Чотирьохсотліття походу Запорозького Війська на Москву — літо-осінь 1618 року — залишає у нащадків запорожців почуття суперечливості та розчарування. Навіщо було йти так далеко, щоб потім уникнути участі в штурмі Москви? Такий шанс упустили!.. Проте судити задним числом легко. Спробуємо краще зрозуміти нашого славного гетмана та розібратися в тих подіях.
Загадка гетманської бороди
Благодаря окладистій бороді Петро Конашевич-Сагайдачний здається міцним дідком. Насправді ж він був зрілою, але зовсім не похилою людиною. Навесні 1622 року, коли гетман помер від ран, отриманих у битві під Хотином, йому було близько 40–45 років. Отже, на Москву Запорозьке Військо успішно вів відносно молодий військовик.
Лаконічний і малопиючий
Говорячи про особисті якості Сагайдачного, його сучасники характеризували його як людину дуже стриманої в споживанні алкоголю (що було нетипово для козаків того часу) та «скупу на слова». Проте за потреби гетман умів виголосити промову. Конашевич — це по батькові гетмана, яке згодом стало й частиною його прізвища.
А Сагайдачним його прозвали запорожці — за вмінням стріляти з лука. Хоча козаки до того часу частіше використовували вогнепальну зброю, стрільба з лука залишалася у них популярним заняттям (можна сказати, видом спорту).
«Мені з жінкою не водиться!..»
Дослідники не можуть дійти однозначного висновку, про яку подію йдеться у відомій пісні «Ой, на горі та й женці жнуть»: чи про похід під Хотин 1621 року, чи на Москву 1618 року (існує навіть версія, що пісня взагалі про іншу людину з тим же прізвищем). І все ж у московському поході «попереду» (в авангарді) йшов полковник Дорошенко, а «позаду» з основними силами — гетман Сагайдачний. У пісні він представлений майже як жінконенавистник, якому краще покурити, ніж возитися з дружиною. Однак усе не так однозначно. Відомо, що у гетмана була сім'я: дружина Анастасія та син Лукаш. Правда, є підстави вважати, що сімейне життя у гетмана не склалося (історик Дмитро Яворницький стверджував, що молодий Петро Конашевич пішов на Запорозьку Січ саме через сімейні проблеми).
Його дружина (дівоче прізвище Повченська) була жінкою з крутим характером. Як свідчать судові позови, вирішуючи суперечки з сусідами, вона могла на чолі озброєного загону здійснити напад на шляхетський маєток. Тому їй загрожували не лише великі штрафи, але й позбавлення шляхетства.
«По морям, по хвилям…»
Військово-політична кар'єра Сагайдачного піднялася вгору насамперед завдяки успішній участі в морських походах на османські володіння. Загалом, як відзначають історики, на початку XVII століття козацьким гетманом навряд чи міг стати хтось, хто не показав себе належним чином на морі. У першому ж поході під проводом гетмана Сагайдачного запорожці розгромили турецьку ескадру в гирлі Дніпра, а потім захопили добре укріплену Кафу (Феодосію). Незабаром запорожці здійснили похід на протилежний берег Чорного моря, де захопили Трапезунд і відбили напад посланих проти них турецьких кораблів… У цьому зв'язку цікаво відзначити, що дитинство й отроцтво майбутнього козацького флотоводця минули далеко не лише від моря, але й від великих судноплавних річок.
Борня за булаву
Хоча у Запорозькому Війські політика й війна були дуже тісно взаємопов'язані, все ж військовиком Сагайдачний був успішнішим, ніж політиком. Незважаючи на військові успіхи, козаки кілька разів забирали у нього булаву. Видимо, справа в тому, що Сагайдачний, по-перше, був досить жорстким командиром, який для підтримання дисципліни міг «щедро пролити кров»; по-друге, багатьом не подобалася його поступливість у питанні скорочення козацького реєстру. Однак тим жорстче Сагайдачний боровся за владу. Напередодні Хотинської битви він не лише забрав булаву у Якова Неродича-Бородавки, але й стратив свого головного опонента. Проте перед смертю він, видимо, розкаявся в учиненому й, серед іншого, заповів молитися за «гетмана Якова».
