За останні десять років в Україні було затримано кількох серійних вбивць. Найкривавіший з них — сексуальний маньяк Юрій Кузьменко за прізвиськом Елвіс. Він діяв у Василькові Київської області. Одночасно з ним у тій же місцевості на жінок полювали ще два маньяки. Щоб їх викрити, криміналісти почали створювати унікальну технологію затримання серійників. Завдяки слідчому Руслану Сушко та іншим провідним фахівцям України у сфері вивчення маньяків, ми реконструювали малознані та криваві події тих днів. Ніщо в упирі не видає упиря. Це чоловік середніх років, середньої статури, без особливих прикмет. Освіта теж, природно, середня. Одружений або розлучений. П'є в міру. Близьких друзів не має. Веде підкреслено традиційний спосіб життя. Позитивно характеризується на місці роботи. Таким є портрет абстрактного сексуального маньяка — серійного вбивці. Точніше, поверхневий і неточний фрагмент портрета. Повна картина займає сотні сторінок і являє собою науковий твір, підготовлений командою українських криміналістів. З 2007 по 2013 рік в Україні розвивався унікальний криміналістичний напрямок, який умовно можна назвати маньякознавством.
Все почалося з полювання на василькова душегуба Юрія Кузьменко за прізвиськом Елвіс. Слідчою групою, яка затримала Елвіса, керував підполковник Руслан Сушко. Ніщо в мисливця за упирами не видає мисливця. Колишній слідчий з особливо важливих справ Головного управління МВС (у розмовній мові — важняк) Руслан Сушко — великий чоловік років п'ятидесяти. Вуса та окуляри роблять його схожим на технічного інтелігента. Такого легко уявити за кульманом у якомусь конструкторському бюро. І це не просто образ — у Сушко два вищих освіти, перша — технічна (Київський політех), друга — юридична (КДУ імені Шевченка).
Ще що? Одружений, двоє дітей. За спиною Сушко 12 тисяч судових вироків (йдеться про справи, у яких він брав участь як слідчий та керівник слідчих груп). З них 8 тисяч — за особливо тяжкі злочини: вбивства, зґвалтування, розбої, грабежі.
Початок цієї історії нагадує сюжет у дусі братів Грімм. Жив-був столяр. І все у нього було як у людей: робота, старі жигулі, сварлива дружина, пасинок. Ніхто не міг сказати про нього нічого поганого: не п'янствував, не ледарював. Одна біда: столяр ніяк не виділявся. Ні багатством (грошей на життя хватало, але не розкошував), ні здібностями (на роботі мав хорошу репутацію, але не був першим майстром), ні якимось хобі. Постійно відчував, що йому чогось не вистачає. У вільний час столяр самотньо бродив лісом, гнівався на людей. Зайшов якось зовсім далеко, до гнилого болота біля покинутого аеродрому. Зустрів його там болотний диявол. Розглядів недобрі думки столяра й вселився в нього. Того ж дня упир виследив, зґвалтував і задушив дівчину. Зовні столяр ніяк не змінився, ніхто по-колишньому не міг сказати про нього нічого поганого.
Однак з того часу в навколишніх селах почали зникати жінки: молоді й старі, заміжні й самотні, красиві й не дуже. Страх охопив спочатку одне село, що межує з лісом, потім друге, а через деякий час біда прийшла й у найближче місто. Потім у інше. Ну й по порядку: Боярка, Васильків, Фастів. Це не казка. Вигаданий персонаж тут лише болотний диявол (хоча хто знає). В іншому — все це спрощена історія становлення сексуального маньяка-вбивці, столяра з Боярки, Юрія Кузьменко. Спрощена, тому що диявол водив його по садах, лісах і лісопосадках кілька років, поступово перетворюючи на упиря. У поле зору правоохоронців він вперше потрапив у 2002 році. Нападав на жінок, які йшли на роботу, у київському ботанічному саду імені Гришка. При затриманні був побитий місцевими міліціонерами. Близько року провів у слідчому ізоляторі. Звільнений достроково за гарну поведінку. Будучи столяром, чинив меблі тюремному начальству. Мав хорошу репутацію. Після недовгої відсидки повернувся до попередніх занять: столярничав і підробляв приватним таксі на старенькій п'ятірці.
І знову нападав на жінок. Згідно з матеріалами слідства, перше вбивство Кузьменко скоїв 19 червня 2006 року. Того дня його автомобіль зупинився біля 20-річної студентки, яка поверталася з Києва в рідне село. Дівчина тягла важку сумку до автобусної зупинки. Кузьменко, сам родом з тих місць, знав її. Запропонував допомогу. Завіз на покинутий аеродром. Жертва чинила опір. Під час сутички Кузьменко її вбив. Згодом він поділиться своїми враженнями зі слідчим Русланом Сушко: «Коли я її задушив, то відчув такі відчуття, що зрозумів: це те, чого я шукав». Так відбулася ініціація маньяка — серійного вбивці. Але й це спрощена версія. Насправді, кров на руках Кузьменко з'явилася роком раніше. 25 травня 2005 року він влаштував засідку в лісопосадці біля станції Глеваха, на стежці, якою дачники скорочують шлях до платформи. Виследив 68-річну пенсіонерку. Вдарив по голові, затягнув у кущі, почав насилувати. Старуха втратила свідомість, померла на тому ж місці через кілька годин — від інфаркту. Родичі пенсіонерки переполошилися на третій день.
