Як функціонувала інформаційна складова доктрини Герасимова? Розглянемо діяльність бійців інформаційного фронту, які втілювали в життя стратегію проксі-війни. Вони просували вигідні Російській Федерації уявлення про анексію Криму та так звану конфліктну ситуацію на сході України під масками миротворців. А тих, хто не бажав капітулювати, клеймили як «партію війни». Саме таке ставлення до подій з 2014 року формували в Європейському Союзі, допомагаючи умиротворювати агресора: противляються поганому «мінському» миру нібито лише ультранаціоналісти, решта — за мир будь-якою ціною. Як нещодавно висловився кум Путіна Медведчук, решті, тобто «правильним» українцям, потрібна «партія миру». Так вони підживлювали божевільні плани московського фюрера: якщо «в найкращих домах Відня» приймають українофобів, якщо їм надають статус політичних біженців, якщо їм дано право говорити від імені України, а проти виступає «гарстка нацистів»… Великий спокус «взяти Київ за 3 дні» та «денацифікувати» цю «гарстку», чи не так? Як сказав С. Сивохо в інтерв'ю російським пропагандистам — якраз напередодні вторгнення: «Був момент, коли можна було придушити й перекрити кисень тим, хто за війну».
Не вийшло. І тоді московським друзям С. Сивохо, С. Томіленка, А. Кулікова та інших довелося перейти до повномасштабного вторгнення. Задіяти дорожчий спосіб поневолення України — за допомогою бомб і ракет. І ось що дивно: автор Доктрини нині командує злочинами в Україні, називаючи це «СВО», до розуміння людства починає доходити, що російський світ — це й є війна, а в самій Україні солдати гібридної агресії зберігають важелі впливу, продовжуючи щось вищати від імені українських журналістів.
Червона шляпа та «розвід кошенят»
Нині експерти обговорюють ймовірність чергового наступу рф. Ворог накопичує 1,5-мільйонний кулак, переводить економіку на військові рейки й лякає кінцем світу. А мета все та ж, що й у 2014 році: шляхом досягнення вигіднішої переговорної позиції через захоплення більшої кількості українських територій, за допомогою тероризму й завдавання максимальної шкоди українцям схилити нас до капітуляції у формі чергового подібного до «мінських угод». Нагадаю, у чому був їхній сенс і підвох: Росія, яка вторглася в Крим і Донбас ще в лютому 2014 року, не вважалася в цих угодах стороною конфлікту.
У нав'язаній нам формулі так званого «миру» пропонувалося втиснути окуповані території назад на умовах Кремля — що перетворювало б уже всю Україну на васальну державу під протекторатом Москви. Щоб це зрозуміти, повернемося в 2015 рік, коли після двох трагедій (під Іловайськом і Дебальцевом) та двох угод, укладених, так би мовити, з пістолетом у скроні, особливо активізувалися агенти російського світу, будучи впевненими, що от-от ці мінські угоди запрацюють, і в країну повернуться бандюковичі. Навесні 2015 року невідома одеська журналістка Валерія Ївашкіна раптом набула мега популярності — її відео з Донецька набрало 2 млн переглядів, головні канали пропаганди рф зробили зіркою Валерію, і, до речі, лише нині на Заході почали помічати, до чого приводять рупори російської пропаганди — на жаль, Симоньян і Соловйов не були під забороною в цивілізованому світі аж до 24 лютого 2022 року, а деякі вищають досі, і через них рф просуває свою завойовницьку повістку.
