Сергій Ваганов — донецький фотожурналіст, автор численних відомих робіт. У 2014 році він втік від війни до Маріуполя, а в 2022-му опинився в облеженому місті, яке окупанти стирали з лиця землі. Нині живе в Ужгороді. Ми поговорили про трагедію Маріуполя та військові злочини, які згодом стануть предметом розгляду на військовому трибуналі над Росією.
Російські опозиційні видання публікують уривки з щоденника співвітчизника, який приїхав «відновлювати Маріуполь» після його окупації. У ньому розповідається, що населення налаштоване недружелюбно, на будівництві росіяни знаходять саморобні вибухові пристрої. І є такі слова: «Мене можуть тут убити, і матимуть на це право». А ж прийнято вважати, що якщо люди залишилися в окупації, вони симпатизують РФ. Що ви на це скажете?
— Ще в 2014 році виник шкідливий міф про те, що ми — донецькі, російськомовні — закликали війну, а ті, хто там залишився, — зрадники. Іноді розмовляю з людьми, які так думають, і кажу: ви вірите, що Путін прийшов на схід тому, що там цього потребували російськомовні? Так. А вірите, що 24 лютого Путін напав на Україну з метою денацифікації? Ні. Значить, вірите Путіну на 50%? Цей щоденник дивний, схожий на щоденник дитини, яку батьки насильно засунули в піонерський табір, і там їй страшно, все незнайоме. Він визнає, що неправий, але для цього потрібно було приїхати до Маріуполя, де вже немає бойових дій. І він боїться вибухів, які всього лише розмінування — контрольовані вибухи. Враження інфантильної людини, яка жахається руїнам у Маріуполі. З іншого боку — це текст про людину, яка прозріває. Але дивно, що з 2014 року вони не замислювалися над тим, хто ми й чому нас потрібно вбивати.
Росіяни досі вірять, що нас визволяють, і лише на власному досвіді переконуються, що це не так. А решта пишуть, що ми «8 років добивали бамбас». Ви з цим стикалися?
— Опинившись в Ужгороді, я давав інтерв'ю західним журналістам, і один запитав: «Що сталося з росіянами?». Я відповів: «А що сталося з німцями після 1933 року?». Тотальна пропаганда — це страшно. Ми в Україні не пережили такої атаки на мозок.
Могли б ви згадати 24 лютого та початок блокади?
— Прокинувся, сів за комп'ютер, а там війна. Маріуполь 8 років жив у 25 км від війни, ми чули артилерію, але місто жило мирним життям, місто хорошіло. І ми звикли. Це зіграло злу жартку з маріупольцями. Ніхто не очікував прориву росіян з Криму. І це загубило нас. Бачили їхні хороводи біля наших кордонів, переживали. Але дуже швидкий прохід російської армії по півдню ніхто не очікував. Було страшно думати, що доведеться втікати вже з другого дому.
Да й куди? Я вже пенсіонер, без роботи. І таких десятки тисяч. Думали, що буде загострення, яке вже переживали. А коли я дізнався, що вони вже в Мелітополі та Бердянську, сказав: «Нам хана». Росіяни були у нас зі сходу традиційно, вони швидко захопили Волноваху — це з півночі. І зі заходу, з Криму, вони нас підперли. А попереду було море, і там багато їхніх кораблів.
24 лютого вишикувалися черги в банкомати, аптеки, магазини. На наступний день я почув заклик приносити в волонтерський центр все, чим можна допомогти захисникам міста. Взяв свій журналістський бронежилет, каску, у мене була міцна взуття, термобілизна, куртки. Того дня ще ходило таксі, і я все це відвіз. Але життя з Маріуполя утікало дуже швидко, разом із цивілізацією. Вони цілеспрямовано знищували інфраструктуру. Ми опинилися в первісному стані. Стало зрозуміло, що ми в оточенні. Я відомий своєю позицією — у 2020 році Донецька ОВГА видала мою книгу «Літопис російсько-української війни» з моїми фотографіями, починаючи з 2014 року. Там квітучий Донецьк, потім «російська весна», а потім фото з війни. Я 4 роки працював на війні, їздив на передову, фіксував. Ілюзій, що зможу вижити в окупації, не було.
Але чому ви не евакуювалися, коли була можливість? І все ли місцева влада зробила для спасіння людей?