Міліція за місцем проживання старухи — селищі Вишневе — відмовилася приймати заяву про зникнення людини. Дочкам загиблої пояснили: якщо зникла в Глевасі, то йдіть у Васильків (райцентр). У Василькові папір прийняли, але шукати бабусю не стали. Тіло знайшли самі родичі. Василькова міліція відмовилася порушувати справу, констатувавши природну смерть. Мовляв, жінка зривала з себе нижню білизну через спеку. Складається враження, що десятки правоохоронців діяли в змові з упиром. У ті часи, коли він ще не вбивав, а лише насилював, його можна було затримати. Відомо кілька випадків, коли міліція під різними приводами відмовляла жертвам Кузьменко у порушенні кримінальних справ. Одна з таких потерпілих роками зберігала труси зі слідами спермі насильника, сподіваючись, що його рано чи пізно затримають, а труси стануть речовим доказом. Так й сталося: його затримали через кілька років, але вже після того, як насильник еволюціонував у серійного вбивцю. З кожним місяцем маньяк вдосконалював свою майстерність: почав надягати на голову панчоху, на руки рукавиці, влаштовував лісові засідки.
І залишав все менше доказів. До 2007 року в трикутнику населених пунктів Боярка-Васильків-Корчі кількість жіночих трупів росла в геометричній прогресії. Опізнаних і неопізнаних. Епідемія вбивств торкнулася сусіднього Фастова. На питання про те, чому міліція відмовлялася порушувати кримінальні справи, слідчий Сушко реагує різко: — Тому що дегенерати. Раніше я думав, що це професійна деформація, потім зрозумів, що вони такими народжуються. Їм все байдуже. За словами Сушко, місцеві опери не лише всіма правдами й неправдами відмовляли у порушенні кримінальних справ, але й могли сховати останки жертв. Нескінченно це тривати не могло. У 2007 році начальник департаменту кримінального розшуку МВС України Василій Паскаль висунув версію про те, що у Василькові Київської області діє серійний вбивця. Підстава: на трьох тілах були виявлені «біологічні матеріали», що належали одному чоловікові.
З Русланом Сушко ми зустрілися на літній терасі кафе біля Подільського суду. Руслан Миколайович пив мінеральну воду й у барвистих виразах описував полювання на Елвіса. До речі, саме манера говорити видає в ньому силовика. Є в його мові щось хижацьке. Не агресивне, а саме хижацьке. Він добре пам'ятає день, коли в одному з міністерських кабінетів перед ним поставили завдання затримати маньяка: — Викликає генерал Петро Коляда. Йду я, йде його заступник, генерал Василій Топчій. У Коляди спілкування своєрідне. З цензурних виразів, переважно, вигуки. Починає викладати: «Всі обласні…» Формулює завдання: від справи обласних відсторонити. Але — непомітно. Нехай працюють, але за дезінформацією. Нехай бігають. «А ти, — говорить, — створюй слідчу групу з киян». Розмова продовжилася в кабінеті генерала Топчія. Генерал запитав підполковника: — Зрозумів, так? — Нереально.
Я зараз позвоню по районах, кого мені дадуть? Дебілів, які районним начальникам заважають працювати. — Дивись, як це робиться, — відповів Топчій і зняв телефонну трубку. Сушко за пам'яттю барвисто відтворює розмову генерала з невидимим співрозмовником: «Славко, привіт. Мені тут на слідче управління два ордени виділили. Є у тебе толковий чоловік, щоб боєвий, рвав-метав, крові не боявся? Ось і добре». І так вісім разів. Наступного ранку в кабінеті Сушко зібралося вісім найкращих київських слідчих. Міцна чоловіча дружба завязалася одразу: — Виклав завдання. Збиралися їхати в район. Я відправив водія заправляти автобус. Дивлюся на хлопців: затиснені, перший раз у міністерстві… Сушко робить паузу, посміхається й продовжує: — І тут до мене заходить колега з сусіднього кабінету — з інспекції з особового складу. Ми цю інспекцію в жарт називали гестапо. Відводить убік: «У мене день народження». Відповідаю: «Не можу, у мене група». — «Давай всю групу». Ну я й кажу: «Хлопці, нас всіх викликають в гестапо». Коротко кажучи, поки водій автобус заправляв, у мене всі теж… познайомилися. — У Васильків того дня поїхали? — А як же.
І навіть щось встигли зробити. На майбутнє роботу вирішили вибудувати так. З ранку всі збираємося в моєму кабінеті, п'ємо каву, діляємося інформацією, розподіляємо завдання. Автобус вивозить усіх на територію, висаджує кожного на своє місце, вони відпрацьовують день і самостійно повертаються в Київ. А з ранку знову сходяться у мене, приносять матеріали. Сушко крутить у руці стакан мінералки. — Початок був складноватим. Справа в тому, що у Василькові до того часу населення було на взводі, ментів готові були розірвати. В перший же день на одного мого слідчого спустили собак, які розірвали йому штани, іншого намагалися побити, у третього з рушниці стріляли… Але потім робота пішла.
