Проживання у сараї зі свинями, побої за спробу втечі, замість оплати — помиї. На такій «роботі» найчастіше опиняються українці, які стали жертвами торгівлі людьми всередину країни. Жертви клюють на оголошення про працевлаштування з проживанням — такі можна зустріти в сільській місцевості на стовпах. Вербувальники шукають рабів серед бездомних і п'яниць, знаходять їх у електричках та на вокзалах. Людей з важким матеріальним становищем заманюють обманом. Але найлегша та найбезпорадніша здобич — сироти з інтернатів для інвалідів з розладами поведінки та психіки.
Список із 11 знайомих склав той, хто втік з рабства, Степашка (так він сам себе називає). Назвав цей список: «Їх більше немає». Про нього розповіла киянка Яна Сікорська, друзі якої підібрали Степашку на трасі: https://www.facebook.com/yana.sikorskaya.92/posts/1752823188129378 «Я прошу залучення преси для того, щоб таке свавілля і безнакарність були висвітлені і покарані! Фейсбук, друзі, волонтери, ДОПОМОЖІТЬ!!!» — написала дівчина, взявши на себе турботу про постраждалого та оплату його лікування.
«Я слухався. Навіщо вони мені ребра поламали?» — говорить Степан про своє перебування в рабстві. «Заяву на фермера писати не буду. Він все одно вийде, мене де-небудь побачить. І все». Степашку взяв до своєї машини білорус Микола, який подорожував з сім'єю по Україні. Познайомилися вони в селі Кипти (у Козелецькому районі Чернігівської області) — побитий і виснажений Степа бродив по заправці та, заглядаючи в очі, просив допомоги. По дорозі розповів, як «харчувався» з одного корита зі свинями, за якими доглядав. Про садистські замашки господарів та про каторгу від зорі до зорі. Він називає себе Смирновим Степаном Валентиновичем і стверджує, що народився 6 жовтня 1992 року. Документи залишилися у фермера, родичів ніколи не знав, домом вважає той казенний дім, з якого потрапив у рабство. Впевнений, що й після досягнення повноліття деякий час жив в інтернаті для дітей-інвалідів, який знаходиться десь у Уманському районі. А працював батраком на фермі в Сумській області. У «вірменина Артура, якого всі знають на ринку в Шостці». Нюанси трудового полону, в якому людське життя коштує дешевше, ніж туша поросяти, Степана не лякали.
Йому лише образливо, що його побили ні за що — для розваги, поламали 4 ребра. Перелом ребер підтвердили й у Лікарні швидкої допомоги, в яку доставили Степана добрі люди. Ми домовляємося про зустріч біля корпусу по телефону, який йому подарувала Яна. Степашка попереджає, що років 5-6 тому йому поставили діагноз розумова відсталість. Але, закурюючи, «розумово відсталий» відходить убік зі словами: «Щоб дим на вас не йшов». Присідаючи на парапет, вибирає місце почистіше. Дуже докладно описує джип фермера, але номера машини не пам'ятає.
— Так як же ви потрапили до цих фермерів?
— Зимою сиділи з хлопцями, директриса підійшла… — на вигляд йому років 35. Шкіра та кістки.
— А як її звати?
— Таня… Аркадіївна. Селюк. З нею були чоловік і жінка. «Ось це хороші люди, до себе додому хочуть забрати, будеш допомагати по господарству». Я думав, як раніше — залишусь у селі біля інтернату. Але їхали до ночі. Потім побачив указівник Шостка.
— Коли це було?
— Дві зими або три зими тому.
— І яке житло вам дали?
— Сарай, солома. Там корів 35-40, свиней більше, десь 70. Я з ними жив і мав їх годувати, чистити.
— На всю ферму ви один робітник?
— У них була ще жінка. Алкашка. Але її куди-то вивезли… Нічого, що один. У мене був возик. Навантажив на нього й повіз. О 5 ранку вставав, до 12-ї ночі працював.
— Як звати фермерів?
— Артур і його мама — тітка Аліна. Вірмени.
— Чому думаєте, що вірмени?
— Говорили незрозумілою мовою.
Степан розповідає, що у фермерів за їжу працював не вперше. Але раніше подібна робота тривала лише в літній сезон, а на зиму Степашка повертався в інтернат. Попередні фермери ставилися краще, навіть купили йому телефон. Пару разів давали 50 гривень. До того ж у попередніх випадках від ферми можна було до інтернату дійти пішки. І в інтернаті він теж не даром їв хліб — білив, фарбував, виконував різну роботу.
— Як у робітниках у Артура жилося?