— Я недооцінив рівень загрози, як, мабуть, і вся наша країна. 22 лютого ми зібралися біля нашого — тепер уже сумнозвісного — драмтеатру на мітинг «Ні війні», де виступали люди, які, як і я, виїхали з Донецька в 2014-му. Я говорив: «Не може ж бути, щоб у 21 столітті місто знищували ракетами». Недооцінив ворога. Поки Волноваха не була розбита, ходили евакуаційні поїзди, і вони відходили напівпустими. Тому що думали: «А що нового нас може чекати? Думали, буде чергове загострення. Так, буде жорстокіше. Але ми ж у 2015 році пережили обстріл з «градів» району Східний — тоді загинуло більше 30 людей. Думали, і нове загострення переживемо.
Приблизно на третій день евакуаційні поїзди закінчилися. Потім були повідомлення про «зелені коридори», і я бачив з вікна, як люди з сумками, тачками йдуть на пункт збору. Вони розходилися до вечора. Я чув, як через гучномовець патрульна поліція звертається до людей: «Розходьтеся, сьогодні евакуації не буде». Росіяни цілеспрямовано, у два прийоми, розбили весь автопарк Маріуполя: близько 80 нових, великих автобусів і тролейбусів. Евакуація не могла бути без доброї волі окупантів. А вони не пропускали навіть гуманітарні вантажі.
Іноді Маріуполь порівнюють зі Сталінградом або Ленінградом часів Другої світової. Правильно я розумію, що в тому й полягала мета окупанта: створити маріупольцям максимальний пекло, щоб змусити місто до здачі?
— Безумовно. Вони цілеспрямовано знищували об'єкти інфраструктури: теплогенерацію, електропідстанції. У Маріуполя були 2 водосховища, з яких ми отримували воду. Вони розгромили підстанції, і води не стало. Не було електрики, зв'язку, транспорту, підготовленого до евакуації. Цілеспрямовано били по продовольчих базах. Наносили удари по життєво важливих об'єктах. Це був геноцид. Ми з дружиною встигли зробити запас води й круп, були якісь консерви. Найстрашніше — не знали, коли все це закінчиться. І разом із ліками закінчимося ми. Почуття приреченості — під авіанальотами, біля вогнів біля під'їздів — це було головне почуття.
Як вам удалося вирватися з облеженого Маріуполя?
— Мій товариш Едуард жив на «Східному», який окупанти знесли в першу чергу. Коли ще була зв'язок, я дізнався, що його дім пошкоджений, і товариш переїхав ближче до центру. Я запитав адресу й через час прийшов за цією адресою. У нього була машина, і він пообіцяв нас взяти. Чекали «зеленого коридору». 14 березня Едуард прийшов до нас: «На збори 5 хвилин. Зараз, або ніколи». Взяли лише найнеобхідніше.
А далі — череда чудес і випадків. Іноді до нього хтось міг дозвонитися й сказати, по якій дорозі можна виїхати в окупований Бердянськ. Нас була колона — з білими стрічками на ручках і дзеркалах. У Бердянську ночували в готелі, де була гаряча вода й інтернет — це здалося чудом. Я включив ноутбук і прибрав все, що могло не сподобатися на блокпостах. 15 березня ми проїхали 15 блокпостів по дорозі до Запоріжжя. Можна було загинути від осколка снаряда. На блокпостах перевіряли паспорти й проводили досмотри. Нам пощастило, що блокпости тоді були різнорідними, вони більше нагадували придорожні банди. Погано одягнені, у залізних касках, з якимись карабінами часів Другої світової, без комунікації між собою. Нам пощастило, що не було серед перевіряючих кваліфікованих ФСБівців. Якийсь хлопець років 18 спробував запустити комп'ютер, але було видно, що він не розуміє ні як включити, ні що шукати. Потикався й відпустив. Але на одному з блокпостів я бачив, як чоловіка вивели з машини з ноутбуком і кудись повели.
Так звані «днрівські» військові говорили нам: «Уїжджаєте? Вам там погано? А ви нас 8 років убивали». Я перелякався, що мене можуть впізнати. У 2014 році мене в Донецьку впізнавали на вулицях і показували пальцем. Я мав купу неприємностей з цими «днрівцями». Пощастило, що не добралися до флешки з архівом, який я вивіз. Дорога була жахливою: димлячі на узбіччях машини, окривавлений одяг, міни. Не передати радості, коли ми доїхали до своїх. Почув спасіння, а далі нас підхоплювали знайомі волонтери.
