У впливового та контроверсійного Юрія Іванющенка було багато ділових партнерів, серед яких — Юрій Родін, співвласник та керівник українського банку «Пивденний» і латвійського «Regionala Investiciju». Родін дуже не любить, коли йому нагадують про його справи з найбільш одіозною людиною епохи Януковича, однак це далеко не єдине, в чому його звинувачували. Серед його компаньйонів можна зустріти людей, які викликають ще більше занепокоєння, ніж Іванющенко. Ім'я Юрія Родіна та назви його банків неодноразово з'являлися в скандальних новинах про рейдерські захоплення, різноманітні схеми виведення коштів, обкрадання вкладників, навіть замахи на вбивство.
Цей список продовжує поповнюватися, оскільки Родін та його «Пивденний» продовжують активно працювати. Юрій Олександрович Родін народився 21 січня 1950 року в Одесі в сім'ї Олександра Гершевича та Велі Абрамівни Родіних. Хоча його офіційна біографія навмисне лаконічна, він з гордістю вписав у неї, що в радянські часи працював звичайним учителем математики. Однак Родін так і не захотів поділитися секретом, як простому радянському учителю вдалося стати українським олігархом, співвласником та керівником одного з найбільших банків країни. Лише у 2010 році журнал «Кореспондент» у матеріалі про список українських мультимільйонерів коротко написав про Родіна, що той займався бізнесом ще з 1987 року. Так само лаконічно журнал згадав і про його ділового партнера Марка Беккера. З того часу обидва бізнесмени не повідомили про себе нічого нового і навіть намагалися видалити з публічного доступу майже всю стару інформацію, у якій можна було знайти чимало цікавих фактів. Проте одеські мешканці, які знали Юрія Родіна з давніх часів, стверджують, що бізнесом той займався і до 1987 року, з кінця 1970-х років.
Його «бізнес» був досить специфічним і справді пов'язаний з нерухомістю та фармацевтикою. Нібито або сам Юрій Олександрович, або його родичі «доставали» дефіцитні ліки, а також путівки в одеські санаторії — звичайно, не безкоштовно. Проте, як стверджують джерела SKELET-info, свій стартовий капітал Родін заробив на перепродажу квартир репатріантів. З Одеси в Ізраїль та далі щорічно виїжджали сотні єврейських сімей, чиї квартири за законом мали безкоштовно переходити міській раді: держава дала, держава взяла. Звичайно, репатріанти, які не бажали таким чином дарувати радянській владі своє майно, вдавалися до різних хитрощів: переписували квартири на родичів, які залишалися в СРСР, або продавали їх — адже охочих купити житло в Одесі було чимало. Продати й купити державну квартиру тоді можна було лише через складні обхідні схеми, ключовою ланкою яких були чиновники структур міської влади, з якими працювали кмітливі «риелтори». Інформації про те, чи мав Юрій Родін знайомих або родичів у міськвиконкомі Одеси, немає.
Але чутки про те, що скромний шкільний учитель у 1980-х був «квартирним маклером», досі ходять інтернетом. Крім квартир, євреї, які покидали СРСР, розпродували все своє майно: від телевізорів і холодильників до автомобілів та антикваріату, і на цьому також добре наживалися посередники. За інформацією джерел, до цього бізнесу був причетний Марк Беккер, майбутній компаньйон Юрія Родіна (можливо, вони були діловими партнерами й у той час), у якого були великі зв'язки за кордоном. Крім того, за непідтвердженими даними, Беккер нібито мав доступ до «системи емігрантських переводів» — нелегальної схеми конвертування та переведення грошей з СРСР в Ізраїль, Європу та США, якою користувалися репатріанти. Коли, скажімо, заможна єврейська сім'я продавала все (включаючи квартиру), вона не могла вивезти з собою товсту пачку радянських рублів, на які до того ж за кордоном не було попиту. Але мати справу з доларами або вивозити коштовності було ризиковано: репатріанти, яких ловили таким чином, залишалися в СРСР ще на кілька років, але вже як в'язні.
Тому рублі вони здавали тут, у Союзі, нелегальним «менялам», а валюту отримували вже за кордоном, після прибуття на місце. Більш детально про ці схеми можна прочитати у матеріалі про Бориса Фуксмана, який саме на них зібрав своє перше багатство.