— Спочатку добре. Дня чотири. Потім я позвонив хлопцям з інтернату, а Артур побачив і розлютився. Поламав телефон. І симку — на шматки. Я слухався, не огризався, але хотілося їсти. У поросят брав потайки. Раз побачив, що калитка не на замку, і хотів піти, а Артур побачив і говорить: «Якщо ти без дозволу піднімешся, тобі буде дуже боляче».
— Як знайти Артура?
— Я можу показати. Мене брали на ринок, коли різали поросят. І як від ринку їхати до ферми, пам'ятаю.
— І як вдалося втекти?
— Приїхали до господарів друзі, стали пити самогонку, смажити шашлик. Мене запросили. Я подумав — дадуть мені щось. Підійшов. А вони говорять: «Піднімай руки». І стали приколюватися. Раз ударили кулаком, другий. Хвилин 5 або 10 так… Потім відніс у сарай. Крові не було, а лежати боляче. Сидів. Ночами взяв драбину й — через паркан. Там рядом ліс. До Шостки йшов пішки, звідти до Батурина (Чернігівська область — прим. ред.) — йшов дня три. Подумав, що мені все одно треба до Києва, а звідти до Умані. Просив усіх підвезти, але ніхто не брав.
— Що це за імена у списку, який ви склали в палаті: «Їх більше немає»?
— В нашому інтернаті хлопці й дівчата були хороші, а Таня Аркадіївна дала оголошення: «Кому треба робоча сила, будь ласка, приїжджайте». І наших хлопців і дівчат кому попало з інтернату роздала. Я знаю лише, як їх звати. Рома, Саша…
— То значить: «кому попало»?
— Ну… вірменам, цигану…
— А тим, кого «роздавали», уже було по 18 років?
— Так.
— Часто після 18 років хлопці й дівчата залишаються в дитячому інтернаті?
— Залишаються ті, кому нікуди йти… А вже кому 26-27 років — тих відправляють у дім, де старики живуть.
— В інтернаті не образляли?
— Ні. Ну якщо указкою ударять, або на горох поставлять… Це не образа.
Впрочем, поразмислив, Степан все-таки згадує одну образу: говорить, «директриса» забирала його пенсію.
— Коли мені виповнилося 18, мені директриса сказала: «Поїдемо в Білу Церкву, там у мене знайомі, тобі інвалідність зроблять». Я не хотів. Але поїхав. Там була комісія. Я в папірці розписався. Потім дали карточку, але гроші Тетяна Аркадіївна отримувала.
— А ви грошей не бачили?
— Бачив. Але не отримував. Вона сказала: пиши список, а я що треба куплю. Цукерки мені купувала…
Степан знову впадає в роздуми. Говорить, що хоче в інтернат, але боїться. Писати заяву на кривдників боїться теж. В притулок для бродяг не хоче. В інтернат для старих — не хоче ще більше. Загалом, куди подітися — не знає.
— Вони ж все одно їй позвонили, сказали, що Степан від нас втік, і він добирається до вас? — запитує у мене.
— Ви вважаєте, що Артур з директором в змові. А, може, фермери й директора обманули? — відповідаю.
— Може, й так. Тільки я не розумію, навіщо треба було мене каліцити.
Для чого?
Степашкин ангел-хранитель Яна була впевнена, що в палату до її підопічного вишикується черга, щоб забрати його в реабілітаційний центр, охопити якоюсь чудовою держпрограмою допомоги бездомним… Але налетіли телекамери, зробили смажені сюжети, і… Пусто. У лікарні Степашка теж виявився небажаним пацієнтом. Його хотіли виписати вже на третій день після операції — відправивши на всі чотири сторони. Але після довгих препирань та з'ясування, якому саме підрозділу й з якого регіону слід взятися за розслідування, до колишнього раба приїхали поліцейські з Сумщини. З правозахисників зацікавилися Степаном лише представники організації «А21». Назву інтернату й населений пункт, у якому розташований його інтернат, Степа так і не зміг згадати. Журналісти припустили, що під опис, який дав постраждалий, найбільше підходить Бабанська школа-інтернат, повна назва якої звучить як: навчально-виховний, соціально-психологічний комплекс для дітей з недоліками фізичного й розумового розвитку з соціальної допомоги та підготовки дітей до самостійного життя.
Але в Бабанці не виявилося Тетяни Аркадіївни — ні директора з таким ім'ям, ні працівників. Не впізнали там і колишнього вихованця Степу — за відео й фото. Впрочем, установа в Бабанці — не єдиний інтернат для інвалідів дитинства з таким діагнозом. У тому ж Уманському районі Черкащини в с. Ладижинка є ще інтернат для дітей з розладами психіки й поведінки. Такі є й в інших районах… Але після того як його «не впізнали» в Бабанці, Степа відчув на собі тиск і дуже розстроївся. Сусіди по палаті стали дивитися косо. Лікарі — відговорювати Яну від возні з чужою людиною: «Він все вигадує». Закінчилося це тим, що Степашка пішов з лікарні. Перед цим залишивши записку, у якій подякував усім за допомогу й додав: «Я говорив правду, а ви не вірили». Ось таку СМСку Степан надіслав своїй благодійниці після того, як його «не згадали» в інтернаті. До рабського становища він звик, а звикнути до того, що його ніде не чекають, виявилося складно. Як вважає Яна, податися Степа міг лише по одній адресі — в «рідний» інтернат. Адже туди він прямував спочатку: побитий і голодний, пройшов більше 200 км пішки, поки не зустрілися друзі Яни (Степан не пам'ятає адреси, але стверджує, що знає, як знайти дорогу).
