Не знаю, хто саме в команді Порошенка придумав залучати «блогерів» для публічного восхвалення Петра Олексійовича, але Юлія Володимирівна мала б їм точно доплачувати. Адже більш ефективну антирекламу для Порошенка просто важко створити. До такої тупої похвальби не опускалися навіть у часи пізнього «совка». Разве що в нинішній Північній Кореї подібне ще можливе. Отже, деяка блогерка Анна Оскоміна потрапила в коло Порошенка, коли він їздив у рідне село Болград відкривати школу та пити вино на винзаводі. Ну й чисто по молдавськи з п'яною похвастатися й покрасуватися. Не знаю, скільки цій блогерці платять у Порошенка — але вийшло достовірно. У тому сенсі, що дуже тонко передано й постійне порошенківське вранво, і така ж постійна бахвальство.
«Довго думала, у якому форматі писати звіт. Інформації багато, але її важко вмістити в один універсальний текст для всіх, а я, крім того, дуже багатослівна. Просто якщо я в один текст втисну відповіді на питання порохоботів і в сотий раз про липецьку фабрику й «офшори», це буде образою для порохоботів, тому що «скільки можна вже».
Отримаю окремий текст для зрадофілів і окремо, пізніше, коли враження осядуть й улягнуться, я опишу Пороха як особистість у моєму уявленні. Перш за все, розумійте, ініціатива розмови виходила від Президента, він сам вирішує, що для нього пріоритетніше. Він говорить докладно й цікаво, сканує зворотний зв'язок від співрозмовника, щоб бачити, чи зрозуміли його, але веде розмову сам. Тому «чому не запитала про це» — не встигла, не прийшлося до слова, не повернув туди розмову. Заздалегідь вибачаюсь, вдалося дізнатися не все, що хотіла.
Перед усім питання, яке хвилювало дуже багатьох — про Семочка. Ситуація далеко не така проста, як здається на перший погляд. У цього офіцера за спиною — великі заслуги перед Україною, висококласні професійні операції. Одну з них мені Президент озвучив, і це дійсно професіоналізм найвищого класу. У дискредитації, компрометації й нейтралізації, хоча б навіть на час, цього офіцера зацікавлені потужні сили поза нашою державою. А ось репутація джерела резонансного розслідування, скажімо так, далеко не бездоганна.
Тому давайте не оперувати поняттями «якщо хоча б 10% з цього правда, тоді…». Правди набагато більше, ніж нам відомо. Але внутрішнє розслідування в процесі, і якщо факти підтвердяться, Президент не буде приховувати злочин, ризикуючи власною репутацією. Тому наберіться терпіння й дайте час — реакція буде. Щодо телеканалів: у Порошенка немає мети «задушити свободу слова». Але він твердий у позиції перекрити потік ворожої пропаганди в Україні й не дозволить грати за Кремль на нашому полі. Тому готовий йти так далеко й рішуче у своїх діях, як того потребуватиме ситуація для досягнення цієї мети.
Щодо «теплої ванни»: Президент сам читає фейсбук, у нього є для цього близько півгодини часу по дорозі на роботу й іноді з роботи. Якщо якесь гостре питання набирає резонанс, він це відстежує, після чого йде реакція від адміністрації. І, звісно, не лише він сам моніторить соцмережі. Він знає про реальну підтримку не за постами у фейсбуці. Немає ніякої таємної соціології, він добре знає реальні цифри свого рейтингу. Боротьба йде за тими, хто «мовчить», за тими, хто відмовляється брати участь у опитуваннях, хто сумнівається, коливається й не знає, чому вірити.
Це значна група, найбільша. І в цьому Порох потребує нашої допомоги й підтримки. Я задавала питання, чому комунікація Президента в соцмережах така слабка. Петро Олексійович відповів, що будь-яке питання, яке коментує особисто Президент, миттєво виводиться на загальнодержавний рівень, раздувається за значимістю до масштабів усієї країни. На 99% питань, звернених до Президента в соцмережах, можна сміливо відповідати — це не рівень Президента або не в компетенції Президента. Президент — не цар, не голова колгоспу й не генеральний директор фірми, він не повинен займатися приватними випадками. Але якщо суспільству потрібні відповіді на питання — озвучуйте їх, і чим ширший резонанс, тим вища ймовірність отримати відповідь. Президент пообіцяв, що якщо його реакція буде критично важлива, він постарається її надати.
Щодо роботи з соцмережами Порошенко вважає, що як мережеве співтовариство, частина з нас пройшла свою еволюцію від хайпу з кожного приводу до довіри, і ми тягнемо за собою решту. Все, що було вкинуто проти Президента, розсипалося в труху.
Офшори, липецька фабрика, сліпий траст, плівки Онищенка й так далі — це все пустишки. Опоненти намагаються раздути резонанс із висосаних з пальця фактів. Спочатку соцмережі бурхливо реагували на кожен привід, але тепер розібралися, що ці «набросу» нічого не варті, і співтовариство просто відштовхує їх, як масло — воду, не дозволяючи розгоритися скандалу на порожньому місці. Президент навів приклад. Коли Онищенко, про якого, до речі, Порох крайньо низької думки, анонсував свої плівки, до Президента прийшла його команда чи не в паніці «ааа, шефе, все пропало, він вас записував!». Порох розгнівався: «Якщо ви настільки мені не довіряєте, вам нічого робити в моїй команді. А я вам стверджую: Онищенко блефує! Дайте час, і люди самі розберуться, що це — пустишка». Саме тому він не втручався й не коментував те, що відбувалося. Власне, вийшло саме так, як він говорив. Ми всі знаємо, що т.зв. «плівки Онищенка» — абсолютний нуль. Але ми пам'ятаємо, хто їх розкручував, хто грав проти Порошенка й раздував хайп, і цей пустишечний хайп ударив по репутації тих, хто його раздував, а не Президента. Ось так це працює.
