Представники російського політичного та інтелектуального бомонду дуже нервово й неоднозначно сприйняли «непатріотичний» вислів російського класика Михайла Юрійовича Лермонтова. Рядок «Прощай, немита Росіє…» — особливо часто цитований в Україні — болісно вдарив по самолюбству російського народу, виховуваного на найкращих традиціях світової літератури. Спроби пояснити, що насправді мав на увазі Лермонтов, навіть із залученням «особливо тонко відчуваючого його бунтівну натуру» дальнього родича, не дозволили імперським пропагандистам переконливо «відмити» вітчизну на тлі побудови цілісної картини величі та всесвітнього месіанства російського народу. Загальновизнаного класика важко звинуватити в зраді та русофобії. Михайла Юрійовича складно, навіть із великою натяжкою, назвати націоналістом, фашистом чи хоча б бандерівцем. Ніщо так не розкриває суть російської душі, як російська класична література.
Складно сперечатися про суть російської ментальності, наприклад, із такою глибокою постаттю, як Лев Миколайович Толстой. Уривок із його «Хаджі Мурата» й сьогодні звучить як вирок. Садо, у якого зупинявся Хаджі-Мурат, уходив із сім'єю в гори, коли русичі наближалися до аулу. Повернувшись у свій аул, Садо знайшов свою сакльку зруйнованою: дах був провалений, двері й стовпи галереї спалені, а внутрішність осквернена. Його син, той гарний хлопчик із блискучими очима, який захоплено дивився на Хаджі-Мурата, був привезений мертвим до мечеті на коні, накритому буркою. Його пронизав штик у спину. Благообразна жінка, яка служила Хаджі-Мураті під час його відвідування, тепер, у розірваній на грудях сорочці, що відкривала її старі, обвислі груди, з розпущеним волоссям, стояла над сином, дряпала себе в кров обличчя й не переставала вити. Садо з киркою й лопатою пішов із рідними копати могилу сину. Старий дід сидів біля стіни зруйнованої сакльки й, стругаючи палицю, тупо дивився перед собою. Він щойно повернувся зі свого пасіки. Два стожки сіна, що були там, були спалені; абрикосові та вишневі дерева, посаджені й виховані стариком, були поламані й обпалені, а головне — спалені всі вулики з бджолами.
Виття жінок чулося у всіх домах і на площах, куди були привезені ще два тіла. Малі діти плакали разом із матерями. Голодна худоба теж ревла, оскільки їй нічого було дати. Дорослі діти не грали, а переляканими очима дивилися на старших. Фонтан був осквернений, очевидно навмисне, так що води з нього було неможливо брати. Так само була осквернена й мечеть, і мулла з муталімами її очищав. Старі господарі зібралися на площі й, сидячи на корточках, обговорювали своє становище. Про ненависть до русичів ніхто й не говорив. Почуття, яке відчували всі чеченці від малих до великих, було сильніше за ненависть. Це була не ненависть, а невизнання цих русичів людьми й таке відразу, гидота й недоумення перед нелюдяною жорстокістю цих істот, що бажання їх знищення, як бажання знищення щурів, отруйних павуків і вовків, було таким же природним почуттям, як почуття самозбереження…» (Л. М. Толстой «Хаджі Мурат» Гл. XVII)
Ця страшна суміш ординської жорстокості, таїжного хамства й багатовікової рабської озлобленості й створили феномен російського народу. Він небезпечний і руйнівний, схильний до агресії — безглуздої й безжалісної. Тоталітарна форма державності для нього є необхідною системою стримування й укрощення. Війна стала для русичів формою самореалізації, коли не стримують, коли можна проявити своє нутро. Окупація Кавказу, Західної України, Східної Європи, Криму, Донбасу… Усі ці події схожі як за формою, так і за змістом.
Щоб перемогти ворога — потрібно знати його суть. І в цьому російські класики надають нам неоцінну послугу. У кожного народу в усі часи є свої класики. Їх відрізняє від сотень тисяч сучасників не просто талант. Цього мало. Існує величезна кількість талановитих кон'юнктурщиків, які вміють високопрофесійно лизати сильних світу цього, або б'ють їх по обличчю, якщо за спиною стоять ще більш сильні «грантодавці». Класик не льстить натовпу й владі. Для нього правда важливіша за визнання. Його можуть кинути за ґрати, убити, відлучити від церкви, йому можуть плювати в обличчя, але він не розмінює свої переконання, свій талант, свою правду на гонорари й оплески. Він — класик, він творець для вічності. Як же нам сьогодні не вистачає класиків у літературі, у журналістиці, у політиці й у житті.