Може ли хлопець з розумовою відсталістю вигадувати такі подробиці, адже він не письменник і не актор? «Особи з розумовою відсталістю ніколи не кажуть неправду! Це є характерною ознакою, або симптомом при такому діагнозі. Можливо, його обманули, а він повірив. З таким діагнозом люди сприймають все з вірою й впевненістю. Завдяки даному порушенню психіки — часто потрапляють у рабство й стають жертвами», — розповіла «ОРД» колишня головна лікарка Сумської обласної спеціалізованої психлікарні № 2 Ліля Неофітна. Трагічну історію якої ми розповідали тут: /2017/05/24/sumskie-prokuroryi-i-smotryaschij-kiselar-triller-o-pyitkah-v-ahtyirskoj-psihbolnitse-chast-2/ І тут: /2017/03/07/psihodeliya-ot-prokurora-matvijchuka-i-sudi-shershaka-pyitka-holodnyimi-batareyami-s-tselyu-diskriminatsii/?page=2. Ліля Неофітна багато років приділяла увагу таким установам, перебуваючи на керівній посаді, поки цю посаду не ліквідували.
Яку долю мають в Україні такі, як Степан? Ось вичерпний перелік можливостей: у дім для престарілих-психохроніків, у рабство, у тюрму, на той світ. Киянин Сергій Недашковський — один із благодійників, які опікувалися Бабанською школою-інтернатом (ми не стверджуємо, що Степа навчався саме там, беремо для прикладу — прим. ред.), говорить, що був шокований нищетою, яку побачив там у 2003 році. Туалетний папір з'явився у сиріт-інвалідів завдяки церкві «Живе слово». Сестри вчили дівчат доглядати за собою в критичні дні. Віруючі розбирали на канікули й давали елементарні навички: ходити за хлібом, мити після себе тарілку, розпоряджатися грошима. Ось один із фільмів про відвідування Бабанського інтернату віруючими:
Мало училищ приймають випускників з «клеймом» розумова відсталість: у таких дітей своєрідний, обрізаний атестат. Здавалося б, держава повинна позаботитися — виділяти сиротам житло, але разве що сільрада колись віддавала «інтернатовським» непотрібну хатку, а віруючі збирали гроші на її ремонт та облаштування.
Учням не дають удочку, яка допоможе прогодуватися, не вчать ловити рибу, і вони чекають подарунків, перебуваючи в стані легких жертв для злочинців і в 25, і в 35… І щоб тебе «списали» в інтернат для престарілих психохроніків, зовсім не обов'язково бути позбавленим дієздатності. Степашків з легкою розумовою відсталістю (яка більше схожа на педагогічну занедбаність) відправляють в інтернати для старих просто тому, що вони покинуті батьками й родичами. А далі можна сперечатися — що краще: «богадільня», схожа на тюрму, рабство чи бродяжництво. Тому що сусідство з важкими психохроніками старшого віку так тисне, що й здоровий у такому закладі зійде з розуму. Молоді люди, які могли б бути корисними членами суспільства, опинившись у такому «домі», втрачають інтерес до життя, або перетворюються на «домашніх тварин», які визнають за «господарем» право на насильство. Щось подібне, до речі, сталося й з мешканцями нелегального православного центру в Косачівці, про який ми розповідали (/2016/10/04/pobeg-iz-pravoslavnogo-shoushenka-na-chernigovschine-pod-kryishej-rpts-suschestvuet-samaya-bolshaya-nelegalnaya-tyurma-sng/).