Президент мовчить найчастіше не тому, що йому нічого сказати, а тому, що переконаний: прийде час, і ми розберемося у всьому самі. Так, з його точки зору, працюють соцмережі. Ми справляємося, ми окріпли, але нам предстоїть найбільша битва. Битва компроматів, тонн лайна й брудні. Президент переконаний у тому, що ми стали або повинні стати достатньо «водовідштовхувальними», здатними на самостійну оцінку достовірності. А в окремих випадках ми отримаємо інформаційну підтримку. Він вважає, що саме таким чином і тут виковується громадянське суспільство. Громадські інститути — це ж не лише система. Це ще й люди.
Отже, ці люди — ми з вами, і Президент у нас вірить. Щодо кадрів. Для Пороха людина проявляється в роботі. Він судить про людей не стільки за досьє, рекомендаціями й особистим враженням, скільки саме за тими результатами, за тією самовідданістю й професійним наполегливістю, які проявляє конкретна людина в справі. А щоб зрозуміти, чого людина варта, потрібен час, ресурси й умови. Навіть найчудовіший губернатор буде паралізований, якщо в його обласній раді засилля опонентів, які суються йому палиці в колеса. Навіть найкраща затія може задихнутися, якщо її втілювач виявився слабким у колінах і здуватиме на половині шляху. А ж в Україні часто доводиться робити справу не просто з нуля, потрібно спочатку розгрібти Авгієві конюшні, занедбані іноді з радянських часів, і іноді в умовах шалених протидій на місцевому рівні. І «лавка кандидатів» напівпуста, з кадрами напруга, та ще й не скрізь є місцева підтримка й команда, та й правильність/помилковість вибору людини на посаду найчастіше проявляється лише з часом.
І тому кадрові промахи трапляються на всіх рівнях. А з урахуванням того, що в нас кожен кадровий промах є кому радісно раздути до розмірів слона, то самі розумієте. Порох до «цінних кадрів» ставиться крайньо обережно, дуже поважає й цінує, готовий надавати максимальну підтримку й сприяння, і буде захищати до останнього. Але таких людей критично мало для нашої зовсім не маленької країни. Це «старанна» робота, на яку потрібно багато часу. Є успішні напрями, а є проекти, що зазнали фіаско, і в деяких випадках просто неможливо зараз змінити ситуацію, просто змінивши прізвище на ключовій позиції. Не завжди в силах Президента навіть це прізвище змінити. У мене є конкретні приклади, наведені Президентом, але я не можу їх озвучити, тому що саме озвучування вже вплине на становище речей. Вибачте за це й не сприймайте як «набивання собі ціни». Просто не можна, вибачте.
У Пороха є глобальна мета — сильна стійка Україна. Во всіх сенсах сильна — в економічному, інституціональному, громадянському, військовому, політичному, а будь-яка система настільки сильна, наскільки міцний й стійкий найслабший її елемент.
Тому президент добре знає проблеми регіонів, у тому числі найзанедбаніших і слабких, і прагне створити умови, які з часом привернуть у регіони гроші. Не просто накачати їх «рибою», а створити в кожному занедбаному регіоні «вудку», якою населення наловить собі риби й прогодує себе й свої сім'ї. Це важкий і дуже повільний шлях, але таке його бачення. Звісно, на цьому шляху без періодичної підтримуючої роздачі «риби» ніяк не обійтися. Президент не в захваті від якості Ради в цілому, але вважає свою фракцію цілком гідною й функціональною, крім кількох прізвищ, які ми всі добре знаємо. Мене здивувало, що він назвав їх «марними», тому що я вважаю їх відверто шкідливими. Набагато негативніше він відгукнувся, наприклад, про іншу партію. На неї ще суспільство колись покладало великі надії як на «нові обличчя». Наскільки я зрозуміла, він також не прогнозував такого результату від діяльності «нових облич» на момент обрання цієї партії до Ради. Я писала вище: він оцінює людей за їхніми справами. І для нього ці «нові обличчя» стали не меншим розчаруванням, ніж для нас.
Армією Порох дуже гордиться й вважає великим і значним досягненням. Він міг би розповідати про Армію, мабуть, годинами. У його промовах Армія так і звучить — з великої літери. Але я дівчина, я не буду писати почуте, у нас є кому про це розповідати правильно. Порох абсолютно твердий і впевнений у собі. Забудьте фразу «Порошенко боїться…». Він нічого не боїться, навіть смерті. Тут важливий відтінок. Не «він говорить, що не боїться смерті», а він не боїться смерті. Це просто факт. Він боєць, у нього своя передова, і буде за Україну битися до кінця. Не зрозумійте мене неправильно, мова зовсім не про владу. Мова саме про Україну. Президент не просто вірить у Бога, він вірить, що у Бога є свій задум щодо України. І в цьому задумі все має значення й все грає свою роль, все не випадково. Це не релігія, щось інше, більше. Глибока внутрішня переконаність, що Бог за Україною доглядає й їй допомагає. Він просто потряс мене. Могутній розум, потужна воля й колосальна внутрішня сила. Мій Президент.» І розплакалася. Але залишається питання.
Порошенко Семочка здавати не має наміру? Чому? Про його високий «професіоналізм» у СБУ знають усі й називають цей професіоналізм одним ємким словом: «барига». Чому ж так дорогий Семочко для Порошенка? Тим, що був колись помічником у Юрія Луценка, а потім і наглядачем за його кримською нерухомістю? Або ж Семочко ще й за порошенківськими активами в Криму доглядає?