Частина 1 статті 6 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод передбачає, що «кожен має право на… публічний розгляд його справи… незалежним і безстороннім судом… Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, — коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя». Місія судів полягає у справедливому вирішенні спорів. Лише публічність та гласність здійснення правосуддя дають можливість суспільству контролювати діяльність судової влади, перешкоджати таємним змовам щодо прийняття судових рішень, спонукати учасників процесу діяти чесно і професійно, підтримувати довіру до судової гілки влади та її авторитету.
Європейський Суд з прав людини вважає, що головне призначення засобів масової інформації — виконувати роль «сторожових псів демократії» та забезпечувати суспільство точною та надійною інформацією. Одним із способів отримання інформації про зміст документів судової справи є присутність журналіста на судовому засіданні. Розгляд справ у приміщеннях, доступ публіки до яких обмежується, фактично є порушенням права на справедливий суд, але в межах, визначених законом. Право на справедливий суд включає публічний судовий розгляд справи, допуск до залі судових засідань публіки, допуск представників засобів масової інформації та публічне оприлюднення рішення суду. Громадськість має право отримувати інформацію не лише про суть прийнятого рішення, але й про те, чим керувався суд під час його ухвалення. Під час розгляду адміністративної, цивільної, кримінальної справи або справи у господарському суді у закритому судовому засіданні можуть бути присутніми лише ті особи, які беруть у ній участь, а за потреби — також експерти, спеціалісти, перекладачі та свідки.
Журналісти на закритих засіданнях не допускаються. Ті з них, хто має юридичну освіту, можуть бути присутніми лише у випадках, коли вони беруть участь у суді не як представники засобів масової інформації, а в якості адвокатів або осіб, що надають правову допомогу. Логічним було б, щоб доступ до матеріалів судових справ з метою аналізу судової практики мали журналісти, крім суддів та судових службовців, оскільки лише завдяки оприлюдненим ними матеріалам суспільство має можливість дізнатися про недоліки у функціонуванні судової системи та вжити заходів для їх подолання. Адже судді існують не у вакуумі: їхні рішення, що набули законної сили, також можуть обговорюватися громадськістю. Інформуючи громадськість, працівник засобів масової інформації повинен дбати про те, щоб не поширювати конфіденційні відомості, розголошення яких може зашкодити учасникам процесу після завершення судових засідань. Однак у нашій державі після ухвалення Закону України «Про доступ до публічної інформації» унеможливлено ознайомлення журналістів з матеріалами завершених судових справ: цим документом таку інформацію до публічної не віднесено. Нерідко в Україні керівники установ необґрунтовано відносять інформацію до такої, що має обмежений доступ.
Порушення права на доступ до публічної інформації може стати причиною притягнення винної особи до адміністративної відповідальності, передбаченої статтею 212-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення, що майже на 100% не відбувається. Відповідно до пунктів 11, 12, 14 частини 1 статті 13 Закону України «Про уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» лише Уповноважений Верховної Ради України має право направляти у відповідні органи акти реагування у разі виявлення порушень прав і свобод людини і громадянина для вжиття цими органами заходів, перевіряти стан додержання встановлених прав і свобод людини і громадянина відповідними державними органами, у тому числі тими, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність. Користуючись наданими правами, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини може провести перевірку законності дій розпорядника інформації і вжити відповідних заходів реагування у вигляді пропозиції усунути порушення права на доступ до публічної інформації.
Під час своєї перевірки Уповноважений Верховної Ради України з прав людини може дійти висновку про те, що запитувана інформація не відноситься до службової і не може бути конфіденційною, та винести припис про усунення порушень прав запитувача. Але це положення вступає у протиріччя із Законом України «Про державну таємницю», де такого висновку має дійти Державний експерт з питань таємниць, а не Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Крім того, проблематичним є втручання Уповноваженої Верховною Радою особи у хід судового процесу, коли до судової справи вже залучено документи обмеженого доступу, у тому числі й таємні. Залежно від грифу обмеженого доступу паперів, що містяться у судовій справі, вона може бути розділеною на дві частини, одна з яких має обмежений доступ, але провадження набуває обмеженості у повному обсязі і стає, так би мовити, вже грифованим. Стаття 17 Конвенції наголошує, що «Жодне з положень цієї Конвенції не може тлумачитись як таке, що надає будь-якій… особі право вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод». Стаття 13 Конвенції проголошує право на ефективний засіб юридичного захисту: «Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».
