Сто років тому — ночі з 16 на 17 липня 1918 року — в Катеринославі були вбиті Микола Романов разом із членами сім'ї (дружиною, чотирма дочками та сином) і четверо їхніх наближених. А 405 років раніше — у березні 1613 року — перший Романов став московським царем.
Возвишення Романових пов'язане з історією Смутного часу та Григорієм Отрепьєвим, який став царем Дмитрієм. На початку XVII століття Романови входили до боярської групування, що ворогувала з царем Борисом Годуновим. Коли цар захворів, бояри почали готувати переворот. У московській садибі Федора Романова почали збиратися дворяни та бойові холопи. Серед них був і молодий дворянин Отрепьєв. Царські спецслужби розкрили змову, і місце збору бойовиків взяли штурмом стрільці. Багатьох перебили, Федора та його брата постригли в монахи й відправили в віддалені монастирі, а Отрепьєву вдалося втекти й влаштуватися в придворний Чудів монастир, звідки він втік до Литви. Згодом, коли Григорій/Дмитрій став царем, Романових повернули з вигнання. Федор (до того часу — монах Філарет) одразу отримав сан митрополита, його брат — боярство, а дев'ятирічний Миша Романов — син Федора-Філарета — отримав титул стольника.
При Лжедмитрії II Філарет став патріархом, а 1610 року він та його син Михаїл присягнули на вірність синові польського короля Сигізмунда II — Владиславу, якого боярський уряд обрав на московський престол. Про те, як Мінін і Пожарський вигнали поляків з Москви, знають багато хто (у цьому зв'язку в РФ навіть установили свято). Набагато менше відомо про те, що разом з окупантами в облеженому Кремлі перебував і Миша Романов. Однак, незважаючи на це, у лютому 1613 року Земський собор обрав шістнадцятирічного Михаїла царем. Головною його перевагою в очах бояр було те, що «Миша молодий, розумом не дозрів, і нам не буде непокірний». Натомість Владислав, ставши королем Речі Посполитої, любив глузувати з московських послів питаннями про те, «як здоров'я нашого підданого Михаїла». Від претензій на московський престол він відмовився лише 1634 року.
1615 року на одних із кремлівських воріт повісили чотирирічного хлопчика Івана — сина Марини Мнішек та Лжедмитрія II. Вся провина «Воренка», як назвала його офіційна пропаганда, полягала в тому, що, всупереч своїй волі, він був законним претендентом на московський престол.
Саму Марину не наважилися страчувати й тому морили голодом, а польським послам заявили, що «Маринка від хвороби й туги помре». Перед смертю вона прокляла Романових, напророчивши, що правління Романових як на Михаїлі почалося, так на Михаїлі й закінчиться. Мабуть, є якась страшна справедливість у тому, що правління Романових також завершилося дитинобійством. До речі, про своє обрання на царство Михаїл Романов дізнався в Іпатіївському монастирі під Костромою (куди вів, але не довів поляків легендарний Іван Сусанін), а через триста з гаком років Микола Романов та його сім'я були вбиті в підвалі дому інженера Іпатьєва в Катеринославі.
Зовнішньополітичну доктрину, яка обґрунтовувала претензії московських царів Романових на «прародительські отчини» Володимира Великого, придумали монахи Києво-Печерської лаври. 1674 року тут написали «Синопсис», у якому цар Олексій Михайлович був названий спадкоємцем «першого самодержця» Володимира (насправді, Романови не були Рюриковичами). Ця книга легла в основу російського імперського міфу й стала першим російським підручником історії.
Довгий час Петро I був молодшим співправителем свого старшого брата Івана V (деякий час регентом при них була старша сестра царівна Софія). Їх коронували разом, і навіть трон для них придумали двомісний. Однак Іван Олексійович був людиною хворобливою й на тридцятому році життя помер. Чомусь про старшого брата Петра I історики не любили згадувати. Хоча імператриця Анна Іоанівна була його дочкою, а його правнука Івана VI повалила в результаті дворцового перевороту Єлизавета — дочка Петра I. Іван VI майже все життя провів у самітному ув'язненні й був убитий при спробі чергового дворцового перевороту.
Останнім «справжнім» Романовим на престолі був Петро II — внук Петра I, син то чи замученого, то чи страченого царевича Олексія. Він раптово помер від віспи, не залишивши спадкоємців. У Єлизавети Петрівни дітей теж не було. Петро III був сином герцога Карла-Фрідріха Голштейн-Готторпського та дочки Петра I — Анни.
