Сто років тому Перша світова війна досягла своєї кульмінаційної фази. 21 березня 1918 року німецькі військові сили розпочали масштабний весняний наступ на Західному фронті – так звану «Kaiserschlacht» («Битву кайзера»). Протягом кількох місяців світ з напругою спостерігав за великими успіхами німецьких військ. На полях Франції вирішувалася доля не тільки Європи, але й усього світу. Однак ніхто не передбачав, що незабаром німців та їхніх союзників чекатимуть не менш значні поразки та принизливі умови миру. У цих подіях Україна відіграла опосередковану, проте вельми важливу роль.
Несподіваний шанс для Німеччини виник навесні 1917 року. Коли США вступили на бік Антанти, здавалося, що Німеччина та її союзники приречені на поразку. Однак лютнева революція та жовтневий переворот у Росії призвели до швидкого розпаду російської армії та укладення Брестського мирного договору. Слідом за Росією з війни вийшла Румунія. Східний фронт припинив своє існування. Фінляндія, Україна, Прибалтика і навіть Грузія стали частиною створюваної Другим Рейхом «Mitteleuropa». Німеччина захопила величезні території та ресурси. До лав німецької та австро-угорської армій повернулося 630 тисяч військовополонених.
Берлінська преса була в захваті від цих здобутків. За її повідомленнями: «Росія, яка спочатку не хотіла сплачувати репарації, змушена була в підсумку заплатити незлічену данину: 800 локомотивів, 8 тисяч залізничних вагонів із найрізноманітнішими багатствами… 2600 гармат, 5 тисяч кулеметів, 2 мільйони снарядів, рушниці, літаки, вантажівки, безліч усього іншого. Англія та Франція надали ці припаси, але отримала їх Німеччина!». Крім того, наприкінці 1917 року німецькі та австро-угорські військові сили завдали нищівної поразки італійцям під Капоретто. Усе це дозволило німцям на початку 1918 року зосередити на Західному фронті 192 дивізії проти 173 дивізій союзників і спробувати переможно завершити війну. Однак, враховуючи загальну втому військ і той факт, що до Європи мали незабаром прибути американські військові сили, німецьке командування розуміло: сил і часу у них вистачить лише на один великий наступ. Це розуміли й союзники, плануючи будь-що втриматися до підходу американців.
На світанку 21 березня німці почали генеральний наступ. За планом заступника начальника германського генштабу генерала Еріха Людендорфа, німецькі військові мали взяти місто Ам'єн, роз'єднавши британські та французькі військові сили. Після 5-годинної артилерійської підготовки, під час якої було випущено понад 2 мільйони снарядів, включаючи газові, німецькі штурмові підрозділи швидко зламали лінію британської оборони. Вже в першу добу англійці втратили 7 тисяч убитими та 20 тисяч полоненими, хоча й німці зазнали великих втрат – 19 тисяч. Британські генерали, чиї дивізії перетворилися на батальйони, почали говорити про відступ до Ла-Маншу. Вінстон Черчилль, який перебував тоді на фронті, згадував, що «за весь час війни ніколи не бачив такого великого хвилювання на обличчях».
27 березня німецькі військові були лише у 18 км від Ам'єна, захопивши 90 тисяч полонених та 1300 гармат. Тримаючись з останніх сил, англійці вертали в бій навіть поранених. Здавалося, що ось-ось англо-французький фронт впаде. Кайзер Вільгельм ІІ настільки повірив у перемогу, що розпустив школярів на канікули «до остаточної перемоги». Утім, у вирішальний момент французи перекинули під Ам'єн свіжі дивізії, які отримали наказ «захищати кожен метр території». І вже 4 квітня Людендорф змушений був визнати: «Подолати спротив ворога поза нашими можливостями». Відтак він спробував добити англійців і скинути їх у Ла-Манш.
Попервах цей наступ теж розвивався вдало, однак 29 квітня німці знову виснажилися буквально за кілька кроків до перемоги. «Наступ не дійшов до критично важливих висот Касель і Мон-де-Кат, лише опанування яких примусило б англійців евакуюватися», – доповіли кайзеру того ж дня. У боях березня-квітня німці втратили вбитими та пораненими близько півмільйона добірного військового персоналу: елітні штурмові підрозділи, льотчиків-асів, зокрема загинув знаменитий «червоний барон» Манфред фон Ріхтгофен, який мав 80 повітряних перемог. Однак, перекинувши зі Сходу додаткові сили, 27 травня німці розпочали наступ на Париж. В перші ж дні вони розбили дванадцять французьких та англійських дивізій, захопивши 50 тисяч полонених, сотні гармат, тисячи кулеметів. Першого червня 1918 року німцям до Парижа лишалося менше 70 км. Знаменита гармата «Велика Берта» обстрілювала місто. У французькій столиці почалася паніка. Але Прем'єр-міністр Жорж Клемансо запевнив: «Я битимусь перед Парижем, я битимусь у Парижі, я битимусь за Парижем». Союзники кидали в бій останні резерви. Третього червня німці, використовуючи величезні складані драбини, форсували Марну – останню водну перепону на шляху до мети.
