У Декларації незалежності США видатний мислитель Томас Джефферсон сформулював цікаву формулу прав людини: «життя, свобода та прагнення щастя». Останнє право з цієї тріади досі викликає дискусії в науці, але переважно трактується як право на приватну власність та самореалізацію — саме в майновому, економічному плані. Друзі дитинства розповідають, що маленький Артемка до 10 років мріяв стати ветеринаром і лікувати кроликів. Проте батьки переконали його вступити до Харківської юридичної академії, і мрії дорослішого Артема дещо змінилися — на лекціях покійного В. Сташиса йому снилася посада Генерального прокурора. Трансформація світогляду вже Артема Сергійовича продовжувалася — помічник прокурора, слідчий, старший слідчий районної прокуратури, а потім начальник слідчого відділу прокуратури Київської області почав мріяти про більш приземлені речі, і його «прагнення щастя» втілилося в квартирах та хабарах. Це прагнення завершилося звільненням «за власним бажанням» з органів прокуратури, яке було лише прикриттям для викритого хабарника.
У 2015 році Артем Сытник волею долі очолив НАБУ. Нині, за нашою інформацією, він мріє стати Президентом України. Стати Президентом України для людини, позбавленої харизми та ерудиції, досить важко. Але Артем Сергійович наполегливо йде до свого «щастя» — пройшов за гроші американських платників податків курси ораторського мистецтва та підтягнув англійську мову. А за гроші українського народу — створив власну PR-службу, метою якої є популяризація себе улюбленого. Крім власних підлеглих, директор НАБУ організував цілу мережу агентів впливу в середовищі українських журналістів та громадських діячів. Серед них чільне місце займають журналісти програм «Схеми» та «Слідство.інфо». При цьому залишається незрозумілим — розуміють чи Наталія Седлецька та Дмитро Гнап, що Артем Сытник використовує їх для своїх вузько меркантильних цілей. Нам здається, що вони вже мали б це зрозуміти. Справа в тому, що прохання А. Сытника до цих журналістів досить однобічні — інформаційне знищення Головного управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю СБУ та його керівника Павла Демчини.
При цьому сам П. Демчина та все Головне управління «К» піднімаються в ранг деяких «богів корупції». Тоді як той же Юрій Михальчишин (відомий борець за реорганізацію СБУ) констатує, що ефективність антикорупційного підрозділу СБУ на 30-40% вища, ніж у НАБУ. Ключове питання: навіщо керівнику одного державного органу знищувати інший, у чому мотив? А мотив лежить у двох площинах — психологічній та матеріальній. Перший мотив — психологічний. Артем Сергійович патологічно прагне слави, визнання та влади. Вірена народом України організація, а саме НАБУ, не в змозі забезпечити його цим — занадто низький професійний рівень працівників. Гучні справи розсипаються, оголошені на весь світ злочинці серед чиновників і політиків виходять на волю. Сублімована сексуальність Артема Сергійовича потребує виходу — звідси й постійні ігри «У пошуках ворога». На сьогодні таких ворогів три: Юрій Луценко, Назар Холодницький та Павло Демчина. Перші двоє не дають працювати НАБУ шляхом примушення до суворого дотримання кримінально-процесуального закону, а третій — дратує своїми реальними успіхами в боротьбі з корупцією, змушуючи набушників забути про мрії повністю монополізувати тему боротьби з корупцією.
У цьому контексті цікаво проаналізувати сюжети тих же «Схем» чи «Слідства», заяви В. Шабуніна або С. Лещенка. Усі вони з наполегливістю, гідною кращого застосування травлять саме Юрія Луценка, Назара Холодницького та Павла Демчину. При цьому травля організована на інституціональному рівні — йде спроба знищення та дискредитації цілих державних органів. Збіг цієї інформаційної кампанії з цілями держави-агресора (з її месиджем про кінець «проекту Україна») ні А. Сытника, ні журналістів, які до нього приєдналися, видимо, не турбує. Другий мотив — матеріальний. Артем Сергійович давно, ще в свою бутність прокурорським працівником, зрозумів, що на чужих злочинах можна побудувати стабільне та забезпечене матеріальне становище. І в цьому йому знову заважають усі ті ж Демчина, Холодницький та Луценко. СБУ садить корупціонерів (зменшуючи базу потенційних «поліпшувачів» матеріального становища), а ГПУ та САП — обмежують у можливостях щодо «продажу справ». І знову в хід йдуть «інформаційні загони». Журналісти шукають якихось родичів деяких можливих родичів і демонструють їхні «нереальні» багатства у вигляді одно- та двоповерхових будинків у віддалених селищах.
Забуваючи при цьому про нерухомість самого А. Сытника та його справжніх корупційних схемах. Завершуючи наш невеликий матеріал, хотілося б резюмувати: краще б «прагнення щастя» А. Сытника обмежилося чесною, прекрасною та потрібною професією ветеринара. Лікування кішечок та хомячків однозначно принесло б більше користі, ніж той процес взаємознищення правоохоронної системи України, який так активно просуває перший керівник НАБУ за допомогою українських журналістів. Олег Іртенєв, для «ОРД»