Його дружиною стала Софія-Фредеріка-Августа Ангальт-Цербстська, відома як Катерина II. Чи був Павло I, народжений аж на дев'ятому році шлюбу, сином Петра III — досі залишається під питанням. Нібито Єлизавета вимагала від Катерини спадкоємця будь-якою ціною, і та завагітніла від графа Сергія Салтикова (його внучка учинила фурор в 1820-х роках, прийшовши раз на світське зібрання в прикрасах Катерини, що вважалися втраченими). Однак побутувала ще більш закручена версія: нібито Катерина народила мертву дитину, і їй підсунули немовля фінської селянки з села Котли, а всю село засланили осваювати то чи Камчатку, то чи Якутію. Появі цієї версії сприяло те, що в околицях Санкт-Петербурга для Катерини шукали кормилицю з немовлям і, не особливо запитуючи згоди, зігнали певну кількість жінок з новонародженими, що й породило чутки. Усі ці історії, перебуваючи в ссилці, розвинули декабристи (там у них ще якийсь чоловік-фін був — казали, точь-в-точь Павло I). А розбуджений ними Олександр Герцен уже в еміграції опублікував їх. Наскільки ця версія правдива, можна сказати лише проведши ДНК-аналіз останків Павла Петровича.
Але хто б не був батьком Павла I, фактично, Російською імперією в 1771–1917 роках правила не стільки Романови, скільки Голштейн-Готторпська гілка дому Ольденбургів.
У лютому 1917 року вирішальною подією, що обумовила перерастання протестів у революцію й падіння монархії, став бунт солдатів лейб-гвардії Волинського полку. Деякі українські автори інтерпретують цю подію як виступ солдатів-українців проти російського самодержавства. Однак насправді все було не так: зачинщиком бунту став уродженець Саранського повіту Пензенської губернії фельдфебель Тимофій Кирпичніков, а першою жертвою — штабс-капітан Іван Лашкевич (Лашкевичи — старовинний рід козацької старшини зі Стародубщини). Незабаром Микола II відрікся від престолу під тиском генералів — переважно російських. А ось останніми захисниками імператора, які відмовилися присягати Тимчасовому уряду, стали генерали граф Артур Келлер (німець-лютеранин) та Гусейн Хан Нахічеванський (азербайджанець-мусульманин).
Початково Микола відрікся на користь сина Олексія при регентстві свого молодшого брата Михаїла. Однак, поміркувавши, що тяжко хворий царевич не потягне правління, через кілька годин відрікся й за сина (чим порушив закон про престолонаслідування). Маніфест про передачу влади Михаїлу II був оприлюднений. В одних військових частинах навіть присягнули на вірність новому імператору, однак в інших спалахнули нові безлади. Зрештою, члени Тимчасового уряду переконали Михаїла Олександровича відмовитися від влади, і він оголосив, що прийме верховну владу лише від Установчих зборів. Однак чуть менше доби Михаїл II фактично був російським імператором — останнім на престолі (ось воно, Маринине проклятство!). Кажуть, що Михаїл II, підписуючи маніфест, плакав, а ось Микола II відрікся від влади так буденно, «ніби командування ескадроном здав».
Після відречення Микола Романов разом із сім'єю збиралися виїхати у Великобританію, однак там відмовилися приймати одіозного екс-монарха. Так що колишній цар разом із сім'єю опинилися під домашнім арештом: спочатку в Царському Селі, потім у Тобольську, далі в Катеринославі.
Більшовики спочатку збиралися судити колишнього імператора, але зрештою вирішили без суду й слідства (Михаїла Романова вбили за місяць до цього). Вважається, ніби білогвардійці намагалися визволити імператора та його сім'ю, однак насправді таких спроб не було. Навпаки, білі взяли Челябінськ 26 травня, а розташований відносно недалеко (215 км) Катеринослав — лише через два місяці. Так що ніякі «панове офіцери» імператора не рятували, і це тим більше дивно, якщо врахувати, що в той же Катеринослав була евакуйована Миколаївська академія Генерального штабу.
Нинішні нащадки династії Романових цілком вписалися в сучасні російські реалії. Наприклад, услід за Путіним вони проїхалися Керченським мостом, пафосно приурочивши свою автомобільну прогулянку 235-й річниці першої анексії Криму. Правда, тут їм досталося від колишньої кримської прокурорки Наталії Поклонської. Засновниця мракобісного культу Миколи II порівняла його родичів із «синами лейтенанта Шмідта». На її думку, нинішні Романови — погані люди, оскільки походять від тієї лінії роду, яка неправильно себе повела 1917 року. У відповідь Романови заявили, що Поклонська — божевільна й побажали їй скорішого одужання.