Фізично я був у дуже поганому стані. Під час маріупольської блокади ми з дружиною дуже мало їли й пили води, тому що не знали, що закінчиться раніше: їжа, вода чи мої щоденні препарати (я астматик). Виїхали з того життя з маленькими рюкзачками. І я вдячний всім, хто зустрівся нам на шляху. Так ми добралися до Ужгорода.
ПАСЕ ініціює спеціальний міжнародний кримінальний трибунал щодо військових злочинів в Україні, в ООН створили резолюцію про трибунал проти РФ у дусі Нюрнберзького процесу. Ви могли б свідчити про військові злочини?
— Розстріл міста авіацією, нескінченні нальоти, позбавлення міста життєзабезпечення, хаотичне ураження житлових будинків з танків і літаків — я думаю, це військовий злочин. Друг, що залишився в Маріуполі, на днях спеціально пішов подивитися, як там мій дім (п'ятиповерховка, побудована в 66 році) — він зараз у районі один стоїть, все навколо знесено. У мій дім було кілька влучень. У сусідню квартиру влучив снаряд, і що сталося з моєю сусідкою — не знаю. Моя квартира потім була розграбована. Я не бачив жодного російського військовослужбовця — ми виїхали раніше, ніж вони увійшли в наш район. Але я бачив на вулиці загиблих людей. Пам'ятаю чоловіка, який лежав біля мого дому, а через день — уже горбик на клумбі. Був дуже холодний березень — мінус 8, а рами вилітали. Авіанальоти — найстрашніше. Ти чуєш звук літака, але ти не знаєш — що він кине й куди. Було марно бігти в підвал: з 7 ранку й до 14:00 я нарахував одного разу 21 авіанальот, і підвал міг стати братською могилою.
Можна було запобігти такому розвитку подій? Наприклад, уже відомо, що в Херсоні було зрадництво. Поліцейські в Маріуполі масово перейшли на сторону ворога, чи не так?
— Я не бачив масового зрадництва — близько 80 поліцейських перейшли на той бік, але в порівнянні з Донецьком, де 80% перейшли на службу в «ДНР», це не масово. Серед тих, хто перейшов, багато пенсіонерів МВС. У перший день маріупольська поліція виїхала до Покровська, але залишилася патрульна поліція. І те, що робила ця патрульна поліція на чолі з М. Вершиніним, це, я вважаю, подвиг. Коли мародерство з магазинів, аптек стало повальним, стало зрозуміло, що забезпечити охорону громадського порядку вони не зможуть, але вони забирали алкоголь і розбивали його. Жінка вкрала з магазину цілий ящик фарби для волосся. Для мене це було дико бачити. У Маріуполі було багато поліцейських, які вийшли з окупованого Донецька й уже знали ціну зрадництва. Колаборантами стали представники міськради з ОПЗЖ, деякі вчителі й лікарі. Але це відбувалося не так масово, як у Донецьку в 2014-му. Люди, здатні думати, з 2014 року зробили висновки. Побачили ціну Росії. РФ — це злочинна країна.
Місцева влада в Маріуполі допомагала захисникам організувати опір? Не зливала Маріуполь так, як (на мій погляд) це робила місцева влада в 2014 році?
— Донецьк 2014 та Маріуполь 2022 — це абсолютно різне. У Донецьку була гібридна операція. Повільно, як удав, росіяни стискали Донецьк, видавлюючи звідти активістів, журналістів. Там жахливого терору не було з першого дня, а в Маріуполі одразу: «Бум» (ракети), «бум» (літаки). І немає води, газу, тепла, світла, зв'язку. І влада в 2014 та в 2022 були готові по-різному. Хоча б у своїх головах. У 2014-му все було незрозуміло. До Донецька весною в Торгово-промислову палату приїжджав А. Яценюк, приїжджали мери з сусідніх міст, і я пам'ятаю, як кричала Н. Штепа, яку потім судили за колаборціонізм: «А що мені робити в Славянську?». І вона не отримала відповіді. А зараз — росіяни цілеспрямовано руйнували продовольчі бази й аптечні склади, і місцева влада координувала з тими поліцейськими й волонтерами, хто залишився в місті, роздачу запасів місцевим. Основна трагедія Маріуполя — це прорив з Криму. Але й там, я це знаю, 59-та бригада мого хорошого друга В. Сухаревського, тепер — героя України, зробила багато для захисту. І багато бійців ми втратили на південному напрямку. Сказати, що здалися без бою — ні, не можу. Хоча якісь просчети були. А в результаті всі здригнулися від чудовищної жорстокості.
