Виявлення в кабінеті керівника САП Назара Холодницького пристрою для негласного отримання інформації може стати переломним етапом функціонування всієї антикорупційної системи України. Це подія — кульмінаційна в тривалому протистоянні ГПУ–НАБУ–СБУ–САП, обумовленому спробами вищого політичного керівництва встановити повний контроль над новими антикорупційними органами. Хоча саме по собі це не є якимось відкриттям — особисто я завжди був переконаний, що керівники САП і НАБУ перебувають під уважним контролем відповідних осіб і структур. Генеральний прокурор Юрій Луценко заявив, що прослуховування керівника САП «було санкціоноване судом». Це означає, що воно здійснювалося в межах відповідного кримінального провадження. Згідно з КПК, такого роду негласні слідчі (розшукові) дії (НСРД) проводяться виключно в кримінальному провадженні щодо тяжких або особливо тяжких злочинів. Таким чином, Холодницький проходив за кримінальною справою про деякий тяжкий або особливо тяжкий злочин і оперативно в його межах документувався.
Як правило, у таких справах проводиться комплекс НСРД, а тому не виключено, що проти керівника САП здійснювалися й інші види НСРД, включаючи відеоконтроль, зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж та електронних інформаційних систем. Дозвіл на проведення таких НСРД дає слідчий суддя за зверненням прокурора або слідчого (детектива) за узгодженням з прокурором. З аналізу поширеної в ЗМІ інформації та висловлювань з цього приводу керівників правоохоронних структур (ГПУ, СБУ, НАБУ та САП) можна обґрунтовано припустити, що розробку Холодницького здійснювало НАБУ під процесуальним керівництвом ГПУ. СБУ одразу ж спростувала свою причетність до «жучка», виявленого в кабінеті керівника САП, хоча, скоріше за все, мала бути в курсі проведення таких заходів, особливо якщо вони включали не лише прослуховування кабінету, але й телефонів Холодницького. Не беруся говорити про наявність або відсутність законних підстав для розробки керівника САП — для цього потрібно бачити справу й знати її обставини.
Але треба враховувати той факт, що за старими вітчизняними традиціями (яких не змінило «масштабне» реформування правоохоронної сфери) оперативна розробка посадової особи такого рівня спочатку мала бути санкціонована вищим політичним керівництвом — добро мала дати Банкова. А це означає, що Банкова зливає Холодницького, оскільки він не виправдав її очікувань. Таким чином вона карає його за те, що він погано контролював НАБУ й не зміг повністю нейтралізувати загрози й ризики від його діяльності, які стосувалися політичного керівництва держави та його оточення. І як це не звучить цинічно, таке покарання здійснюється руками НАБУ, процесуальне керівництво діяльністю якого здійснював керівник САП. Банкова вдало використала конфлікт між САП і НАБУ, в основі якого лежать не інтереси справи, а особисті інтереси, амбіції та спроби керівників цих структур показати свою перевагу. Банкова стравлювала НАБУ й САП давно й наполегливо, оскільки так було легше встановити політичний контроль над ними обома.
Цей конфлікт був руйнівним для обох антикорупційних структур — він їх послаблював функціонально й дискредитував у очах суспільства. Мені раніше неодноразово доводилося писати, а також говорити Назару Холодницькому та Артему Сітнику про очевидну істину: ефективною діяльність НАБУ й САП може бути лише тоді, коли вони будуть діяти як одне ціле. Такова ідеологія їхнього функціонування, так це закладено в законі. Але, на жаль, особисті амбіції молодих керівників нових антикорупційних структур та зовнішній вплив на них не дозволили їм усвідомити цю очевидну аксіому. У цьому — спільна принципова помилка Холодницького та Сітника. Але кожен з них допустив і власні помилки.
Головна помилка Холодницького полягає в тому, що він не зміг налагодити конструктивну співпрацю між САП і НАБУ на основі закону. Їхні відносини практично весь час супроводжувалися латентним конфліктом, періодично входившим у гостру фазу, зі взаємними публічними звинуваченнями. Хоча були хороші випадки спільної реалізації справ, які давали надію на гасіння конфлікту й налагодження конструктиву.