Все це надзвичайно ускладнює полювання на упиря. Щоб добути крупицю нового знання про конкретний екземпляр, треба дочекатися, коли ця сволоч скоїть чергове злочин. Звучить жахливо, але — правда. При цьому криміналістичних теорій, що описують звички й типологічні особливості серійних вбивць, — безліч. Кузьменко не вписувався ні в одну з них.
Вважається, що сексуальні маньяки дуже вибіркові — об'єктом їхньої уваги стають люди певної зовнішності, скажімо, дівчата приблизно одного віку, однієї статури, іноді — однієї професії. Але серед жертв василькова маньяка були як зовсім юні студентки, так і 80-річні старухи. Представниці всіляких професій і соціальних статусів. За методом вбивства упирів ділять на дві категорії: організовані й дезорганізовані. Організовані — ретельно готуються до злочину, дезорганізовані — діють імпульсивно. Василькова душегуб був креативний: іноді будував шалаші, влаштовував засідки, іноді діяв спонтанно. Був випадок, коли він побачив дівчину з вікна електрички, вийшов на станції й напав на неї. Кожен злочинець має свій почерк: спосіб умертвління, манеру вислідження здобичі та інші звички. Мовою криміналістів, всі ці звички створюють певну «слідову картину». Лісний демон і в цьому сенсі відрізнявся різноманітністю: когось душив голими руками, когось у рукавицях, когось ремінцем, когось зарізав, через когось пропустив струм.
Вспоминаючи ті дні, коли слідча група приступила до роботи, Сушко кілька разів повторює: — Розумієте, слідова картина була… різна, — і майже кричить: — Різна! Експериментатор хренів… Київські слідчі не знали й не могли знати, що в окрестностях Василькова й Фастова в той момент діяло одночасно три маньяки. Така гіпотеза була б надто сміливою. Сексуальний маньяк-серійний вбивця все-таки рідкісна звір. Спочатку припускалося, що більшість виявлених у 2007 році жіночих трупів були справою рук одного злочинця. Перед слідчими почали проступати контури невідомого науці чудовиська. Як собака Баскервілів. Через пару місяців Сушко отримав інформацію від колег із західної України: в одному з карпатських сіл затримано молодого чоловіка, який вбив чотирьох літніх жінок. Його «біологічний матеріал» збігся зі слідами на тілах чотирьох старух, знайдених у Василькові Київської області. Як виявилося згодом, батьки молодого чоловіка, розуміючи, що у Василькові розпочалося серйозне полювання, сховали свого сина в Карпатах. Де той і продовжив займатися улюбленою справою: вбивством бабусь.
Київські слідчі зітхнули з полегшенням і навіть трохи відзначили цю подію. Але радість була недовгою — у василькових лісах все з'являлися й з'являлися нові трупи. Робота київської слідчої групи під керівництвом Сушко продовжилася. Одне з основних завдань на першому етапі розслідування: визначити ареал проживання упиря. Класична криміналістика розрізняє локальних і мандрівних серійних вбивць. Перші діють в окрестностях свого житла або роботи, скоюючи злочини приблизно в тому ж радіусі, що й домогосподиня, яка робить покупки: не зовсім під домом, але й не в сусідньому селі. Мандрівні ж, відповідно, мандрують. Кузьменко й тут відзначився. Спочатку Сушко буквально жив у поїздах, вивчаючи всі свіжі трупи в Україні, — треба було виключити версію про те, що маньяк часто переміщується країною. Згодом удалося встановити, що ареал його полювання — в межах маршруту електрички Київ-Фастів. Тобто Кузьменко був як би не локальним серійником, але й мандрівним його назвати було неможливо. Зате звідси випливало, що раз маньяк курсує в електричці, то автомобіля у нього немає.
Висновок цей хоч і логічний, але — помилковий. Експерти вивчили кілька трупів, знайдених на значній відстані від залізниці. Було встановлено: біологічний матеріал, що належить передбачуваному злочинцю (слина, сперма, вміст під нігтями, епітеліальна тканина головки статевого члена, волосся) збігається зі слідами, залишеними на трупах, виявлених біля станцій. Треба сказати, що далеко не завжди вдавалося знайти тіло з «біологією» злочинця, оскільки більшість трупів мали серйозні гнилісні зміни, на яких знайти сліди насильника було неможливо. Отже, машина є. Точніше: скоріше за все є.