Що ж зробила в Донецьку дівчина в червоній шляпі? Вона опитувала жителів, які прийшли на концерт пропагандистів, підсовуючи під ніс акредитаційну карту «днр» — хочуть вони приєднатися до рф, бути незалежними, а може навіть не проти повернутися до складу України. І навіть вступала в діалоги з бойовиками українською мовою — яка сміла дівчина! Одразу скажу: в «днр» нічого боятися тим, хто займається «богоугодною для днр справою», не страшно «навіть», якщо українською мовою: мовна проблема в Донецьку роздувалася й створювалася навмисне представниками рф — партією регіонів. Тож не в мові суперечність, а в тому, що саме ти несеш цією мовою. А Валерія несла «правду про ополченців» — про що сама й розповіла на сайті «Думська». Тоді ще не існувало імунітету до операцій такого рівня, і, треба визнати, рашисти були успішні в пропаганді. Насправді ж дівчина в шляпі діяла не одна, а в компанії з депутатами Одеської міськради від пророссійської партії «Батьківщина». А завдання інформаційної операції виглядало так: створити ілюзію нормальності того, що відбувається в «днр».
Пізніше стало відомо, що одеситка Ївашкіна брала участь у подіях 2 травня 2014 року на боці антимайданівців, захищала діючого на той момент начальника обласної міліції Д. Фучеджи, причетного до організації трагедії, й розповідала одіозному Р. Коцабе свою версію так званої «одеської хатині». Про значення тієї історії говорить відомий факт: Путін виправдав повномасштабне вторгнення в Україну «одеською хатинню», і 9 травня 2022 року, стоячи на Червоній площі, знову видав легенду про те, як «нацики» в Одесі навмисне спалили нещасних сепаратистів. Талановита Валерія була помічена й отримала вигідну пропозицію: новим місцем її роботи стала пророссійська «Країна», нині під санкціями. І вже в «Країні» Ївашкіна провела аналогічний опитування в окупованому Криму, написала про вибухівку для Олега Сенцова та інші «прелесті». А тепер Ївашкіна переїхала в Ізраїль і раптом проводить там «тижні «Азова» й Маріуполя», збирає кошти на ЗСУ. Але все це лише присказка, головне попереду.
Поціновувач «ополченців» Андрій Кулік
Можна було б і не згадувати історію Валерії, якби вона була частковістю. Але туристичні поїздки в окуповані Донецьк і Луганськ, налагодження діалогів про мир з представниками окупаційних адміністрацій — це була модна тема в 2015 році. Туристи-журналісти косили під дурочку. Який такий Іловайськ? Яке Дебальцево? Збитий «Боїнг»? Гіркін з Моторолою? Зниклі безвісти, замучені проукраїнські донеччани й луганчани? Ракетні обстріли території України зі сторони Ростовщини ще в червні 2014 року? Ні, не чули. Про що ви?.. Ось подивіться-ка краще на красиві донецькі клумби (https://detector.media/smotrovaya/article/163238/2015-09-26-ponyat-chykatylo-zachem-andrey-kulykov-ezdyl-v-donetsk/). З кожі вилізали, щоб якомога переконливіше довести, що «Донецьк і Луганськ зробили свій вибір» — там «після перевороту в Києві» почалася «громадянська війна», а Росія «ні при чому». Цілі вереди їздоків наводили «мости дружби». Але найменованішим і найвисокооплачуванішим, як я здогадуюсь, був Андрій Кулік. Восени 2015 року, прямо з Донецька, сидячи поруч із «депутатом днр» і місцевим пропагандистом, включався в телемост «17 каналу», щоб закликати всіх українських журналістів своїми очима переконатися, як добре й безпечно нині в «днр» (ну, подумаєш, посадять у підвал, кишки випустять, як робив Гіркін?).
