У 2018 році однією з ключових «гібридних» фронтів у необголошеній російсько-українській війні стає акваторія Азовського моря. Російська сторона наростає там свою присутність, використовуючи для цього міжнародний договір про спільне освоєння моря. Українській стороні поки що нічим відповісти.
Пятнадцять років тому, у 2003 році, між Україною та Росією розпочався конфлікт за косу Тузла, що тягнеться від Таманського до Керченського півострова. Будівництво дамби російською стороною на цій косі було сприйнято Україною як посягання на свою територіальну цілісність. Для президента Кучми, малопопулярного на той час, принциповість у питанні Тузли була способом зіграти на патріотичних настроях українців, виставивши себе непохитним захисником національних інтересів.
Результатом конфлікту став договір, укладений у грудні 2003 року і передбачав спільне українсько-російське використання акваторії Азовського моря та Керченської протоки. Документ, ратифікований у квітні 2004 року, передбачав заборону входження до Азовського моря та Керченської протоки без взаємної згоди Росії та України військовим кораблям третіх країн, визнання необхідності зберегти акваторію як цілісний господарський і природний комплекс та збереження свободи судноплавства в Азовському морі та Керченській протоці для торговельних суден та військових кораблів обох країн. Договір закладав основи мирної економічної кооперації в Азовському морі, але життя пішло зовсім інакше. Через 15 років по косі Тузла був побудований Кримський міст, що веде з Росії в аннексований нею Крим. Однак договір про спільне використання Азовського моря продовжує діяти, дозволяючи Росії на законних підставах посилювати свою військово-морську присутність у регіоні. Українські військові експерти б'ють на сполох — азовська акваторія та узбережжя абсолютно беззахисні у разі ворожих дій Росії.
Навіть морської державної границі як такої не існує — у мирні роки до цього руки так і не дійшли. «У нас на Азові лише спільні води. Тобто Конвенцію ООН з морського права щодо територіальних вод, територіального моря, морської границі, прилеглої зони тощо сторони домовилися не використовувати. Звідси висновок: в Азовському морі потрібна морська границя. Зараз границя проходить по лінії прибою, по пляжу, якщо хочете», — говорить головний редактор BlackSeaNews Андрій Клименко. Денонсація договору 2004 року дозволить встановити 12-мильну охоронювану зону, але практично напевно посилить російську військову присутність у регіоні, аж до загрози військового вторгнення. Сили для цього у Росії є — за інформацією української сторони, у період з травня по липень 2018 року в Азовському морі з'явилося 18 військових кораблів, які раніше несли службу, зокрема, у Каспійському морі. В азовських портах знаходиться зараз щонайменше 40 кораблів, що належать прикордонній службі та ВМФ Росії. І хоча більшість цих кораблів — виробленні ще в СРСР катери берегової оборони, у України в регіоні немає порівнянних сил.
Американський аналітик Пол Гобл у статті для The Jamestown Foundation пише, що «посилення протистояння з Києвом через морські перевезення через Керченську протоку та те, які російські кораблі були переміщені, вказує на те, що цей крок спрямований на те, щоб надати Москві додаткові можливості для нападу». Виникає ще одна небезпечна «розвилка» гібридної війни, хороших варіантів виходу з якої поки не видно.
Прямо зараз Азовське море вже є ареною для прихованого протистояння між Україною та Росією. Початок йому дало затримання в березні 2018 року українськими прикордонниками рибальського судна «Норд», що вийшло з аннексованого Криму під російським прапором (за порушення правил перетину границі). Російська пропаганда широко розкрутила цей інцидент, урядові інформагентства писали про «агресивні дії українських морських прикордонників» та «формування справжнього державного піратства». Як «дзеркальна міра», улюблена кремлівцями, російські прикордонники почали затримувати українські та іноземні кораблі, що йдуть в українські порти Маріуполь та Бердянськ.
Українські організації «Інститут чорноморських стратегічних досліджень» та «Майдан закордонних справ» ведуть моніторинг цих затримань кораблів. За їхніми даними, лише за липень 2018 року в Азовському морі було затримано 85 суден, з них 48 — з вантажем. Спочатку затримання відбувалися під приводом боротьби з диверсантами, що готували теракти на будівництві Кримського моста; після його запуску 15 травня 2018 року кораблі повинні отримувати дозвіл на проход під мостом (при цьому російські прикордонники обґрунтовують свої дії все тим же договором 2003 року, який легалізує такі «перевірки на дорогах»). Приводи для затримань різні — але результат один: затримані кораблі простоюють, а їхні власники несуть збитки. День простою обходиться в 10–50 тисяч доларів. Начальник комерційної служби Маріупольського торгового порту Ігор Барський перелічує збитки: «Це Південно-східна Азія, В'єтнам, Південна Корея, Малайзія, це американський напрямок — США, Гондурас, Мексика, всі ці напрямки практично зникли, оскільки перевозилися на великих суднах типу Panamax. Щось залишилося, але те, що пішло, вже ніколи не повернеться».