Отже, ось чим займався простий одеський учитель математики до 1987 року. Потім «перебудова» дала зелене світло «кооперативності», так що Юрій Олександрович зміг кинути нудне викладання та оформити «індивідуальну трудову діяльність». У чому саме вона полягала, його біографія не розповідає, однак у 1993 році Юрій Родін вперше з'являється в «анналах історії» як власник сімейного ТОВ «Текон» (операції з нерухомістю), який з часом розширився до цілої мережі компаній різних напрямків. Сімейного, тому що до списку співвласників цієї фірми входили всі члени сім'ї Родіних: сам Юрій Родін, Веля Абрамівна та Олександр Гершевич Родіни (мати та батько), Тамара Родіна (дружина), Анна Родіна (дочка), Алла Ванецьянц (дочка), Левон Ванецьянц (зять). Також усі вони до останнього часу входили до числа основних акціонерів банку «Пивденний» — як через «Текон», так і безпосередньо.
Правда, нині невідомо, живі ще чи ні поважні батьки Юрія Родіна (адже вони народилися у 1921 році). У 1994 році сім'я Родіних через ТОВ «Текон» увійшла до складу акціонерів банку «Пивденний», заснованого містом раніше МП «Дако» і спочатку розташованого лише в одному невеликому одеському офісі. Разом з ними співвласниками банку стали: українсько-німецька СП «Вів'єн» (засновники Марк Беккер та його син Дмитро (Арье) Беккер, а також громадянин ФРН Леонід Коган) та ТОВ «Стронг», пов'язане з сім'єю Морохівських, відомою як в Одесі, так і далеко за її межами. Віктор Яковлевич Морохівський (1946–1999) у 1980-х роках був капітаном одеської команди «знавців», брав участь у шоу «Що? Де? Коли?» разом з одеськими мешканцями Анатолієм Вассерманом та Борисом Бурдою. Його син Вадим Морохівський навчався в Одеському інституті народного господарства (нині — Національний економічний університет) і встиг пограти в КВН за одну з одеських команд.
Син «знавця» був «багатостаночником»: не лише грав у КВН, але вже на четвертому курсі інституту почав працювати в «Норд-банку», куди його влаштували за якимись зв'язками. Цікаво, що Морохівський у своїх біографіях завжди стверджував, ніби працював у «Норд-банку» до 1993 року, хоча насправді він працював там до початку 1995 року, і лише потім перейшов у «Пивденний».
Чому? Тому що у 1994 році в нещасному «Норд-банку» розгорівся гучний скандал: НБУ перевів у «Норд-банк» 80 мільярдів карбованців за програмою видачі пільгових кредитів сільськогосподарським виробникам. Керівництво «Норд-банку» ці гроші освоїло по-своєму, роздавши їх кишеньковим фірмам, які потім позичали їх іншим фірмам. Коротко кажучи, голову правління «Норд-банку» Перминова посадили на п'ять років, а Вадим Морохівський, який на той час працював у «Норд-банку» начальником відділу внутрішнього аудиту і був в курсі цієї афери, перейшов у «Пивденний», де одразу зайняв посаду заступника голови правління (адже їхня фірма «Стронг» була засновником банку). У 1999 році Вадим Морохівський став головою правління АКБ «Пивденний» (у 2005 році взяв собі заступницею свою дружину Лію Морохівську) і перебував на цій посаді до 2011 року, поки не перейшов з «Пивденного» у банк «Схід». Саме за Морохівського «Пивденний» виріс з майже невідомого міського банку в один з найбільших в Україні, увійшовши до числа фінансових лідерів південних регіонів (від Одеси до Маріуполя).
Причому заслугу Морохівського в цьому ніхто не заперечував, а багато хто навіть підкреслював. Однак за інформацією джерел, запорукою цього був зовсім не економічний геній Морохівського, а… єврейські гроші. Причому в найбуквальнішому сенсі. Невипадково розмови, які ходили в народі про те, що «Пивденний» — це «єврейський банк», були не якимось проявом антисемітизму, а просто констатацією факту. І справа не в національності його власників та керівників, а в тому, що Морохівський одразу почав активно прокручувати через «Пивденний» гроші ізраїльських банків (наприклад, «Апоалім»), гроші єврейських благодійних фондів (через нього у південних регіонах України працював «Джойнт»), гроші іудейських громад, гроші іноземних бізнесменів-євреїв тощо. ЗМІ якось писали, що «Пивденний» навіть засвітився у «волонтерській допомозі» одній з частин ЦАХАЛ. При цьому сам Вадим Морохівський був головою опікунської ради одеської школи «Хабад Ор-Авнер», яка є головним духовним навчальним закладом одеської єврейської громади — лідерство в якій належить членам хасидського руху «Хабад» (як і в Дніпропетровську, Херсоні, Миколаєві, Маріуполі).
