Триста сімдесят років тому — у травні 1648 року — Богдан Хмельницький здобув свої перші перемоги над військом Речі Посполитої. Очолене ним повстання незабаром переросло в національно-визвольну війну, унаслідок якої Військо Запорожське стало державою. Хмельниччина багато в чому визначила трансформацію середньовічної Русі в модерну Україну, а також мала великий вплив на Центральну та Східну Європу. У цьому зв'язку пропонуємо вашій увазі біографію одного з найзначніших героїв української історії.
Як відзначав Михайло Грушевський, рання «біографія Хмельницького настільки ж бідна на безумовні факти, настільки багата на легенди». Все ж таки можна визначено сказати, що його батько — Михайло Хмельницький — був вихідцем з Перемишельщини (найзахідніша руська земля), який став осадником Чигирина, а мати Анастасія (Агафія) — козачкою з Переяславщини (найсхідніший реєстровий полк).
Богдан Хмельницький був професійним військовим, але немає однозначної відповіді на питання — чи був він шляхтичем де-юре? Безумовно, його батько був шляхетського походження (хоча, можливо, позбавлений такого соціального статусу), але мати, ймовірно, ні. Проте де-факто Богдан Хмельницький вважав себе шляхтичем, до того ж у степовому пограниччі козацька старшина тримала себе зі шляхтою нарівні.
Хоча майбутній гетман і брав участь у повстаннях 1630-х років, спрямованих на захист козацьких прав і вольностей, однак не належав до непримиренної опозиції. Навпаки, він був серед підписантів капітуляції 1637 року, а згодом їздив на переговори у Варшаву. Причому, якщо в 1637 році він був генеральним писарем Війська Запорожського, то після ординації 1638 року, яка урізала козацькі вольності, став лише сотником.
Богдан Хмельницький визнавав, що піднявся на повстання через особисті проблеми: місцеві влади зовсім беззаконно відібрали у нього хутір Суботів. При цьому чигиринський підстароста Даніель Чаплинський викрав співмешканку Хмельницького та забив до смерті його сина.
Хмельницький скаржився й отримав від короля документ, що підтверджував його право власності. Однак місцеві влади продовжували беззаконствувати: замість хутора Хмельницькому виплатили глумливу компенсацію, а незабаром спробували його вбити. Не бачачи, як протистояти беззаконню, Хмельницький почав підготовку до повстання. Історія з хутором пояснює, чому Хмельницького підтримали не лише козаки й селяни, але й дрібна шляхта. У них були приблизно такі самі документи на право власності, і вони розуміли: якщо сьогодні «відібрали» хутір у Хмельницького, то завтра можуть забрати у них.
Політичний успіх Хмельницького пояснюється тим, що він умів дотримуватися балансу інтересів між «старинною» козацькою старшиною, православною шляхтою, тими, хто пробився у велику політику з представників «черні», духовенством і купецтвом. Він стримував як олігархічні прагнення, так і анархічні спроби, іноді вдаючись до досить крутих заходів. Наприклад, жорстко придушив антигетьманські виступи на Запорізькій Січі. Словом, переважно намагався домовлятися, але міг і саблею рубнути.
Крім того, Хмельницький умів підбирати й просувати талановитих і діяльних людей. «Невже у них один Хмельницький? — сетував коронний гетман Миколай Потоцький. — Тисячами їх рахувати слід було б! Одного сьогодні стратять — на його місце іншого, більш діяльного й розумного виберуть, і такого, щоб про їхні справи дбав!».
Як відзначали іноземні посли, гетман був навмисне скромен у побуті. Часто вправлявся у стрільбі з лука. Любив випити й у гарному настрої пограти на бандурі. Знав латину, польську, турецьку й татарську мови. Як писав посол Венеції Альберто Вімина, Богдан був «росту скоріше високого, ніж середнього, широкий у костях і потужної статури. Його мова виявляє зрілість суджень і гострий розум. У поведінці він м'який і простий і цим привертає до себе любов воїнів, але, з іншого боку, він тримає їх у дисципліні жорсткими вимогами. Всім, хто входить до нього в кімнату, він простягає руку й усіх садить на лавку, якщо це козаки».
Іноді у Хмельницького траплялися такі припливи люті, що краще було йому не перечити. Однак, як правило, він швидко заспокоювався й просив не тримати на нього зла.