(Кораблі Panamax через розміри не можуть пройти під Кримським мостом, його висота в 33 метри надійно блокує Азовське море від великовантажних суден і для російських портів — чергове «геніальне стратегічне рішення» путінської команди). Фактично йдеться про морську блокаду, мета якої зробити нерентабельним співробітництво з українськими портами на Азові для іноземних компаній. У морських подій є й цілком конкретні наслідки на суші. У травні–червні 2014 року під час антитерористичної операції бойовики «ДНР» були вибиті з Маріуполя, і місто залишилося під контролем України. Під час подальших бойових дій сепаратисти неодноразово здійснювали невдалі спроби захоплення Маріуполя. Атмосфера у фактично прифронтовому місті залишається напруженою, українські силовики регулярно повідомляють про викриття диверсантів з невизнаних республік у місті та його околицях. А під час затримання Україною «Норда» у Бердянську була зафіксована анонімна СМС-розсилка з закликом виступати за звільнення кримських моряків, щоб не допустити блокади з боку Росії.
«Військова акція, при якій Україна втратить частину суші на узбережжі Азовського моря з Маріуполем та Бердянськом і створиться сухопутне з'єднання між Ростовом-на-Дону та Кримом, відповідає ходу думки Москви, яка виступає за дробління України на малі, нежиттєздатні частини», — пише Маркус Акерет, оглядач швейцарської газети Neue Zurcher Zaitung. Морська блокада Маріуполя безумовно позначиться на економіці портового міста, а соціальним невдоволенням цілком можуть скористатися прихильники «ДНР». Порушення морської логістики вдарить і по градоутворюючих підприємствах Маріуполя — металургійних гігантах «Азовсталь» та ММК імені Ілліча. Напередодні виборів в Україні це відкриває шлях до широкої дестабілізації регіону. «На експорт і з Маріуполя в Бердянськ везуть по морю переважно продукцію гірничо-металургійного комплексу зі всієї східної частини України. Частина вантажів уже переорієнтована на залізницю, з Херсона та Одеси, що набагато дорожче. Кінцева мета: українські порти повинні вмерти. Робиться розрахунок на те, що в регіонах Приазов'я, хоч і не переважає, як у 2014 році, але все одно вагома доля прихильників Путіна. Дестабілізація внутрішньополітичної ситуації тут дуже ймовірна», — вважає головний редактор BlackSeaNews Андрій Клименко.
Маріуполь, як один з найбільших економічних центрів Східної України, є давнім центром прикладення зусиль пророссійських сил. У лютому 2017 року стало відомо про «план Маріуполь», розроблюваний командою політтехнолога Януковича Полом Манафортом та його помічником Костянтином Кілімніком. Згідно з планом Кілімніка, на зміну зайшлому в глухий кут Мінському переговорному процесу повинен прийти Маріупольський мирний процес, у якому ключову роль повинні грати Опозиційний блок та «інші опозиційні сили, зацікавлені в миру на Сході України». А як посередник та керівник «окремих районів Донецької та Луганської областей» розглядався екс-президент України Віктор Янукович.
У України, по суті, є два варіанти реакції на ситуацію, що склалася в акваторії Азовського моря. Перший — той, до якого Росія підштовхує Україну — досягнення компромісу. Ключові уступки, яких кремлівський режим очікує від України — відмова від арештів кораблів з кримських портів та відновлення водопостачання Криму (деякі експерти вважають, що взагалі вся «дипломатія канонерок» на Азові викликана водною кризою в Криму). У цьому варіанті зацікавлена не лише Росія, але й українські ділові кола, інтереси яких пов'язані з безперебійною роботою азовських портів, зокрема група Рената Ахметова, які мають політичні ресурси для лобіювання своїх інтересів. Однак у ситуації майбутніх президентських виборів подібне рішення може бути прирівняне до політичного самогубства, тому реалістичність цього варіанта малоймовірна.
Другий варіант — подальша мілітаризація Азовського моря тепер уже з української сторони, при підтримці світового співтовариства, вихід з договору 2003 року (такий законопроект уже, до речі, внесений до ВР) та розмежування з Росією відповідно до норм міжнародного морського права. Українські військові експерти пропонують також посилити дипломатичний тиск на Росію: добитися від міжнародного співтовариства санкцій проти азовських портів РФ, створити чорноморський оборонний альянс з країнами-членами НАТО. Важливі на цьому шляху для України військові поставки з боку США, зокрема забезпечення берегової оборони сучасними катерами. Цей варіант може забезпечити військову безпеку Приазов'ю, однак не вирішує економічних проблем — перше, що здійснить у відповідь Росія — ще більше ускладнить проход для кораблів, що йдуть в українські порти через Керченську протоку. Не кажучи вже про спокусу військової операції, на яку може піти Путін на тлі падаючого всередину Росії власного рейтингу. Та й «внутрішній» характер Азовського моря мало сприяє привертанню до нього уваги міжнародного співтовариства, а такі чорноморські важкі ваги як Туреччина навряд чи станутимуть сваритися з Росією через проблеми з Маріупольським портом.
Похоже, що вихід з «гібридного глухого кута» для України лежить у площині вироблення власної гібридної стратегії — поєднанні уступок і силового тиску, наприклад, залученні зацікавлених у надійному судноплавстві осіб до фінансування укріплення обороноздатності Приазов'я та міжнародному лобіюванню української позиції.