Сорок п'ять років тому, 11 вересня 1973 року, чилійська армія здійснила військовий переворот, унаслідок якого до влади прийшла хунта на чолі з одним із найбільш одіозних диктаторів другої половини ХХ століття генералом Августо Піночетом. Ця подія становить помітний інтерес, тим більше що, як зазначає головний військовий прокурор Анатолій Матіос, «Августо Піночет уже стукає в наші двері». Цілком можливо, що Матіос перебільшує та/або видає бажане за дійсне. Однак подібні висловлювання свідчать про зростаючу роль силовиків та про актуальність чилійських подій сорокапятирічної давності.
Якщо говорити про внутрішньополітичну кон'юнктуру, то великою помилкою президента Сальвадора Альєнде стало те, що він відхилив пропозицію про створення широкої коаліції з залученням до неї представників силовиків. Важливо розуміти, що чилійський переворот сталася не лише з внутрішніх причин, але й у контексті Холодної війни – глобального протистояння між США та СРСР. Для Кремля важливим було встановлення в Латинській Америці соціалістичного просовітського режиму, який прийшов демократичним шляхом – переміг на виборах.
У той же час для Білого дому було неприйнятним отримати під боком «другу Кубу». Також вони були незадоволені національною експропріацією мідних рудників та великої земельної власності (хоча попередні власники отримували компенсацію). Як зазначає у своїй книзі про державні перевороти Едвард Люттвак, якщо СРСР робив ставку на підтримку революційних рухів, то США – консервативних військових.
Проте Августо Хосе Рамон Піночет Угарте спочатку не був таким уже одіозним консерватором-реакціонером. Навпаки, він цілком ладив з новою владою і навіть зустрічався з Фіделем Кастро. Більше того, за кілька місяців до перевороту Піночет, який тоді займав посаду начальника столичного гарнізону, активно брав участь у придушенні путчу танкового полку, командир якого намагався захопити президентський палац і будівлю міністерства оборони. Саме завдяки активній участі в боротьбі проти мятежників-«танкетасо» Піночет незабаром став головнокомандувачем сухопутних сил. Таким чином вдалося усунути з посади більш помірного попередника.
Однак, став на чолі військ, Піночет одразу ж почав підготовку до нового перевороту! Сигналом до мятежу стало передане по армійській радіозв'язку повідомлення «У Сантьяго йде дощ». Першими підняли мятеж військові моряки, які захопили Вальпараїсо. Їм довелося розправитися зі своїми товаришами по зброї, які намагалися чинити опір путчу. Потім виступили частини столичного гарнізону. Штурм президентського палацу тривав близько п'яти годин. При цьому президент Альєнде відхилив пропозицію: разом зі своїми найближчими соратниками залишити палац і покинути Чилі на літаку. Видимо, він спочатку сподівався переломити ситуацію на свою користь. Однак незабаром, усвідомивши безвихідність ситуації, Альєнде застрелився у своєму кабінеті (кажуть, з пістолета, який йому подарував Кастро).
Прихід до влади військової хунти ознаменувався терором, жертвами якого стали від трьох до тридцяти тисяч людей. Під час офіційного розслідування встановлені імена 3065 загиблих, однак противники Піночета стверджують, що багато жертв не встановлені, оскільки часто тіла вбитих скидали з вертольотів у океан.
Після захоплення влади Піночет створив (на основі розвідок родів військ) спецслужбу, яка знищувала противників режиму в сусідніх країнах і навіть у США. Противники відповідали Піночету взаємністю – терором на терор. У 1986 році підготовлені в Москві чилійські комуністи здійснили замах на диктатора: вантажівка з причепом спритно відсекла кортеж від машини Піночета, після чого по ній вдарили з гранатометів. Від, здавалося б, неминучої смерті диктатора врятували несправні гранатомети: один дав осічку, а другий вистрілив і навіть влучно, однак граната, що потрапила в салон, не вибухла. Після цього Піночет почав педалювати тему чудесного спасіння – мовляв, він врятував Чилі, а вищі сили врятували його, щоб він і далі керував державою. Однак противники Піночета – Патріотичний фронт імені Мануеля Родрігеса – знайшли вразливе місце режиму: почали завдавати ударів по підприємствам іноземних інвесторів (навіть «Макдональдси» атакували!). Саме згортання інвестицій і незадоволення світової спільноти змусили піти на згортання диктатури. Немаловажну роль зіграло й те, що введена Піночетом система плебісцитів, спочатку забезпечувала йому стабільне «одобрямс», у якийсь момент дала збій.
Економічна політика чилійської хунти потребує окремого розгляду. Якщо говорити в цілому, то Піночет згорнув майже всі соціальні програми попередників, а замість цього запустив ліберальні реформи. Чилійська економіка стала однією з найбільш динамічно розвивальних, але далеко не всі чилійці від цього виграли. Незважаючи на економічний ріст, безробіття було досить високим. Взагалі, найманим працівникам доводилося туго, оскільки при диктатурі щемили не лише політичних противників, але навіть профспілки. Та й середній бізнес почував себе не найкраще, оскільки митні тарифи були знижені до мінімуму. Проте після уходу Піночета від влади соціально-економічний дисбаланс був виправлений, і зараз рівень життя в Чилі куди вищий, ніж у Венесуелі, де до влади дорвалися ліві популісти.
Піночет продовжує залишатися одним із головних символів для українських любителів порядку. Ні революції, ні вибори не дають очікуваного результату. У цьому зв'язку запитальні погляди все частіше звертаються в бік силовиків: може, ви щось запропонуєте? Українську дилему – вибір між гайдамацько-махновською революційністю та тягою до сильної руки – вдало підмітив і обіграв у латиноамериканських тонах Дмитро Корчинський: «Хто нам міліший: Че чи Піночет? Вдягну фуражку нині, відкладу берет». Проте боротися проти лівацької політичної доктрини та її адептів представляється набагато легше, ніж перезавантажити розїдену корупцією державний апарат. Там така зараза, що зможе інфікувати і розкласти будь-яку залізну руку. Тут можуть знадобитися куди більш нестандартні ходи. У будь-якому разі, досвід втручання в політику португальських військових представляється не лише більш гуманним, але й більш ефективним, ніж чилійський.