Якщо козацьку армію Хмельницький отримав уже більш-менш у готовому вигляді, то одну з найкращих у той час розвідслужб створив за допомогою найближчих соратників. За визнанням противників, Хмельницький наводнив своїми агентами не лише Річ Посполиту, але й сусідні держави. Як згодом відзначав козацький літописець Григорій Грабянка, Хмельницький «мислив глибоко, очі навсюди маючи». Відомі випадки, коли гетьманські агенти, «випадково» потрапляючи в полон і ризикуючи життям, давали неправдиві відомості. Навіть вороги визнавали, що Хмельницький майже завжди краще знав про їхні сили й плани, ніж вони — про козацьке військо.
Найцінніший агент Хмельницького був один із найближчих слуг польського короля Яна Казимира — шляхтич Василь Верещага. Його викрили, дізнавшись від полоненого татарського мурзи, що в найближчому оточенні короля у Хмельницького є своя людина, без відомостей від якої гетман не поспішає приймати рішення. Крім того, соратникам Хмельницького вдалося налагодити роботу контррозвідки, завдяки чому гетманові й генеральному писарю Івану Виговському вдалося уникнути замахів.
Взагалі, Хмельницький був скритною людиною, але іноді любив козирнути своєю обізнаністю. Одного разу посла з Варшави він зустрів словами: «А з чим ти приїхав … і що тобі доручили мені передати — я все це знаю».
Богдан Хмельницький не дарма навчався в єзуїтському колегіумі. Це була людина «з тисячею штук» (замислів), як говорили про нього сучасники. Мабуть, найяскравіше це його якість проявилося у зовнішній політиці. Як доповідав польському королю воєвода Анджей Потоцький, козаки «лякають Вашу Милість царем, а царя — Вашою Королівською Милістю».
З московським царем Хмельницький вів досить складну гру: з одного боку, просився у піддані, з іншого — тримав у Чигирині самозванця на московський престол Тимофія Анкудинова, який видавав себе за сина царя Василія Шуйського. Царські посли вимагали видати Лжешуйського, однак Хмельницький під різними приводами відмовлявся. «Цей чоловік у нас не називається сином царя Василія, — пояснював гетман послам, — а якщо почуємо, що називається не лише сином царя Василія, хоча б навіть простим князем, одразу велю стратити, а видати його мені неможна… У нас тут те саме, що на Дону: хто звідки приїде — видачі немає».
В той же час самозванець підбивав Дон на нову смуту. І лише добившись свого на переговорах з Москвою, Хмельницький відіслав Анкудинова з підконтрольної території (але не видав). Згодом, уже став підданцем царя, Хмельницький пішов на конфронтацію з Москвою через південно-східну Беларусь.
Богдан Хмельницький був одружений тричі. Перша дружина, мещанка Ганна Сомко, була матір'ю всіх його дітей. Після її смерті він зійшовся зі шляхтянкою Мотроною (Еленою), яка прислужувала у нього в домі, яку викрав Чаплинський при наїзді на Суботів і одружився на ній. Однак Хмельницький відбив її, і незабаром їх повінчав сам єрусалимський патріарх Паісій. Проте сімейне щастя тривало недовго. Через два з половиною року, у відсутності батька, син Тимиш повісив мачеху на воротах, звинувативши її у крадіжці грошей і змові з ворогами. За одними даними, Хмельницький дуже засмутився й чуть не прибив сина, за іншими — не дуже й горював. Мабуть, друга версія ближча до істини, оскільки вже через два-три місяці він одружився втретє — на вже немолодій полковничій вдові Ганні Золотаренко.
У Хмельницького було троє синів і четверо дочок. Середнього сина Остапа забили до смерті люди підстарости Чаплинського. Жорстокий, але розумний старший син Тимиш був головною надією батька на встановлення спадкового гетманату. Для цього він навіть влаштував його одруження з дочкою молдавського володаря. Однак спадкоємець загинув, воюючи на боці тестя. Його смерть зламала династичні плани, оскільки молодший син Юрій на момент смерті батька був, по-перше, занадто юним, а, по-друге, виявився занадто слабохарактерним, щоб управляти в такий непростий час.
Про дочок Хмельницького відомо мало. Старші Катерина й Степанида були дружинами козацьких полковників, молодші (їхні імена невідомі) теж вийшли заміж за козацьких старшин, але нижчим рангом.
Цікаво, що до початку 1930-х років українська радянська історіографія трактувала Хмельницького як «зрадника повстанського селянства», який сприяв «зміцненню колоніального панування Росії й феодального гніту». І лише після сталінських чисток, коли великодержавний підхід переміг марксистський, «возз'єднання України з Росією» було визнано безумовно прогресивною подією.