У «Шоушенці для алкоголіків» основою «лікування» були рабство й фізичні покарання, і тому його закрили (незабаром після нашої публікації). Однак колишні підопічні почали стікатися на опустілу територію, і поступово відродили «каторгу». Жахлива історія, яка розкрилася минулої осені в м. Балта (Одеської області), нагадує історію Степашки. Добровольці з 8-го окремого батальйону Української Добровольчої армії «Аратта» врятували Івана Чернегу й його матір пенсіонерку, яких 13 років (!) тримала в трудовому рабстві сім'я ромів Івана й Валентини Долоки. Господарі змушували доглядати свиней, влаштовували тортури, ще й отримували пенсію за відібраними в рабині документами. «Господар прив'язував мене, в пах ливав окріп. За те, що свиня здохла, били лопатою й молотком, дошкою по голові, аж вухо відірвалося», — розповідала жертва рабства журналістам: https://gazeta.ua/ru/articles/scandals-newspaper/_tamaru-cernegu-s-synom-13-let-derzhali-v-rabstve/795709
Чи можливе таке у 21 столітті, в європейській країні, у місті обласного значення? З громадянином України в самій Україні? У Міжнародній організації з міграції стверджують, що торгівля людьми зустрічається абсолютно у всіх країнах світу. Це найбільш швидко зростаюча транснаціональна злочинна індустрія, дохід якої — 150 млрд. доларів на рік. І лише 1% постраждалих вдається врятувати. Однак навряд чи в цивілізованій країні можливо, щоб, втекши з полону, жертва не могла отримати допомоги. А Іван Чернега втікав з полону 10 разів і кожен раз замість допомоги його знаходили «господарі», били й повертали. Виявляється, й сусіди ромів все знали, й поліція була в курсі. І навіть рідна сестра «нічого не могла зробити». А в лікарні, де не раз побувала сім'я Чернегів, їх «не згадали». І найстрашніше: за останні 13 років з подвір'я рабовласників безслідно зникло кілька людей, про яких ніхто й не подумав запитати, виправдовуючи власну бездушність тим, що всі зниклі були «неблагополучними». Міжнародні дані говорять про те, що за роки незалежності число постраждалих українців становило 160 тисяч.
Якщо вам трапиться той, хто втік з рабства, впізнати його просто: жертви, як правило, мають ознаки недоїдання, сліди знущань та відсутності медичної допомоги, бояться спілкуватися з представниками влади, нерідко проявляють т. зв. Стокгольмський синдром (симпатію до своїх мучителів). «У нас є потерпілі (поліція), постраждалі (Мінсоц) і є дані МОМ — везде статистика різна, — говорить Катерина з організації «А21» про масштаби рабства в Україні. «Ми надаємо ті послуги, які держава не дає: забезпечуємо на деякий час проживання й повний курс реабілітації. Підписуємо з людиною договір на півроку, але траплялося, що наша опіка тривала 2 роки. У людини, яка побувала в рабстві, формується несамостійність, інший тип мислення. Вона звикла, що їй говорять що робити, і вона очікує, що їй будуть і далі давати вказівки», — продовжує представниця «А21», відповідаючи на питання про надану допомогу.
Ще 10 років тому жертвами торгівлі людьми в 80% випадків ставали українські жінки, яких продавали в сексуальне рабство, але тепер 91% жертв — трудові раби, як Степан. За кордоном нашого брата, українця, використовують у тих же цілях: на фермах, будівництвах, на заводах і фабриках. Причому Росія залишається експлуататором № 1. «Клаптик землі й два раби» — цю «мрію українського військового» (за версією кремлівських пропагандистів) реалізують у самій «скріпоносній». І тамтешня поліція повністю на боці роботорговців. Завдяки Росії виник новий вид експлуатації українців — використання в наркоторговлі. Ми писали про гучну «Справу вербувальників», які ловили обіцянкою високооплачуваної роботи й продавали в наркокур'єри навіть освічених українських громадян: /2017/09/24/rossiya-skatyivaetsya-v-rabovladelchestvo-kto-plenyaet-ukrainskuyu-molodezh-i-prevraschaet-v-debilov-yunyih-russkih/ (До речі, вербувальникам продовжили арешт до серпня, однак вони не втрачають надії відмазатися).
Ментальність суспільства, в якому багато хто впевнений, що в одних є «право» топтати права інших… Схильність до пошуку виправдань для злочинців (образом життя або поведінкою жертв, загальною бідністю або загальним бесправ'ям) теж грає свою злу роль. І в цьому плані ми недалеко ушли від Росії.
Характерний випадок, який був на Луганщині перед війною. У с. Єсауловка після того як на фермерів наділи наручники й врятували з концтабору 11 рабів, односельчани встали на захист рабовласників. Говорили, що люди, над якими знущалися — й не люди взагалі, а бомжі, які повинні дякувати трудолюбивому фермеру. За те, що забезпечив кожного не лише плітьми, але й похлібкою. У розвинених країнах давно настав комунізм у плані турботи про людей, які не в силах позаботитися про себе. У нас же нікому немає діла до тих, хто потребує такої турботи — ні владі, ні громадськості, ні уповноважену з прав. Все тому, що люди не є найвищою цінністю (читаємо ст. 3 Конституції). І скільки поколінь степашків повинно змінитися, щоб забезпечення прав українця перетворилося на основний обов'язок Держави?