Керівникам САП і НАБУ вдавалося пояснитися й у тих випадках, коли для задоволення інтересів Банкової потрібно було приймати спільне рішення. Як це, наприклад, було у випадку з передачею, при відсутності законних підстав, справи про «чорну бухгалтерію» Партії регіонів з НАБУ в ГПУ. Банкова була кровно зацікавлена, щоб ця справа потрапила під її повний контроль, оскільки незалежне її розслідування загрожувало існуванню нинішньої політичної влади. НАБУ, у свою чергу, не хотіло возитися з цією справою, оскільки її розслідування вимагало серйозних зусиль і не обіцяло швидких PR-дивідендів. При тому, що ця справа стосується основ політичної корупції в Україні й з її допомогою можна серйозно очистити політичну верхівку. Однак НАБУ й САП самоустранилися від розслідування корупційної справи №1 і таким чином фактично сприяли її похованню. Проблема Холодницького полягає в тому, що йому доводилося розриватися між інтересами Банкової й необхідністю забезпечити антикорупційну діяльність на основі закону. Керівник, перед яким виникає така дилема, рано чи пізно має визначитися, на чию сторону встати.
Нинішня ситуація, ймовірно, виникла тому, що Назару Івановичу з різних причин було складно утвердити однозначне рішення. Хоча ми маємо розуміти, що керівнику такої структури задовольнити всі політичні й бізнес-прихоті просто неможливо. Разом з тим там — нагорі — благонадійним і відданим вважають лише того, хто виконує абсолютно все, що потрібно, й так, як потрібно. Один збій — і до тебе вже множество претензій. Знаю, що частина громадських активістів-антикорупціонерів, завжди активно захищавших Сітника й намагавшихся приструнити Холодницького, зараз радіють ситуації, в якій опинився глава САП. Але якщо виходити з інтересів спільної справи, а не керуватися виключно критеріями особистих симпатій-антипатій, то підстав для радості може й не виявитися. Хоча заради справедливості слід визнати, що у активістів буде більше підстав висунути претензії до керівника САП, який нерідко діяв у унісон з Банковою, що перешкоджало спільній діяльності з НАБУ. Власне, вся ця різновекторність (у сукупності з іншими факторами) поступово й руйнувала довіру й надію, які суспільство висловлювало й покладало на нові антикорупційні органи.
Якщо в цьому випадку директор НАБУ Артем Сітник дійсно зіграв разом з ГПУ проти Холодницького й думає, що він переміг, то він глибоко помиляється. Тому що наступним, кого Банкова помножить на нуль, буде сам директор НАБУ. Просто почали з керівника САП, за яким немає такої потужної захисної стіни, як США. Помилка Сітника полягає в тому, що він зіграв у чужу гру. Незалежно від того, за якими міркуваннями. Так, у нього з Холодницьким були непрості, напружені, а нерідко й відверто конфронтаційні відносини (хоча кожен з них періодично це заперечував). Але Артем Сергійович не міг не розуміти, що головна причина протистояння між САП і НАБУ пов'язана не з особистістю керівника САП (хоча він, як і керівник НАБУ, має власні амбіції й не позбавлений бажання погрітися в променях слави), а з інтересами політичного керівництва держави, які воно намагалося задовольнити через керівника САП (як, певною мірою, й через керівника НАБУ). Власне, сама спільна гра НАБУ й ГПУ (якщо вона, справді, є) проти Холодницького викликає багато питань, якщо врахувати, що ці дві структури перебувають у ще більшій перманентній війні між собою, ніж САП і НАБУ.
Достатньо сказати, що кожне з цих відомств веде кримінальне провадження проти іншого (за інформацією, у деяких з них фігурують і самі керівники цих відомств). Думаю, що, крім іншого, Сітник не міг простити Холодницькому те, що останній у конфлікті НАПК–НАБУ (коли НАПК скласти протокол на директора НАБУ) відверто став на сторону НАПК (по суті — на сторону Банкової). Сприяючи звільненню Н. Холодницького з посади керівника САП, Сітник істотно себе послаблює. Оскільки в такому випадку спрацює принцип доміно. Хочу нагадати про те, що я писав про наслідки конфлікту НАБУ й САП ще в 2016 р.: «Керівники цих органів мають добре розуміти й інше, а саме те, що кожен з них буде залишатися на своїй посаді до тих пір, поки свою посаду буде зберігати інший. Якщо хтось з них збиває іншого, то це буде його піррова перемога — практично одразу він піде за своїм опонентом. Переможцем у цьому конфлікті буде третій — той, хто хоче повністю контролювати ці органи, а боротьбу з корупцією вести в ручному режимі для своєї особистої й політичної вигоди. Хто цей третій, зрозуміло».