А чому до Маріуполя так безпощадно жорстокі виявилися росіяни? Вони ж декларували цілі «захищати російськомовних» і «визволяти Донбас»?
— Усі розмови про «російський світ», про російську мову, про «своїх» — просто гасла для населення РФ, пропаганда. Вони стерли Маріуполь з лиця землі тому, що місто чинило опір. Маріуполю просто не пощастило опинитися на шляху російської армії, у якої була військова й політична задача. Якщо місто чинить опір, вони його знищують. Можливо, росіяни розраховували на протести місцевого населення проти захисників міста? Але це було фізично неможливо, коли з неба падають російські бомби. Чому так жорстокі — вони відповідять, коли опиняться на лаві підсудимих, а хтось у мемуарах прочитає. Років через 50. Адже є ж мемуари нацистських військових злочинців.
На федеральних каналах ТБ можна бачити так звані біженці з Маріуполя, які розповідають, що це Україна розбомбила свій город. Вони брешуть, лукавлять, як заручники, або вони настільки «ватники», що щиро не розуміли, що відбувалося?
— І так, і так. Люди можуть говорити що завгодно заради того, щоб пройти фільтраційні табори, щоб десь прижитися, щось отримати в нових місцях свого проживання. Ефект камери теж відомий. Особливо якщо позаду стоять озброєні люди. А може й щиро. Адже стріляли зі всіх боків. У нас за домом дуже довго стріляв український міномет, і я розумів, що ведуться бойові дії проти окупанта. Думав ли я, що може прилетіти відповідка? Звичайно. Було почуття небезпеки? Було. Проклинав ли я українських захисників за те, що стріляють з сусіднього дому? Ніколи. Вони захищали місто. А міські бої — це така річ, яка піддає небезпеці мирних жителів.
У мене були знайомі, які говорили: «Азов не випускає з міста». А я просто розмірковував, не знаючи подробиць. «Азовці» стояли на краю міста, перед ними були росіяни, не припинялися бойові дії. І якраз туди, у бік траси ломилися цивільні. І природно, що їх не пропускали, тому що там було замінировано й нами, й ворогами, і тому що там йшла стрільба. Як захисник України міг пропустити мирних жителів у вогняну пастку? А як себе ведуть люди, коли вони охоплені страхом? Кричать, не уїжджають. І хтось стріляв у повітря. Звідти й пішов слух: «Азов» по нам стріляв, «Азов» не випускав». Але ж все не так, і я до цього висновку прийшов з точки зору логіки. А тепер, читаючи інтерв'ю «азовців», бачу, що слово-в-слово підтверджують те, про що я думав тоді, слухаючи своїх наляканих сусідів.
Були й розмови: «А чого «азовці» не здали місто, як Бердянськ?». Коли в'їхали в Бердянськ, ми обалділи: там новорічні гірлянди, люди біля банкоматів. І захоплювачі на блокпостах говорили: «Бачите, якби не чинили опір, і в Маріуполі було б так само добре». Але для мене не стоїть питання: а не надо було залишити Маріуполь, не обороняти його? Це наша територія й її потрібно захищати. Величезні жертви принесли захисники. Цифри ми коли-небудь дізнаємося, і вони будуть страшні. Мій знайомий травматолог Дмитро кілька місяців тому говорив: під 90 тисяч загинули лише мирних. Він як лікар героїчно спасав людей, лікував без світла.
Наскільки Маріуполь був пропутінським на початку повномасштабного вторгнення?