Від Путивля до Москви
Привідданість православ'ю не завадила Сагайдачному взяти участь у поході на Москву, щоб підтримати цілком обґрунтовані претензії королевича Владислава на царський престол. Всупереч очікуванням (як Владислава, так і противника), гетман обрав несподіваний, однак досить вдалий південний маршрут.
По-перше, похід проходив територіями, які ще не постраждали від бойових дій, що було важливо для забезпечення армії. По-друге, запорожці відсікали від Москви відносно сильні гарнізони південних фортець. По-третє, противник був застигнутий зненацька — появи 20-тисячного Запорозького Війська тут не чекали. Для більшої маневреності козаки взяли в похід лише 17 легких гармат. Проте відсутність важкої артилерії не завадила їм на шляху до Москви захопити 14 укріплених міст. Лише 5 містам пощастило відбитися: якщо облога затягувалася, то запорожці йшли далі ( https://gazeta.ua/ru/articles/history-newspaper/_390-let-nazad-getman-sagajdachnyj-hodil-na-moskvu/264831 ).
По законах військового часу
«Змії люті й вовки хижі», «всепагубний ворог Сагайдачний» — московські літописці того часу не шкодували чорної фарби для «запорогів» та їхнього предводителя. Однак козаки не були жорстокішими, ніж самі московити у своїх міжусобних розборках Смутного часу. Розорення, чинені під час походу на Москву, були обумовлені військовою необхідністю: забезпечити себе й створити смугу спаленої землі для ворога, а на завершальному етапі — примусити противника до миру.
Показово, що при відступі запорожці поводили себе на подив мирно, по-хорошому домовляючись про поставки підвід і продовольства.
Дивна війна
Існує дві основні версії, що пояснюють, чому запорожці утримались від активної участі в штурмі Москви в ніч з 10 на 11 жовтня 1618 року. За однією з них, на запорожців подіяли заклики не проливати кров православних ( https://www.radiosvoboda.org/a/29529175.html ), за іншою — штурм був підготовлений гірше, ніж оборона. У цьому зв'язку запорожці розуміли, що активна участь у цій справі призведе до численних втрат з їхнього боку. Цілком імовірно, що обидва чинники зіграли роль. Проте бажання уникнути великих втрат видається серйознішим аргументом, оскільки після невдалого штурму Москви запорожці захопили й спалили посади Серпухова й Калуги.
Москву захищали найманці
У відбитті штурму Москви вирішальну роль зіграли іноземні найманці. Напередодні вирішального штурму двоє французьких саперів з армії королевича Владислава перейшли на сторону противника й видали їм місце закладення міни, а також час і загальний план штурму. Отже, до відбиття атаки захисники Москви виявилися готові. Дивно, але командувач військ Владислава, знаючи про перебіжців, чомусь не змінив первісний план штурму. Крім того, у вирішальний момент, коли наступаючі на одній з ділянок прорвали оборону й захисники міста почали відступати, роль загороджувального загону зіграла рота «німців» (насправді це були шотландці й ірландці, які поступили на царську службу). Спочатку вони зупинили тих, що відступали, а потім організували успішну контратаку.
Перемога прагматизму
Історія з походом запорожців на Москву мала досить несподіване завершення. Незабаром після підписання миру Сагайдачний від імені Запорозького Війська відправив до Москви посольство й запропонував цареві Михайлу Романову «служити проти всяких його царської величності неприятелів». На підтвердження своїх намірів дипломатична місія привезла полонених татар. Цар подякував запорожцям, виділивши Війську «легкого жалування 300 рублів грошей» (послам дісталися ще й дорогі подарунки), але від послуг відмовився — мовляв, ні з ким воювати не збирається.