Але тут їх зупинили. Значною мірою ситуацію врятували 20 тисяч вояків, що їх союзники перекинули із інших фронтів. Тим часом, до Франції почали прибувати десятки тисяч американських вояків. Співвідношення сил почало змінюватися на користь союзників. У німецькому генштабі сперечалися: чи не час перейти до оборони. Проте німці наважилися на ще один наступ. Адже Париж – зовсім близько. П'ятнадцятого липня вони пішли в «останній і вирішальний». Утім, наступ розвивався не так стрімко, як очікувалося, а 18 липня американські та французькі військові сили вдало контратакували. «Ми сподівалися взяти Париж до кінця липня, – згадував канцлер Германської імперії князь Георг фон Гертлінг про перший день наступу. – Та 18 липня навіть найбільші оптимісти серед нас знали, що все втрачено. Світову історію було зіграно за три дні».
За півроку наступальних боїв німецька армія зменшилася з 5,1 мільйона до 4,2 мільйона солдатів. На початку серпня німці остаточно втратили ініціативу. Відтоді наступали французи, американці та англійці. Попервах Людендорф запевняв кайзера, що війну на Західному фронті можна звести «внічию». Але 2 вересня союзники прорвали головний рубіж німецької оборони – лінію Гінденбурга, і вже наприкінці місяця Людендорф визнав: війну програно. Між тим, союзники ще не очікували на швидку перемогу і планували кампанію на 1919 рік.
Німцям забракло не так вже й багато, аби досягти перемоги. Адже навіть у червні 1918 року секретар британського воєнного кабінету Моріс Хенкі занотував у щоденнику: «Я не можу не враховувати можливості поразки». У Першій світовій війні Німеччина наблизилася до перемоги набагато ближче, ніж у Другій. Цікаво, що однією з причин провалу першого весняного наступу стало захоплення великих продовольчих складів. Зголоднілі солдати кайзера, чиї проблеми з провізією яскраво зображено в романі Ремарка «На Західному фронті без змін», діставшись до харчів і вина, збавили темпи наступу. І командування нічого не могло з цим зробити.
Утім, сам кайзер Вільгельм ІІ «вдавився» ще сильніше, ніж його солдати, намагаючись втримати величезні території від Фінляндії до Грузії, захоплені внаслідок Брестського миру. Німці тримали на сході 400-тисячну армію, зокрема в Україні – 240 тисяч вояків, і ще близько 200 тисяч австро-угорських солдатів. Можна лишень припустити, як би змінився хід подій, якби навіть третина цих сил долучилася б навесні 1918 року до вирішального наступу. «Розташовані в Україні німецькі військові потрібні були для забезпечення економічної експлуатації опанованих територій, – згадував Людендорф. – Кожного разу, як ми мали намір забрати з групи армій в Україні якісь підрозділи, їхній командувач голосно жалівся на брак сил… Невдовзі довелося поховати будь-які сподівання на те, що разом із українським зерном ми отримаємо потужний важіль, який полегшить наше економічне становище та дозволить підвищити боєздатність німецьких військ … Німеччина не отримала хліба та фуражу в необхідному обсязі».
Намагаючись опанувати ситуацію, німці санкціонували державний переворот: Центральна Рада була розігнана, а натомість до влади прийшов гетьман Скоропадський. Проте і це їм не надто допомогло. Тримаючи в Україні велику армію, Німеччина змогла отримати приблизно десяту частину того збіжжя, на яке розраховувала. На думку колишнього начальника штабу Східного фронту генерала Макса Гофмана, однією з причин такого провалу стало те, що процес заготівель був занадто централізований. «Думаю, – зазначав він, – ми могли би досягли кращих результатів без великої центральної організації, а якби просто запропонували торговцям-євреям доставити нам зерно на засадах вільної торгівлі». Та в будь-якому разі, саме Україна стала тим найжирнішим шматком, який знесилена роками війни Німеччина не змогла проковтнути.