Співпадіння чи ні, але журналісти одного разу помітили, що «карта покриття» регіональних відділень «Пивденного» збігається з картою Південноукраїнського регіонального об'єднання єврейських громад. Яке з 1998 року очолює раввин Авраам Вольф (Аврум бен Шалом-Дов-Бер Вольф), він же головний раввин Одеси. Сам ребе Вольф прибув в Україну з Ізраїлю, а його батько був заступником керівника Управління з координації діяльності навчальних закладів руху «Хабад». Загалом, українське єврейство щільно пов'язане з рухом «Хабад», який займається в Україні не лише духовною діяльністю. Членами «Хабада» є найвідоміші олігархи: Коломойський та Боголюбов, Віктор Пінчук, Олександр Фельдман, Євген Червоненко та Вадим Рабинович. Джерела повідомляють, що з «Хабадом» пов'язаний і Олександр Грановський. Як видно, у українського «Хабада» є свої «улюблені» банки, причому «Пивденний» серед них виділявся особливо. Адже якщо «Приват» або банки Пінчука — це робочі банки олігархів, через які вони прокручували свої мільярди, і частка «єврейських грошей» в них була дуже невелика, то у «Пивденному» вони довгий час (за Морохівського) становили значну частину активів.
Це, звичайно, не порушує ніякі закони — це просто цікава інформація на замітку. Закони «Пивденний» порушував уже потім, коли обманював своїх клієнтів.
Банки та заводи
Оскільки після придбання «Пивденного» Юрій Родін практично ніяк не проявляв себе поза своїм банком, можна сказати, що вся його біографія за останню чверть століття — це історія банку «Пивденний». І він безпосередньо причетний до всього, що відбувалося в стінах його відділень, навіть якщо намагається це заперечувати або замовчувати. До 2003 року «Пивденний», а точніше афільовані з ним фірми, стали власниками низки підприємств, вкладаючи свій прибуток у виробничий сектор. Почали з кількох сільськогосподарських підприємств Одеської області, потім зацікавилися заводами. Вибір Родіна та Беккера був дуже продуманим: ще у 1990-х вони придбали собі Одеський сталепрокатний завод імені Ф.Е. Дзержинського (перетворений у ЗАО «Сталь-метиз»), який випускав металічний дріт та різну супутню продукцію. Поглинення заводу було досить брудним, але всі подробиці тієї афери просто зникли потім під час ліквідації підприємства.
Потім, у 2001 році, за допомогою тогочасного генерального директора «Криворіжстали» Олега Дубини (майбутній віце-прем'єр, у 2007–2010 роках голова «Нафтогазу»), Родін та Беккер фактично «відібрали» за боргами Одеський канатний завод. Саме з цього випадку за Родіним та банком «Пивденний» вперше закріпилася недобра слава рейдерів. Це була досить «мутна» історія, яка через десять років мала продовження у вигляді кримінальної справи. Справа в тому, що у 2000 році завод був винен «Криворіжстали» за сировину. Чи був цей борг наслідком об'єктивних причин або створений штучно директором канатного заводу Леонідом Шемякіним, до кінця не розібралися навіть слідчі. Потім Олег Дубина як би «поступився» цим боргом власникам «Пивденного», які запропонували Шемякіну кредит для його погашення. Сам же завод гасити кредит уже не мав чим — і тоді завод продав свої акції спеціально створеному ЧАО «Сталеканат», який став власником підприємства. Створеному Родіним, Беккером, а також тим, хто прибув з Кривого Рога — спритним «вирішувачем» економічних питань Володимиром Немировським, який одразу ж увійшов до числа топ-менеджерів «Сталеканату», а потім став головою наглядової ради вже ЧАО «Сталеканат-Силур».