Але яка? У Сушко мелькнула думка: — Ми знали місце злочину й іноді могли визначити з точністю до кількох хвилин час скоєння вбивства. Як? Ну ось, наприклад, вбивство завідувачки дитячого садка. Царство їй небесне. Вона завжди в один і той же час виходила з дому й через дванадцять хвилин була на роботі. Стежка через ліс. Злочин скоєний при гарній погоді. Я подумав: а що якщо в цей час пролітав супутник? Раптом. Якби у нас був знімок, ми могли б побачити автомобілі, які проїжджали й зупинялися в окрестностях. Нехай їх буде десятки, нехай сотні. Але вже щось. З цією ідеєю підполковник Сушко відправився до військових — в управління розвідки. Йшов через магазин. — Взяв дві пляшки коньяку. Вони спочатку холодно поставилися до моїх питань. Після першої пляшки вже тепло. Після другої погнали в гастроном. Після третьої — спільну мову знайшли. Ми навіть домовилися на майбутнє, що якщо нам знадобиться, то вони піднімуть літак і будуть барражувати й фотографувати місцевість.
Але як заглянути в минуле? Летів супутник? Український супутник не летів. Але, можливо, був НАТО. — З'ясували? — Ми звертались у НАТО. Оформляли запит через Генпрокуратуру, Міноборони й інші інстанції. Ми давали параметри: час і місце, а в НАТО шукали знімок в архіві. Це, до речі, платна послуга. Один знімок п'ять на п'ять кілометрів — 1250 доларів. А таких знімків нам потрібно було багато. Держава платила. — Машину вичислили? — Більш-менш.
Що можна побачити зі супутника? Номери не побачиш. Але ми дійшли висновку, що колір автомобіля — або зелений, або синій, або червоний. Марка — москвич або жигулі. Коло пошуків ніби звужувалося, але все одно було неймовірно велике. Дуже повільно справа обростала новими деталями. Хоча слідчі вже знали деякі звички й психологічні особливості маньяка: ніколи не розкидав речі, змушував жертв акуратно складати одяг. Всплили з небуття справи про зґвалтування минулих років (пам'ятаєте сховані труси?). З'ясувалося, що маньяк одних жертв вбивав і насилював, інших насилював, але не вбивав, третіх вбивав, але не насилював. Були ще випадки, коли Кузьменко обмежувався розбоєм. Київській слідчій групі вдалося знайти тих, що вижили. Це була велика удача. Правоохоронці прочесали лісопосадки й провели кілька спецоперацій: «Ліс», «Спецназовець» і «Тетки». Найцікавіша з них — «Тетки».
Своє завдання виконували, звичайно, й обласні міліціонери. Сушко про їхню діяльність відзивається з деякою іронією. Але місцевим правоохоронцям було не до сміху. На початку 2008 року начальником розшуку Київської області був призначений Сергій Князєв (нинішній голова Нацполіції). За відзивами колег — «боєвий оперативник». Через десять років Князєв згадує, що два рази на місяць його доповідь про справу серійних вбивств слухав заступник міністра. З цих нарад Князєв, за його власним виразом, виходив «весь мокрий від напруги». Саме Князєву прийшла ідея включити до слідчої групи психологів. Полковник, кандидат психологічних наук Ірхін згадує: — Сергій Князєв зрозумів, що за допомогою простих міліцейських методів, наприклад, квартирних обходів, затримати серійника не вийде. І згадав про те, що є психологи, вчені… У розробці було більше 50-ти епізодів, не всі з яких мали стосунок до Кузьменко. 56 трупів. А був ще десяток живих жертв, які зазнали зґвалтування, не заявляли й не збиралися заявляти в міліцію. Не хотіли нічого розповідати. Треба було визначити, які з епізодів — ланки тієї чи іншої ланцюга. Так слідчий з особливо важливих справ Руслан Сушко познайомився з Юрієм Ірхіним.
Вони швидко знайшли спільну мову, їхня співпраця триває й досі (Сушко пише дисертацію, Ірхін його науковий керівник). — Уявіть 45-річну жінку, яка зазнала зґвалтування в збоченій формі, — продовжує Ірхін. — Буде вона щось розповідати молодому оперу? Ніколи. Тому провели операцію «Тетки». Серед міліцейських психологів відібрали жінок. Ось, зокрема, моя дружина (вона, як і я, полковник і психолог), брала участь. Наші жінки озброїлися винами, коньяками й пішли розмовляти з потерпілими. Жертвам справді потрібні були психологи. Вони важко виходили з депресії, місяцями в самотності долаючи пережиту біду. Але були й ті, хто поставився до випадку як до пригоди. Всі вони по-різному описували кривдника. І все ж, поступово почав вирисовуватися портрет маньяка. Лісний демон був по-своєму гарний. Принаймні, деяким жертвам він здавався таким. Одна з них порівняла його зовнішність з Елвісом Преслі. З того часу маньяка Кузьменко іноді називають Елвісом. Це порівняння дратує Ірхіна: «Ну не схожий він на Елвіса… Разве що під певним кутом…» У погляді упиря був якийсь тваринний магнетизм.