Ось мовляв люди стоять на зупинці, в кафе ходять — у Донецьку нормальне життя, вищав авторитетний медіатренер. І він не лише хвалив окупаційну адміністрацію за громадський транспорт… Я брала участь у тому телемості, і в прямому ефірі з київської студії відповіла Кулікову, що їхати в Донецьк, слідуючи його закликові, журналістам небезпечно для життя. Єдине, що не уточнила: небезпечно, якщо ти український журналіст, а не агент російського впливу й пособник окупанта… А навіщо Кулік їздив у Донецьк, стало зрозуміло буквально одразу — після поїздки він закликав українську владу сісти за стіл переговорів із терористами: https://detector.media/novosti/article/163199/2015-09-23-andrey-kulykov-pryzval-ukraynskuyu-vlast-sest-za-stol-peregovorov-s-terrorystamy-dnr/. Ось якими одкровеннями розродився Кулік: «Ніколи не сумнівався в тому, що між Києвом і Донецьком необхідний постійний діалог, тому й відправився в окупований город (тут медіатренер слукавив — якщо місто окуповане, то ким; і якщо окуповане, то й говорити треба з окупантом, чи не так?). Колись Леонід Кравчук говорив, що він готовий сісти за стіл переговорів навіть із дияволом, якщо знає, що виграє у нього. Я ж вважаю, що треба сідати за стіл переговорів із дияволом навіть у тому разі, якщо гарантій виграшу немає. Я виступаю за те, щоб наше керівництво публічно й без посередників вело переговори з представниками невизнаних республік».
Рф усаджувала Україну за стіл переговорів зі своїми маріонетками, щоб уникнути відповідальності за розв'язану війну, але при цьому досягти її мети. А про те, що Кулік ці цілі повністю розумів, говорять його подальші дії — послідовні, наполегливі, протягом кількох років. У 2016 році Кулік випустив методичку для молодих журналістів з Маріуполя про те, що терористів треба називати «ополченцями», а АТО — конфліктом на Сході (з великої літери). Це не була технічна помилка чи описка: для рф усі роки нашої незалежності принципово було розділяти Україну на «Східну» й «Західну». У тому ж словничку Кулік заперечував український суверенітет, використовуючи оборот «на Україні». А як же визнавав суб'єктність «республік», закликаючи студентів писати «в днр» й «в лнр» без лапок. Що також не є випадковістю: за лапки в абревіатурі днр у Донецьку досі сідають у тюрму, це присутнє в обвинувальних актах і вироках так званої «днр».
Важливою частиною роботи раша-пропаганди було нав'язувати певний список «правильних» визначень: вдовбувати в голови людей в Україні й у всьому світі не лише власні визначення, але й… певне ставлення до того, що відбувається. Посібник Кулікова називався «Глосарій рекомендованих лексичних одиниць для використання в професійній діяльності журналіста». І після скандалу декан факультету філології Маріупольського держуніверситету Світлана Бесчетникова (для студентів якої й призначався посібник) була змушена виправдовуватися: випустили лише 50 екземплярів і їх роздали учасникам семінару «Поширення мирної риторики в ЗМІ. Досвід європейських медіа»: https://www.0629.com.ua/news/1141943/mariupolskij-gosudarstvennyj-universitet-ne-rekomenduet-budusim-zurnalistam-nazyvat-terroristov-opolcencami. Кулік не сам додумався вбрасувати антиукраїнську дичину в голови дітей прифронтового міста. Міста, на сьогодні практично повністю знищеного рашистами… Рекомендував до друку посібник цілий вчений совіт Маріупольського держуніверситету в особі тієї ж Бесчетникової й її колеги Почепцова (про яких маріупольські колеги можуть розповісти багато цікавого).
Сам же Кулік виступав у ролі викладача цього університету й як би давав зрозуміти початківцям: хочеш бути крутим журналюгою й розуміти те, що відбувається, так, як розуміють його в Європі — роби як ми: називай терористів ополченцями, говори «на Україні» й т. д. А в 2016 і 2017 роках уже той же Кулік організовував у Києві «форуми миру», завдяки яким стали зрозумілі його спонсори. Андрій Кулік став голосом тих, хто втік з України разом із Януковичем — любителів Путіна з ОПГ під назвою партія регіонів. І конкретно — Олександра Клименка. Особливий статус Донбасу й амністія для «ополченців» — єдиний шлях до миру, пояснювали учасники клименківських форумів, диригентом яких був Кулік. А серед учасників були представники ЮНІСЕФ і цілком пристойні експерти, які дозволили себе використовувати… Або були підкуплені.