Можна не сумніватися, що на місце Холодницького Банкова посадить набагато більш лояльну до себе людину. За моєю інформацією, пошук такої кандидатури вже розпочався, й, скоріше за все, вона буде з ГПУ — з орбіти генерального прокурора. Безсумнівно, вступ її на посаду керівника САП відбудеться через «прозорий» конкурс, мистецтвом проведення якого влада давно вже успішно оволоділа. Головним завданням нового керівника САП буде поставити НАБУ на місце. А зробити це, при тих серйозних недоліках у роботі НАБУ, про які пишуть ЗМІ, — буде зовсім нескладно. Тим більше не забуваємо, що, згідно з законом, САП здійснює процесуальне керівництво розслідуванням справ НАБУ (по суті — левовою часткою його діяльності). А отже, новий керівник САП матиме всі можливості створити нестерпні умови для роботи НАБУ. У такій ситуації також не можна виключати введення прямого процесуального керівництва діяльністю НАБУ з боку особисто генерального прокурора (парламентарії з радістю піддадуться такому нововведенню). Зрештою, все це значно полегшує поглинання НАБУ новоутвореним ДБР — такий варіант давно вже опрацьовується.
У результаті у Сітника можуть виявитися три найбільш вірогідні варіанти поведінки: 1) залишити посаду дійсно за власним бажанням, розуміючи, що працювати не дадуть (питання — дадуть чи це зробити США, які стільки вклали в НАБУ й його директора); 2) опинитися в нинішній ситуації Холодницького — адже ставити «жучки» вміє не лише НАБУ (у СБУ в цьому досвіду набагато більше, та й ГПУ даром хліб не їсть); 3) стати повністю своїм для Банкової: таким чином можна уникнути особистих проблем із законом, але після цього про НАБУ як таке можна буде остаточно забути. Воно, як і решта правоохоронних органів, стане інструментом у руках політичного керівництва держави й працюватиме на задоволення його політико-бізнесових інтересів.
Не вдаючись у питання про законність оперативної розробки керівника САП та обставин справи, в якій вона проводиться, можна зробити кілька висновків щодо загального контексту антикорупційної діяльності. Очевидно, що спецоперація політичної влади з дискредитації нових антикорупційних органів йде до свого завершення — запущений нею механізм втягування їх у внутрішньовидову боротьбу на самознищення успішно справився зі своїм завданням.
НАБУ й САП перестають бути головними суб'єктами протидії політичній корупції — такий статус собі знову повертає Банкова. А це означає, що, як і раніше, антикорупційна діяльність на вищому рівні здійснюватиметься з міркувань політичної й особистої доцільності, а не на засадах законності. Безсумнівно, це призведе до нового загострення відносин між Україною й США, які добре розуміють наслідки цієї спецоперації. Керівництво України не може цього не розуміти, й якщо воно йде на такі кроки, це означає, що вони для нього життєво важливі. Але й у США є чим відреагувати, й така реакція не затримається, оскільки їх аж ніяк не влаштовують бутафорні антикорупційні органи. Все сталося значною мірою через те, що керівники нових антикорупційних структур — НАБУ й САП — виявилися не готові до цих надзвичайно відповідальних посад. Особисті амбіції й інтереси у поєднанні з неготовністю протистояти викликам і ризикам, тримати удар й мати позицію погубили важливу державну справу.
Щоб належним чином виконувати свою місію на таких високих посадах, потрібно чітко усвідомити, що влада — це, перш за все, колосальна особиста відповідальність за реалізацію наданих владних повноважень, а не банальна можливість впливати на інших людей й карати їх. На велике жаль, Україна в який раз втратила шанс коренево очистити тотально корумповану владу. Тепер така можливість може представитися не скоро. Хоча, як показує новітня історія України, все може дуже швидко кардинально змінитися — й не за сценарієм влади. Незважаючи на всі недоліки, українське суспільство має потужний потенціал захищати найважливіші соціальні цінності й спрямовувати країну демократичним шляхом розвитку.