Слідчий Сушко формулює просто: «Морда добра». Жінки ж, описуючи його зовнішність, більш красномовні. До речі, згодом, коли його вже затримали, один з п'яниць Юрія Кузьменко розповідав міліціонерам, як Юрик у нього увів коня — на парі. Не вкрав, а саме увів. Поговорив з ним — і впертива тварина пішла. Якась дівчина згадала, що він на автобусній зупинці підходив до зграї бродячих собак, гладив їх. І ті не нападали на нього й не втікали. Іноді він розмовляв з добиччю. Комусь сказав: «Ти моя коняшка». Вступаючи в статеву зв'язок, не завжди еякулював. Через кілька років один з психологів, які вивчали Кузьменко, напише дисертацію з сексопатології. Для Кузьменко в сексі був важливий не стільки оргазм, скільки процес володіння, відчуття влади. Йому подобалося відчувати себе богом. А деяким жертвам, як це не дивно, подобався такий бог. З'ясувалося, що поки упир полював на добич, а слідчі полювали на упиря, був ще один чоловік, який шукав зустрічі з Кузьменко. Дівчина, раніше ним зґвалтована. За її словами, тоді, на лісній стежці, вона відчула «неймовірний оргазм».
Молода жінка якийсь час скиталася в електричці по маршруту Київ-Фастів-Київ, але, на щастя для неї, так більше й не зустріла дивовижного чоловіка «з членом Аполлона». Зустріч могла б закінчитися черговим вбивством. Криміналістична аксіома: маньяк не зупиняється. Упир майже завжди голодний. Поступово час між злочинами скорочується. За виразом Ірхіна, відбувається «наростання маніакальної тяги». — Кузьменко був виключно чистоплотний, педант, — перелічує його риси Ірхін. — На перший погляд, брезгливий. Надягав рукавиці, але коли скоював коїтус, презервативом не користувався.
Чому? Одна з його жертв — 86-річна бабуся, яка рідко милася. Не побрезгував. Якби не одні й ті самі біологічні сліди, в житті б не здогадалися, що деякі епізоди — справа рук одного вбивці. Довелося ламати всі стереотипи. Феноменом василькова душегуба зацікавилися в Державному науково-дослідному експертно-криміналістичному центрі (ГНІЕКЦ). З благословення двох генералів МВС почали проводитися науково-практичні конференції й круглі столи, на яких, крім іншого, обговорювалися методики пошуку серійних вбивць. Організацією цих заходів займався заступник керівника ГНІЕКЦ, один з найкращих українських практиків-криміналістів, полковник Андрій Костюб. — Ідея полягала в тому, — говорить Костюб, — щоб об'єднати зусилля практиків і теоретиків: слідчих, експертів-криміналістів, юристів, медиків, психологів. Ми запрошували наукові авторитети з усієї України, авторів підручників. Учасники круглих столів згадують, що такі заходи проходили в режимі «мозкового штурму», який часто починався до початку засідання й тривав після офіційного завершення — вже під коньячок.
Одною з найбільш обговорюваних тем були «таблиці Відонова». Леонід Відонов (1927-2013) — радянський і російський криміналіст, автор фундаментального наукового твору з назвою «Криміналістичні характеристики вбивств і система типових версій про осіб, які скоїли вбивства за відсутності очевидців». Суть: на основі величезного статистичного матеріалу Відонов вивів закономірності: про що свідчить та чи інша деталь у слідовій картині про особистість вбивці. Це дуже неочевидні знання, які перетворюють слідову картину в текст, який професіонал читає протягом кількох годин. Використовуючи таблиці Відонова, можна, наприклад, за характером зґвалтування з певною долею ймовірності припустити, чи був раніше судимий насильник (колишні в'язні більш схильні до анального сексу). Залежно від того, як наносилися удари, є можливість визначити стать злочинця (на рефлекторному рівні жінки щадять обличчя жертви). Або, наприклад, таке: множинні, явно надлишкові ножові ранення дозволяють висунути версію, що вбивця не дуже сильний фізично, не впевнений у собі, діяв, цілком можливо, у стані афекту.
Не виключено: підліток або жінка. У випадку з василькова душегубом таблиці Відонова не те щоб не працювали, але їх явно було недостатньо. Професор Донецького юридичного інституту МВС України (нині розташований у Кривому Розі) Олексій Одерій говорив про те, що таблиці Відонова застаріли. — Психологія злочинця змінюється в міру того, як змінюється епоха, культура, етичні норми, побут, сексуальні практики, уявлення про прекрасне, життя вулиці, — пояснює Одерій. — Відонов складав таблиці, спираючись на радянську базу даних про злочини. І вже тому вони застаріли. Крім того, психологія злочинця залежить від регіону. В Україні було б доцільно розробити кілька версій удосконалених таблиць, виходячи зі специфіки регіонів: Захід, Північ, Центр, Південь, Схід. Створити нову модель побудови версій, засновану на методології Відонова, досить складно. Сушко, Ірхін, Костюб і їхні колеги почали збирати масив даних, аналізуючи тисячі вбивств. Паралельно йшло розслідування. Одного разу Сушко звів воєдино інформацію з різних джерел про василькова маньяка.