Хто такий Олександр Клименко? Екс-міністр і спільник Януковича, який створив партію «Успішна країна» й на той момент був підозрюваним у організації багатомільйардних схем з ухилення від сплати податків. Надалі ГПУ епохи Юрія Луценка й військова прокуратура Матіоса зробили все можливе, щоб відмазати персонажа. І на сьогодні Клименко є власником медіа-холдингу «Вести», до якого входять газета, радіо, сайти, канали на YouTube, а раніше входив ще й телеканал. Після перемоги на виборах В. Зеленського в любителів кокошників і бабалаєк з'явилися невиправдані очікування. І Кулік з новим завзяттям продовжив свої заняття (з втискування в Україну терористичних утворень і зі створення «правильного» глосарія) вже в команді давнішньої обслуги «регіоналів» Сергія Сивохо.
Бувший друг В. Зеленського й його колега по «95 кварталу» Сергій Сивохо створив платформу з налагодження «діалогу між Києвом і Донбасом» й встиг побувати радником у секретаря РНБО. Він збирався лікувати українців від «вірусу ненависті» разом із Татяною Бахтеєвою й іншими ахметівцями. Напередодні повномасштабного вторгнення Сивохо дав інтерв'ю московським товаришам, у якому майже не упрекнув українців, проти яких Росія «змушена проводити «сво». І висловив «фе» на адресу бувшого друга: замість того, щоб денацифікувати нацистів усередину України, Зеленський сам став нацистом. Цитата: «У Володимира Олександровича був момент, коли можна було придушити й перекрити кисень тим, хто за війну». На думку Сивохо, проукраїнські сили після перемоги Зеленського нібито «замерзли в страху» — ось тоді-то й треба було діяти, користуватися моментом. Він також визнався, що його ідея зі створення майданчика для діалогу з «лднр» була схвалена Андрієм Єрмаком: https://www.kommersant.ru/doc/5227822. А його трудова книжка досі лежить у «95 кварталу». Продюсер розповів, що співпрацює з нардепами Ахметова — менеджерами «СКМ» Гребом і Магомедовим, разом із якими створив у ВР міжфракційне об'єднання «Національна платформа примирення й єдності», до якого входила також поклонниця «Аллатри» пані І. Верещук та інші «слуги».
Повномасштабне вторгнення не змінило поглядів Сивохо. На сторінці його платформи у ФБ анонімні автори ставлять агресора й жертву на один рівень «розпалювачів війни» (актуальний пропагандистський месседж окупанта нині), а себе — сивохинську команду — оголошують головними борцями за мир у нашій країні. Нещодавно, до речі, Сивохо розповів «про обстановку на неконтрольованих Україною територіях» (зверніть увагу: не на окупованих територіях) — виданню «Клименко тайм»: рупору пропаганди все того ж Олександра Клименка. Багаторічним другом «Клименко тайм» є й наступний наш герой.
Соратник кримнашистів Сергій Томіленко
На європейському рівні вирішенню гібридних завдань сприяв голова НСЖУ Сергій Томіленко. Він вискочив посеред «російської весни» в 2014 році, як чорт з табакерки. І енергійно схопився за проект Представника ОБСЕ з питань свободи ЗМІ (про роль якого буде сказано далі) під назвою «Дві країни — одна професія»: https://www.osce.org/ru/representative-on-freedom-of-media/461002. Ще не будучи головою в «Національному союзі журналістів України», у компанії з кримнашистом Ашотом Джазояном (секретарем «Союзу журналістів Росії») розвинув бурхливу діяльність з проведення успокійливих Європу круглих столів. Командирування у Відень, просиджування штанів за розмовами про «мову ворожнечі» не пройшли без користі для окупанта. На заходах із представниками агресора якраз й розробляли глосарії, що описували «громадянську війну в Україні». І європейські гранти виділялися не за красиві очі, а на саме таку толерантність до агресора, яка перетворювала окупаційні адміністрації на «влади самопроголошених республік», а російського бойовика Моторолу — на «повстанця ополченців Донбасу».