Відповідно до чинного законодавства України, якщо у суді розглядається справа, яка вимагає допуску до таємниць, усі учасники процесу повинні його мати. Для цього суддя зобов'язаний подати до Служби безпеки України клопотання для оформлення на усіх, у тому числі на самого себе та адвокатів, допусків відповідної категорії. Учасники можуть оформити їх добровільно, а якщо вони відмовляються, то — примусово рішенням судді. Такий допуск може бути оформлений і шляхом звернення учасника процесу з заявою до суду, але не безпосередньо до Служби безпеки України. Відповідно до статті 6 Цивільно-процесуального кодексу України закритий судовий розгляд допускається у разі, якщо відкритий розгляд може привести до розголошення державної або іншої таємниці. При розгляді справ у закритому судовому засіданні мають право бути присутні особи, які беруть участь у справі.
Про розгляд справи в закритому судовому засіданні суд зобов'язаний постановити мотивовану ухвалу в нарадчій кімнаті, яка оголошується негайно. Рішення суду проголошується прилюдно, крім випадків, коли розгляд проводився у закритому судовому засіданні. На даний час реалії такі, що установа — розпорядник конфіденційної інформації — може у своїх інтересах на формально законних підставах «із тіні» керувати ходом судового процесу. Наприклад, вона може надіслати до суду під грифом «Цілком таємно» цивільну позовну заяву для вирішення пересічного житлового спору. Якщо відповідачеві або іншим учасникам процесу на стороні відповідача у наданні допуску до державної таємниці відмовляється, то судочинство буде не лише закритим, але й здійснюватися заочно, що є вишуканим порушенням вимог Європейської Конвенції. Усі процесуальні документи мають подаватися до суду лише через таємне діловодство. Провадження набуває грифу цілком таємно, судові засідання здійснюються у закритому режимі. При бажанні керівник будь-якої української установи може надіслати до будь-якого суду, що вже розпочався, на свій розсуд хоча б один документ з обмеженим доступом, щоб зробити суд закритим без допуску громадськості та журналістів, а його рішення не оприлюднювалося.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про державну таємницю» державна таємниця (секретна інформація) — вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою. Стаття 8 Закону України «Про державну таємницю» забороняє віднесення до державної таємниці будь-яких відомостей, якщо цим будуть звужуватися зміст і обсяг конституційних прав та свобод людини. Статтею 15 цього Закону забороняється надавати грифи секретності матеріальним носіям таємної інформації, яка не становить державної таємниці, або конфіденційної інформації. Жодною зі статей Цивільно-процесуального кодексу України не передбачено надання грифів таємності ні судовим процесам, ні судовим справам, ні документам, які в них знаходяться, у тому числі позовним заявам та додаткам до них. Стаття 6 Цивільно-процесуального кодексу України передбачає розгляд справ у закритому засіданні, але ж ні в якому разі у засекреченому.
Більш того, стаття 51 Цивільно-процесуального кодексу України зазначає, що у цивільному судочинстві не підлягають допиту як свідки особи, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв'язку з їхнім службовим чи професійним становищем, — про такі відомості. Тобто це ще раз підкреслює, що об'єктивно цивільний процес не може мати грифу таємності, а з огляду на його виключну цивільність, під час нього не можуть розглядатися відомості, віднесені до державної таємниці. З цієї причини у цивільному судочинстві і позовна заява, і додатки до неї мають бути не секретними. Водночас, всупереч Закону України «Про державну таємницю», підзаконним актом — Інструкцією з обігу в органах державної влади матеріалів, позначених грифами обмеженого доступу, затвердженою у 2005 році, передбачається можливість засекречення судових справ (але ні в якому разі не позову та додатків до нього, як первинних документів, що подаються до суду!). Так, пунктом 4.11.16 документу визначено, що відомості про зміст матеріалів судочинства, у тому числі судових справ адміністративних, кримінальних, цивільних, господарських, якщо розголошення відомостей про це може завдати шкоди національним інтересам і безпеці, можуть при засекреченні отримати максимальний гриф «таємно» на термін 5 років.