Стіл був завалений паперами. Один лише психологічний портрет, складений Ірхіним, займав 36 сторінок. Треба було готувати чергову доповідь. Бюрократія — невід'ємна частина роботи слідчого. За вікном сгущалися сірі сутінки. А в цей час…
Студентка Аня Бондар вийшла з електрички у Василькові й, волочачи важку сумку, спрямувалася до автобусної зупинки. До рідного села було недалеко — 9 км. Подальші події слідчі реконструювали з точністю до секунди. У кишенях у Ані була дрібниця. Дівчина зупинилася біля банкомата, вставила карту. На рахунку виявилося 50 грн. На рахунку було — а купюр таких у банкоматі не було. Коли чекала автобус, на неї поглядав таксист. Він її знав — іноді підвозив. Ось і на цей раз сподівався, що Аня підійде до нього. Але не підійшла — грошей хватало лише на громадський транспорт. Згідно з розкладом, автобус вже мав приїхати. Він трохи запізнився — водія затримав дзвінок, розмова з сином тривала 90 секунд. Ці секунди й вирішили долю Ані. Біля зупинки затормозила зелена п'ятірка (не таксі), Аня сіла в машину.
За кермом був чоловік, дещо схожий на Елвіса Преслі (якщо дивитися під певним кутом). Таксист зітхнув, тронувся й, розворачуючись, кинув погляд на зелені жигулі. — Чому сіла в машину? — сам себе запитує Сушко, ніби все це сталося вчора й полювання на упиря продовжується. — Адже в цих місцях знали про маньяка, знали, що в машину до чужих не сідати. Найімовірніше, за кермом був чоловік, який викликав довіру.
Хто це міг бути? Священик? Військовий? — Сушко робить невелику паузу: — Міліціонер? Або це був знайомий? — І? — Знайомий. Вони навіть якісь дальні родичі. Кузьменко родом із села Барахти. Але головне: таксист запам'ятав дві букви в номері жигулів: ВІ. Він, як виявилося, колишній розвідник, у нього наметаний глаз, він багато помічає. Таких автомобілів було 7034 по всій Україні. Я кидаю хлопцям у ДАІ інформацію, прошу відпрацювати. Так ось, машина нашого маньяка, як потім уже з'ясувалося, була в списку 7032-а.
Представляєте? Знання марки автомобіля, дві букви в номері, окреслений ареал проживання упиря, опис його зовнішності, детальний психологічний портрет і фізичні характеристики дозволили звузити коло підозрюваних до кількох осіб. Участковий взяв у всіх підозрюваних зразок слини. Коли аналіз ДНК був готовий, Кузьменко зник. До цього моменту міліція мала інформацію про всі знайомства й родинні зв'язки Кузьменко. Після того, як стало відомо про його зникнення, 30 травня 2009 року один з слідчих піднімався сходами київської хрущовки, в якій жив брат Кузьменко. Назустріч йому швидко спускався чоловік, дещо й під певним кутом схожий на Елвіса Преслі. «Юра?» — запитав слідчий. «Юра», — відповів чоловік, після чого отримав сильний удар, впав. Знайомство продовжилося в СІЗО. — Сильно били Юру? — Що ви, — відповідає Сушко. — Маньяка не можна бити, маньяка треба слухати. Йому треба висловитися. Перші двоє діб мої опери біля нього весь час сиділи. По-перше, щоб його там не вбили, по-друге, щоб сам не повісився, по-третє, записували.
Ми порушили якісь інструкції, отримали нагоління. — А у своєму колі якось відзначали затримання маньяка? — Ні. Втома була сильна, якась спустошеність. Та й роботи ще передстояло багато. Елвіс-Кузя в перші дні після затримання визнав скоєння 206 вбивств.
Визнання вбивці ще недостатньо для передачі справи до суду. Необхідно знайти труп, провести слідчий експеримент, встановити особистість жертви. Пошуки тіл жертв Кузьменко — це дюжина окремих детективних історій. Вечеріє, музика в кафе стає гучнішою. Сушко кипить: — Кузьменко не міг згадати деталі. Пори року у нього були двох видів: холодно й тепло. Жінок взагалі не може описати. У нього три категорії: молода (десь до 40 років), просто жінка (від 40 до 60-ти) і літня (після 60-ти).
Все! Більше ніяких індивідуальних ознак. Ми тоді перелопатили кучу відмовних матеріалів… — Це як? — Ну це коли міліція відмовлялася порушувати кримінальну справу. А було й таке, що по одній жертві було відкрито одразу дві справи. Одна за фактом зникнення, друга — коли знайшли настільки почорнілий труп, що встановити особистість було неможливо. По-різному було. Пам'ятаю, шукали німу. Кузьменко її зґвалтував і задушив у районі дачного кооперативу біля Одеської траси, а тіло кинув у кущі. Жінка худенька, маленька, тіло швидко скелетувалося. Кузя показує: тут повинен бути труп.
