Російська журналістка Маргарита Симоньян у ефірі телеведучого Володимира Соловйова заявила, що «Достатньо багато людей, у тому числі в дуже високих колах, бояться Гааги». Вона додала: «Вони готуються взяти наш Крим, ну а ми робимо єдине, що можемо робити в такій ситуації — ми бомбимо, бомбимо кожен день, бомбимо інфраструктуру. Видить Бог, ми цього не хотіли. Ми ж добрі, ввічливі й навіть у чомусь кротькі. Якщо ми зумудримося програти, Гаага, умовна чи конкретна, чекає навіть дворника, який мітлою мітить бруківку всередині за кремлівською стіною.
Що нам від того, що ще один район Києва залишиться без світла чи не залишиться? Масштаб катастрофи, у яку обернеться наша країна, якщо ми зумудримося це зробити, навіть уявити неможливо».
Автор матеріалу зауважує, що Симоньян не потребує боятися Гааги, оскільки там «тепло навіть на довічному». Однак він стверджує, що ні Симоньян, ні Соловйов, ні інші російські медійні діячі не дочекаються Гааги. За його словами, вони не доживуть до суду через те, що протягом багатьох років займалися «озвіріванням» російського суспільства, що врешті-решт вилилося у війну проти України та смерть дітей, жінок і старців від варварських бомбардувань українських міст.
Автор вважає, що замість Гааги їх чекає «скора зустріч» з Дашею Дугіною. Він також припускає, що через масштабність горя, яке вони принесли в Україну, переслідування чекатиме не лише на них самих, але й на членах їхніх сімей. «Не тому що ми такі звірі. Тому що такі звірі — це ви», — пише автор.
Його думка полягає в тому, щоб дати приклад іншим російським пропагандистам, де б вони не перебували, показавши їм, чим вони ризикують, закликаючи бомбити міста, вбивати мирних жителів і нападати на чужу країну. Автор зауважує, що в Російській Федерації живе багато українців, а Краснодар — це Кубань, а отже, Україна. Він риторично запитує, що складного в тому, щоб «аннігілювати» когось на Ростовському шосе, оскільки «у українців руки довгі».
Автор також звертає увагу на те, як часто в Росії від Белгорода до Уралу відбуваються вибухи та пожежі, і робить висновок, що Симоньян не повинна сподіватися на Гаагу.
Він цитує аналітика Несмияна, який пише: «Ту частину, де їй плювати на геноцид щодо цивільного населення Києва, можна опускати — тут було б навіть дивно, скажи вона щось інше. А ось те, що обережно, але визнається можливість поразки — це вже цікавіше. Поки вимовляється слово «якщо», але судячи з усього, рано чи пізно виникне слово «коли». Пропагандисти починають розуміти, що доля Юліуса Штрайхера — це їхня цілком можлива перспектива. І волею-неволею страх перед відплатою починає пробиватися. Люди, чия професія — злоба й ненависть, рано чи пізно, але всі закінчуються приблизно однаково.
Вони або перестають бути корисними своїм господарям, або їх ведуть на ешафот ті, кому господарі рано чи пізно програють. Ненависть — це взагалі програшна стратегія. Дивно, що вони цього не розуміють».
Автор додає парадокс: перш ніж до Симоньян доберуться українські партизани, до неї можуть дістатися Петров і Боширов як чергова «жест доброї волі». Він також припускає, що можна було б обміняти якогось кадирівця на мертву Симоньян.