— Це вже не був Донецьк зразка 2014 року. Я спостерігав, як збільшувалася кількість проукраїнських жителів. Працювало СБУ. Волонтери багато робили для Маріуполя. Я познайомився з багатьма хорошими людьми. Завжди згадую фразу покійного волонтера Лені Краснопольського: «Війна знайомить мене з потрясаючими людьми». З Маріуполя багатьох депортували на територію РФ, росіяни багато викрали дітей, яких вони ж зробили сиротами. Але в передачі у Малахова сидить багатодітна мама й хвалить якогось Гагаріна, який хвастає, що викрав і вивіз з окупованої України під три сотні дітей. Це теж колаборціонізм поневолі?
— Ну є ж і ідіоти. Люди різного розвитку. І у людей можуть бути різні мотиви.
Донецькі журналісти, які стали колаборантами в 2014 році, зараз приїжджають до Маріуполя знімати патріотичні сюжети про те, як лихо «відновлюється Маріуполь». Знімають з різних ракурсів єдиний ЖК, побудований окупантами. А маріупольці так і залишилися без найнеобхідного у своїх зруйнованих домах. Як виживають у Маріуполі ваші знайомі?
— Їхня доля жахлива. Мій знайомий ведить щоденник виживання. Збирає ягоди й робить компот. Радіє, що купив рибку й навчився її готувати. Якусь каструлю знайшов, якісь дровишки, якісь двері, і радий. А зйомка нових будинків — це пропаганда, заради створення якої й поїхав до Маріуполя той російський інженер, з якого ми почали нашу розмову. Єдина робота, яка там є — по розбиранню завалів. Росіяни якусь школу там відкрили й, здається, доплачують батькам за дітей, які туди ходять. Їм потрібно створювати картинку, показувати росіянам, що життя в Маріуполі відроджується. Там багато зараз будівельної техніки, але ще більше військової техніки їде з Таганрога на південь. Маріуполь став транзитним містом для військових. І «понаїхавші» — ті самі російські будівельники — вони хочуть сім'ї перевезти й там залишитися. Їм подобається клімат, теплі мілкі море, абрикоси на вулицях й інші наші південні багатства. Тим більше зараз у Маріуполі металургійні заводи не працюють — ніхто не нюхає те, що нас убивало (у мирні роки).
Зі часом і маріупольські виживші напишуть про себе, як написала Н. Сухорукова, маріупольська журналістка, яка пережила бомбардування. Я мельком бачив, а вчитуватися не можна — занадто важко, постійно плачеш. Є й маріупольські фотографи, які теж вчинили подвиг. Сосновський, який зумів сфотографувати руйнування й дітей у підвалах, Чернов і Малолетка, які показали весь жах. А я вже не знімав — був безробітний, і не було електрики. Та й люди на вулицях у перші дні боялися диверсантів: без посвідчення з'явитися на вулиці з камерою було небезпечно. А ті, хто створив візуальні й текстові документи — вони великі молодці.
Ви двічі опинилися без дому. А дім — це почуття безпеки. Розкажіть, яково це — втратити дім?
— Саме втрата дому в Донецьку й не дозволила мені виїхати з Маріуполя 24 лютого. Страх втратити дім вдруге. Я інвалід, людина у віці. І я дуже довго мучився спогадами про донецький дім. Дім — це ще й плани на майбутнє, я розраховував, що буду в Маріуполі жити завжди. Але сталося чудо: мені забудовник з Вінниці подарував квартиру, і в моєї сім'ї з'явилася надія. Це дало можливість дихати й навіть знову про щось мріяти. Зараз у мене буде новий дім, нове місто, і мені в цьому місті не потрібно буде всміхатися в обличчя людей, запитуючи себе: а хто з них здавав проукраїнських активістів, хто намалював би хрест крейдою на моїй квартирі. Я був впевнений, що якщо побачу в місті росіян, мене здадуть. Моє життя в останні роки супроводжується словами: «Пощастило тобі, Ваганов, знову вижити. Посеред усього цього кошмару».
У Маріуполь або Донецьк після їх визволення не повернетеся?
— Я впевнений, що ми переможемо, мені дуже хочеться дожити до цього й все це побачити. Але я не повернуся — там занадто багато травмуючих спогадів про минуле життя. Ходити по Донецьку, Маріуполю, розглядати людей і думати: «А ким ти був? А кого ти зрадив?» Побачити на комусь свої речі з розграбованої квартири. Психологічні гачки, які душу вивертають. Їх не хотілося б. Я намагаюся зберегти свою психіку.