Два тижні тому в інтерв'ю «Цензор.НЕТ» Юрій Луценко оголосив, що після президентських виборів, незалежно від їхнього результату, залишить свою нинішню посаду й повернеться в політику. Йдеться, очевидно, про партійно-політичну діяльність, яка не потребує глибоких юридичних знань. Але й зараз не можна сказати, що Луценко політикою не займається. Юрій Вітальєвич — найговіркіший із нинішніх топ-керівників, і він легко досягає того, над чим безуспішно працюють президентські спічрайтери: слова генпрокурора незмінно викликають відчутний політичний резонанс. Правда, знак виробленого ефекту зазвичай протилежний його очікуванням, але якби було інакше, Луценко числився б волшебником, а таких в українській владі немає.
Громадські активісти програли суд щодо законності демонстрації рекламних роликів про діяльність генерального прокурора Юрія Луценко. Громадські активісти, звикші вже, здавалося, до всього, були вражені, коли генпрокурор перекладав на них вину за напади, яким вони піддаються: «Вина в цій ситуації лежить не лише на бандитських елементах і неякісній роботі правоохоронних органів, але й на атмосфері тотальної ненависті до влади, яку сіє частина громадських активістів». Багато хто провів аналогію з звинуваченнями зґвалтованих у тому, що вони провокують насильників короткими спідницями й взагалі фактом свого існування. Власне, одного того, що активістів поставили в один ряд із «бандитськими елементами», уже достатньо, щоб засумніватися у вменяємості екс-голови фракції БПП, командированого очолити Генпрокуратуру. За фразою, яка привернула всезагальну увагу, був ще один примітний пасаж. «Треба всім сторонам зупинитися й почати співпрацювати заради законності й порядку в Україні… Треба сподіватися не стільки на карально-репресивні методи, скільки на методи пропаганди, методи любові, методи поваги до кожного міста й громадянина».
Очевидно, те, що відбувається, наприклад, в Одесі, пояснюється застосуванням «методів любові» до Геннадія Труханова та порядків, які він запровадив у місті. А повага до Харкова й особисто Геннадія Кернеса змушує прокурорів тяжко хворіти, щойно на горизонті маячить чергова справа про місцевого мера. З іншого боку, саме до себе насамперед просить любові Юрій Вітальєвич Луценко, колишній і без п'яти хвилин майбутній політик. Саме його політична сутність страждає від нападок громадськості, якій він хоче подобатися, йому просто необхідно подобатися. Він же й на Генпрокуратуру пішов, щоб подобатися. Покажи суспільству, яке тужить за справедливістю, як ти безжалісний у боротьбі з… ну, хоч з ким-небудь! – і можна відремонтувати прохідну репутацію й з часом претендувати на перші ролі. Купайся в променях успіху, сипай жартами й розточуй посмішки під оплески завойованої публіки. Але якось не склалося.
У травні 2016 року Луценко зайняв свою посаду, пообіцявши всіх здивувати неслиханним уловом «великої риби» й розбиранням завалів, залишених Шокіним, але рибі хоч би що, вона ходить косяками серед завалів, а репутації Юрія Вітальєвича прийшов остаточний кінець. У грудні 2017 року, за даними дослідження Фонду «Демократичні ініціативи» й Центру Разумкова, баланс довіри/недовіри до нього становив мінус 75%, погіршившись порівняно з попереднім роком одразу на 32%. Лише 0,7% громадян відповіли, що повністю довіряють генпрокурору. Подібне опитування в серпні 2018 року показало, що Юрій Луценко став найнепопулярнішою фігурою в Україні з негативним балансом довіри в 77,8%. Генпрокурор може як завгодно високо оцінювати свою роботу й вважати, що до нього несправедливі, але зовнішня оцінка вбивча. Куди він збирався після президентських виборів, незрозуміло, в політиці з такими показниками робити нічого, треба бути божевільним, щоб відкрито мати справу з настільки непривабливою в очах виборців фігурою. І його нинішні заклики «зупинитися й почати співпрацювати заради законності й порядку» в цьому контексті звучать якось особливо жалісно.
Провалену керівництво усувають, а не шукають із ним співпраці. Поки що ніхто не придумав іншого способу повернути довіру державним інститутам, крім зміни влади, тобто їхніх керівників. Ось так банально, так. І стільки разів, скільки потрібно, поки шестерні механізму відповідальності, нарешті, не зчепляться потрібним чином. У Юрія Вітальєвича напевно є заготовлений з цього приводу анекдот, але кому це вже цікаво.