Рішення про необхідність засекречування та розсекречування інформації приймає державний експерт з питань таємниць. Іншим пунктом (4.12.2) допускається засекречування відомостей про зміст матеріалів судочинства, у тому числі судових справ адміністративних, кримінальних, цивільних, господарських з питань, які містять інформацію, віднесену до державної таємниці до грифу «таємно» на строк 5 років та до рівня «цілком таємно» на 10 років. Рішення про необхідність засекречування відповідно до ступеня секретності певних матеріалів або розсекречування інформації приймає голова суду апеляційного, вищого спеціалізованого, Верховного Суду самостійно або за поданням зацікавленої сторони у разі представлення інформації про наявність в матеріалах дізнання досудового слідства державної таємниці, але на термін, що не перевищує максимального терміну засекречування відповідних матеріалів. Об'єктивну ж інформацію щодо наявності в матеріалах державної таємниці може надати лише незалежний державний експерт. Відповідно до статті 39 Закону України «Про державну таємницю» громадяни, винні у розголошенні державної таємниці, несуть дисциплінарну, адміністративну та кримінальну відповідальність згідно із законом.
Таку ж відповідальність передбачено для тих, хто винен у засекреченні інформації, зазначеної у частинах третій і четвертій статті 8 цього Закону, до якої не відноситься державна таємниця: інформація про стан здоров'я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення; про факти порушень прав і свобод людини і громадянина; про незаконні дії державних органів, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб; інша інформація, яка відповідно до законів та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, не може бути засекречена. Також передбачена відповідальність за безпідставне засекречення інформації та надання грифу секретності матеріальним носіям конфіденційної або іншої таємної інформації, яка не становить державної таємниці.
Обмеженість доступу хоча б до одного документа судової справи зазвичай створює прецедент, коли суд примушується автором цього паперу прийняти рішення про позбавлення права на отримання відповідних форм допусків усіма учасниками процесу. Це позбавляє їх судового захисту прав та законних інтересів, у тому числі в житлових і майнових відносинах, права на доступ до судової справи, що безпосередньо їх стосується, і де вони є стороною у справі, права бути присутніми при розгляді справи у закритому судовому засіданні разом з іншими особами, які мають право бути присутніми як учасники справи або можуть взяти участь у справі за заявами відповідачів, права на отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду справи, права знайомитися встановленим порядком з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень, ухвал, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, права на правову допомогу, яка надається адвокатами або іншими фахівцями у галузі права, одночасно позбавляючи їх судом права встановленим порядком знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії долучених до справи документів, бути присутніми у судовому засіданні, права на отримання процесуальних документів в електронному вигляді.
Щоб уникнути таких ситуацій, необхідне внесення до законодавчих актів, що регламентують усі види судочинства, до Закону України «Про державну таємницю», Закону України «Про уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» наступних положень: «У разі надходження до суду позовних заяв, паперів, що відносяться до судових справ, які мають гриф обмеженого доступу, суд, перш ніж прийняти їх до розгляду, має заручитися позитивним рішенням експертної комісії з проведення експертизи на предмет відповідності визначених виконавцями ступенів таємності документів вимогам Закону України «Про державну таємницю» та Інструкції з обігу в органах державної влади матеріалів, позначених грифами обмеженого доступу. До складу комісії мають входити голова суду, представник суду, фахівець спеціально уповноваженого державного органу у сфері забезпечення охорони державної таємниці — Служби безпеки України. При невідповідності грифу обмеженого доступу документів змісту інформації, що міститься у ньому, папери разом із актом комісії відправляються за підпорядкованістю до установи на ступінь вище тієї, що їх розробила. При виявленні комісією ознак порушень прав і свобод людини і громадянина, то документи разом із актом комісії направляються для вжиття відповідних заходів реагування Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини.
У разі визнання комісією відсутності у засекречених матеріалах справи відомостей, що становлять державну таємницю, оплата виконаної нею роботи та компенсація усіх витрат, пов'язаних з проведенням експертизи і розсиланням відповідних паперів, стягується з особи, що визначила гриф обмеженого доступу». Протягом усього терміну свого існування в умовах незалежної України деякі силові структури постійно перебувають у стані перманентного з'ясування стосунків у судах зі своїми колишніми підлеглими, намагаючись не надати їм належних за законом пенсій, виселити останніх із житла, в якому вони мешкають по 15–25 років, та інше. При цьому вони використовують недосконалість національного законодавства та свою монополію на подання до судів грифованих документів, чим маніпулюють судовою гілкою влади у своїх вузьковідомчих інтересах, нехтують правами маленького та безправного перед величчю державних силових органів пересічного українця, ґвалтують його душу та підривають його віру у справедливість судочинства, про яку запевняють населення та Європу вожді нашого народу.