У офісі Представника ОБСЕ за підсумками 9 спільних тусовок медійників з рф та України випустили книжечку з таким описом відомих подій: «Починаючи з зими 2013–2014 років в Україні спалахнуло насильство, яке охопило пізніше південно-східні регіони країни, сотні журналістів зазнали нападів, були поранені, незаконно затримані або утримувалися в полоні членами військових груп і працівниками правоохоронних органів»: https://ru.krymr.com/a/28172410.html. У завдання творчого союзу Сергія Томіленка з російським пропагандистом Джазояном входило створення все тієї ж спотвореної картини, над якою трудилися Кулік і Ївашкіна. Європейцям ці товариші по-своєму пояснювали, що окупації Криму й Донбасу не було — там просто «самовизначився народ». Пропагандист Джазоян возив в анексований Крим представників маргінальних європейських медіа, які не соромилися порушувати українське законодавство. Годував, поїв і вигулював на окупованій території, щоб гості потім «розповідали світові правду про Крим». «Правду» за версією Кремля. А коли Джазояну заборонили в'їзд в Україну за незаконне перетинання кордону, включилася схема.
Томіленко від імені журналістського об'єднання вимагав від СБУ пояснень, МЗС РФ, посилаючись на Томіленка, виступав з осудженням позиції офіційного Києва, а далі йшла реакція ОБСЕ на «обурливе наступ на свободу слова». Томіленку не раз висловлювали недовіру колеги. За те, що з його подачі на міжнародних майданчиках, де обговорювалася свобода слова, Україну представляли українофоби. За те, що лобіював інтереси медіамагнатів і пропагандистів з рф. Наприклад, рьяво захищав газету «Вести», яка зимою 2013–2014 років під керівництвом І. Гужви поширювала фейки про Євромайдан, а в червні 2014 року випускала замітки авторства терориста Г. Дубового, що вихваляли злочини банди «Сомалі» (і ця антидержавна дичина поширювалася в Києві безплатно, її читали в метро). Захищав товариш Томіленко й ще один продукт Гужви — «Країну». Вірогідним господарем якої є все той же беглий міністр О. Клименко. Кажуть, що саме Клименко вніс за свого менеджера Гужву заставу розміром більше мільйона гривень, у той час як того підозрювали в ухиленні від сплати податків. Після чого Гужві допомогли втекти з країни.
Усі ці зусилля створювали таку картину: в Україні є нацисти (націоналісти), які атакують свободу слова й перешкоджають виконанню «безальтернативних» мінських угод, і є борці за мир. Такі, як Томіленко, й його соратники на кшталт «незаконно переслідуваного» Ігоря Гужви, який уютно влаштувався якраз у Відні, поруч із Офісом Представника ОБСЕ, й отримав політичний притулок. У грудні 2019 року рф знову включила в роботу Томіленка. Голова НСЖУ запропонував скасувати заборону на в'їзд російським пропагандистам «хоча б на п'ять днів». Цю заяву Томіленка широко розповсюдили його брати. Як в інформпросторі за поребриком, так і по українських медіа-помийках Медведчука. Саме тоді агресор поднажав, намагаючись вплинути на позицію Зеленського й результати «нормандського саміту» у Франції. За рік до повномасштабного вторгнення Томіленко вже виступав на підтримку закритих нарешті телебордельнів кума Путіна, ефіри яких відвідував. І знову варнякав «від імені й за дорученням» усього НСЖУ.