Я місцевих правоохоронців запитую: де? Сушко зітхає, з деякою тугою заглядає в стакан з мінералкою, підзиває офіціанта й замовляє келих пива. Коли пиво приносять, робить великий ковток і продовжує: — Вспоминают: був якось труп, був… Я: «Де?» — «Вивезли у Фастів». — «Чому у Фастів?» — «У Василькові судмедексперт був у відпустці». Їдемо у Фастів. У Фастові вспоминают: щось було. — А родичів не опитували? — Родичів не було, самотня жінка, глухонема. Дачники її бачили. Була жінка, ходила з квіточками, потім зникла. Ось і все. Нікому не потрібна. Так ось, у Фастові накриваю поляну, наливаю експертам. Поки пили, знайшли якийсь журнал.
Листали-листали… Кажуть: досліджували! Номер такий-то. Попили ще, знайшли копію висновку. Добре. Залишилося одне: труп де? Не знають, пам'ятають, що довго лежав. Скелет же не смердить. Коротко кажучи, я при них дістаю телефон, набираю, кажу в трубку: «Вася, привіт!» Обвожу їх поглядом: п'ятеро. Ну й продовжую: «Вася, обзвони мені райвідділи, п'ять камер вибери в різних районах!» Експерти переполошилися: «Що ти робиш?!» — «Не бійтеся, — кажу, — хлопці». Наливаю: «Давайте, може, в останній раз пиємо».
Один з них кричить: «Згадав, згадав! Комунальники забрали!» Голос Сушко перекриває пісню Емі Вайнгаус: «Black, black, black…» — Наступного дня ми почали мучити комунальників. Ті: «Труп був, але ми його віддали в похоронне агентство «Петро Великий». — Ну й назва. — Так. Гарне агентство, у дитячому садку знаходиться. Там нормальний такий вибір труни й взагалі. Петро Пантелеймонович його очолював. Ось такий чоловік, царство йому небесне. Гарне агентство, район їм виділив землю під кладовище. Вони що роблять. Частина території — приватне кладовище, частина — місце поховання неопізнаних осіб, бездомних… Петро Пантелеймонович для цієї соціальної категорії влаштував все як слід: з труною, зі священиком, з відспіванням. Все по-людськи. Єдине що, пам'ятники не ставили, а ставили металеві таблички з номером. Емі Вайнгаус не вгамовується: «I go back to…» («Я повертаюся…»). Музика стає трохи гучнішою, голос Сушко теж. Дві реальності накладаються одна на одну, здається, що під цю пісню десь далеко, над василькових кладовищем, по сіренькими хмарами йде маленька німа жінка з жовтим букетиком.
З незрозумілої причини вона хоче, щоб її знайшли. Це важливо. I go back to… — Коли ми приїхали робити екзгумацію — чисте поле. — Тобто? — Табличок немає — на металобрухт стибрили. Що робити? Прибігає директриса кладовища. П'яна. Показує єдину зачепку — там серед цього поля комусь пам'ятник поставили. Ви мультик «Острів скарбів» дивилися? Ну ось. Від цього пам'ятника тридцять два кроки в один бік, потім тридцять два кроки в інший… Потім лопату тиць — і копайте. Працюємо: менти «гріються» (з собою привезли), гробокопачі роються… Все як слід. Але довго. Метр прокопали, два, три… А гроба немає. Е-е-е, кажу. Директриса знову кроки відраховує, показує місце убік. Рилися-рилися, в якусь кришку упиралися. Дістають гроб, відкривають, а там… «Black, black, black, black…» — … А там лежить якась баба. Рудувата. Без ноги. Смердить — недавнє поховання, а нашому мало бути років три. Явно не та. Я одразу дзвоню по райвідділам, прикидаю, скільки на цей раз мені камер знадобиться. Все, думаю, всім капець. Директриса кричить: «Ой не треба, не треба».
Запитую: «Ви кого поховали? Нога де?» Переполох, скандал. Прилітає Петро Пантелеймонович. Довго щось міряє, лопату тиць — отут… — Знайшли? — Так! Сушко робить кілька великих ковтків, як людина, яка закінчила важку роботу. Пісня Емі Вайнгаус закінчується. У наступній ненадовго тишині голос слідчого стає чіткішим: — Це був ще легкий випадок. Ви розумієте, Кузьменко він же вовкара. Він у лісі всі ямки, всі повороти, всі кущики знає… Веде-веде-веде по лісу. Блін. Ми вже заблудилися. Приводить, кажить: «Тут, було тепло, була жінка, я її задушив». А трупа немає, природно. — Природно? — А як же. Могли тварини з'їсти, могли місцеві опери закопати.
А на хрена їм зайві проблеми? Вони ховали-перховали ці трупи. Тому що нерозкрите вбивство це гірше не буває, це проблеми, це будуть мучити, а розкривати ніхто не вміє. Ну й ось: «Було тепло, в якому році не пам'ятаю». Офігенна прив'язка, правда? — І все-таки шукали? — Звичайно. Там був момент… Сушко прихлебує пиво, неохоче вимовляє: — Перед прибиральницею неловко. — При чому тут прибиральниця? — Ну ми зібрали в лісу в одному місці всі кістки, які змогли. Мішок костей. Приносимо експертам.
