Луганської областей.
Матіос зазначає, що Державне бюро розслідувань, до сфери повноважень якого з 20 листопада 2017 року відійшло розслідування військових злочинів, однозначно, не спроможне вирішити вищевказаних дуже складних питань. Саме тому він відстоює одночасне створення військових судів, Державного бюро військової юстиції та запровадження інституту військових адвокатів, послуги яких повинна та зобов'язана оплачувати держава у всіх випадках притягнення до кримінальної відповідальності тих, хто захищає державу.
Матіос наголошує, що будь-яких додаткових витрат державного бюджету у разі створення ДБВЮ та започаткування інституту адвокатів для військових зовсім не потрібно. Законопроект розроблено Головною військовою прокуратурою. Він готовий. Залишилося переконати всіх причетних прийняти таке рішення.
Матіос запрошує правників до дискусії та просить підтримки, а також сподівається, що законодавці читають не лише власний смартфон та бульварну пресу, а саме з цієї статті зможуть осягнути глибину назріваючої проблеми та необхідність її невідкладного вирішення. Він рекомендує всім колегам правникам передивитися два фільми на цю тему: «Декілька хороших хлопців» (з Ніколсоном, Мур і Крузом у головних ролях) та «Правила бою» (з Томі Лі Джонсом і Семюелем Л. Джексоном), адже у цих стрічках є всі аргументи для створення у нас військового суду.