Ті в шоці: що це? «Труп». — «Ні, — кажуть, — тут кістки тварин». Коротко кажучи, цілий день ми на підлозі складали пазл: кісточка до кісточки. Частина костей були нелюдськими. Але: майже весь людський скелет зібрали. Дуже втомилися. Вирішили продовжити наступного дня. А з ранку в кабінет прийшла прибиральниця, побачила. Результат: серцевий напад. М-да… І зі статисткою дивно було. — Теж серцевий? — Ні. Їздили на слідчий експеримент, взяли дівчину, здається, студентку з академії МВС. Їдемо в ліс з Кузьменко. Він показує як все було. В одних випадках він показував на ляльці Маші. Якщо йшлося про якісь випадки, не травматичні для психіки, залучали живу людину — статистку. І уявіть ситуацію. Він дивиться на неї й кажить: «Роздягайся». І вона починає реально роздягатися. Ледве встигнув зупинити. Ковтнувши пива, продовжує: — І з адвокатом теж важко працювалося. Ніхто Кузьменко захищати не хотів. Через колегію адвокатів намагалися добитися захисника для Кузьменко. По знайомству домовлялися. А як же. Не буде захисника — не буде суду. Прийшла жінка.
Потім уже я дізнався, що вона ніколи до цього не працювала по кримінальних справах. А тоді, я в її присутності задаю її підзахисному питання. Підзахисний відповідає: як саме насилював, як саме вбивав. А вона раз — і в непритомність. Потім уже знали що робити: приготували нашатир, коньячок. Все знадобилося. Кілька разів падала. Якась особливо важка спогада змушує Сушко скривитися. — Постійно складності виникали. Ховати його доводилося. У Лукянівське СІЗО вивезти його не могли: там у когось з начальства родичка у Василькові зникла й у якогось авторитета, який на той момент там сидів, теж. Возили його по лісах на слідчі експерименти в касці й бронежилеті, в супроводі не лише конвойних, але й взводу «Беркута» або «Кобри». І ось одного разу, виїжджаємо з лісного тупика, а нам назустріч чоловіки — засідку влаштували. Дорогу перегородили. Озброєні хто чим. Здати назад, розвернутися, наш мікроавтобус не може. А народ у Василькові непростий. Там же військова частина. «Віддавайте його нам, — кричать. — Приїхали!» Сушко замовкає. — Там міг бути бій.
Соотношення сил приблизно рівне. Я вийшов до людей, почав розмовляти. Розумієте, кажу, вбієте ви його, і що? Ви розумієте, що хтось зараз сидить на крилечку й чекає без вісті пропалу дочку? Або матір? Ви розумієте, що нам треба відповісти цим людям на питання? Знову замовкає. — Розступилися, пропустили.
Між затриманням Юрія Кузьменко й судом над ним пройшло два роки. За цей час було доведено 13 вбивств, одне замахування на вбивство (жертва вижила), десятки зґвалтувань, розбоїв і грабежів. Судове засідання проходило в закритому режимі. 25 травня 2011 року Апеляційний суд Київської області засудив Юрія Кузьменко до довічного ув'язнення. Величезна різниця між доведеним і передбачуваним числом вбивств для криміналістики звичайна справа. Наприклад, американський сексуальний маньяк Тед Банді, який став прототипом для кількох фільмів, у 1980 році був засуджений до електричного стільця за кілька вбивств. Вирок був приведений у виконання через дев'ять років. За цей час поліція встановила причетність Банді ще до двох десятків смертей. Врешті-решт американським поліцейським, серед яких був криміналіст і психолог, автор терміна «серійний вбивця» Роберт Ресслер, вдалося довести 26 епізодів.
Передбачуване ж число жертв Теда Банді — 100. А у Юрія Кузьменко, нагадаємо, 206. — Фастівсько-василькова аномалія — три маньяки в одному місці, — констатує Сушко й додає: — Зріє четвертий. — Жартуєте? — Ну чому. Коли ми за Елвісом полювали, знайшли в лісу якесь капище: на кущах були розвішані жіночі труси й ліфчики різних розмірів. Явно ношені. І дуже багато. Це мистецтво не мало стосунку ні до одного з трьох маньяків. Хто й навіщо це зробив, а також кому належала нижня білизна, встановити не вдалося.
Справа Кузьменко стала знаковою для української криміналістики. Під час розслідування перезнайомилися, зробилися й подружилися слідчі, експерти-криміналісти, прикладні психологи й вчені. На основі зібраного матеріалу було написано кілька дисертацій. Почала зароджуватися нова криміналістична школа. Метод психологічного портретування згодом був відпрацьований і успішно використаний під час розслідування злочинів інших серійних вбивць. Слідчий Сушко, психолог Ірхін, експерт-криміналіст Костюб і професор Одерій продовжували ловити упирів.
У розробці нової методології брали участь сексологи, медики й математики. На жаль, їм так і не вдалося закінчити цю роботу й створити новий алгоритм пошуку вбивць на основі таблиць Відонова. — Чому? — перепитує Сушко. — Як би це правильніше висловити… Є такий не юридичний термін… Нове керівництво МВС дало зрозуміти, що вся наша робота — нісенітниця. У наступній частині — історія про те, як була створена й розпалася нова криміналістична школа.