Хоча багато журналістів і цілі підрозділи НСЖУ виступали рішуче проти таких заяв свого «лідера» від їхнього імені. Але, очевидно, що для С. Томіленка важливіше довіра кураторів, ніж підтримка колег по Національному союзу журналістів. Думку проукраїнських медійників Томіленко ігнорував, роздаючи коментарі колегам по «найдавнішій професії» з «Країни». Забавно погрожуючи при цьому, що поскаржиться кураторам з ОБСЕ на «репресії» проти медведчуківської «опозиції»… На справедливе обурення на свою адресу Томіленко відповідав круглими столами з такими ж позорниками, як і він сам. Після чого підсанкційна «Країна» публікувала спільні заяви С. Томіленка й тієї ж В. Ївашкіної про їхню нібито травлю: https://ctrana.media/news/127359-nszhu-prinjal-rezoljutsiju-ko-vsem-orhanam-vlasti.html. До організації, яку очолює Томіленко, важко ставитися інакше, як до відригу радянського минулого, у якому «комсомольські правди» обслуговували партійних бонз. Але ніхто не зробив більше для дискредитації НСЖУ, ніж його начальник. Журналісти й правозахисники не раз висловлювали недовіру як самому Томіленку, так і НСЖУ: https://www.depo.ua/rus/politics/lyubitel-guzhvi-yak-golovu-nszhu-tomilenka-zastukali-v-obiymah-rosiyan-20180318744246.
Хоча в провінційних газетах цю лавочку все ще сприймають як професійний союз. І хоча досі «протухлу консерву» по фамілії Томіленко привітують у міжнародних організаціях як представника чи не всіх українських журналістів. Колеги вважають, що очолити Національний союз журналістів України Сергію Томіленку допомогли його «партрегіональні» покровителі. Адже секретарем НСЖУ Томіленко став ще за Януковича, а перед тим харчувався в кишеньковому виданні «біло-голубого» феодала. Але все ж таки подальшу кар'єру чиновника допомогла йому побудувати пророссійська Дунья Міятович, яка була представником ОБСЕ з питань свободи ЗМІ, а з 24 січня 2018 року є комісаром Ради Європи з прав людини.
«Агент Москви» Дунья
Українські військові й працівники ВГА з прифронтових районів Донеччини й Луганщини за 8 років до повномасштабного вторгнення побачили багато чого, про що не прийнято говорити. Не раз помічали зловісну роль «поважних друзів з Європи», які трудилися в спеціальній моніторинговій місії ОБСЕ, але ніколи не були безсторонніми спостерігачами. Багато з тих європейців, кого посилали на Донбас «з Європи», виявлялися на поверку росіянами або вели себе як російські шпигуни.
Власний внесок подруги Томіленка Дуньї Міятович у просування інтересів Росії в ЄС важко переоцінити. В ОБСЕ Міятович відповідала за свободу слова. А проявлялася ця свобода так: Міятович опікувала кровожадних медіакілерів з «Life News» і «Anna News», які разом із Гіркіним допитували українських заручників у Слов'янську: https://www.interfax.ru/world/376863. Разом із Томіленком обурювалася з приводу відключення в Україні рупорів кремлівської пропаганди. І лобіювала інтереси «Russia Today» в Європі. Ну а як же: розве ж можна залишити телеглядачів без Соловйова, Скабеєвої й Кисельова, які розповідатимуть, що Україну придумав Ленін, Крим — історична російська територія, а Київ — російське місто? Це нібито була її ідея: влаштовувати виїзні фуршети представників «найдавнішої професії» з країни-агресора й України, яка в цей самий час витікає кров'ю. Захищала Міятович і ті ж клименківські «Вести», й ту ж «Країну»: https://strana.news/news/59712-novosti-ukrainy-dunja-mijatovich-napisala-hlave-mid-klimkinu-ob-uhrozakh-straneua.html. Допомагала витягувати з української тюрми держзрадника К. Вишинського, який сприяв анексії Криму, закликав до насильницької зміни влади. А потім надавала йому трибуну в Європі. Щоб «жертва укронацизму» по фамілії Вишинський змогла розповісти про «переслідування опозиційних ЗМІ в Україні». Виступала Дунья й на захист подруги терористів з НВФ «Схід» Марії Столярової, яка трудилася над інформаційними диверсіями на «Інтері». Відстоювала російську версію про нібито навмисне вбивство добровольцем Віталієм Марківим журналіста Андреа Роккеллі, який нелегально проник у зону АТО в компанії окупантів. Вимагала знайти винних у «вбивстві» пропагандиста з «Russia Today» А. Стеніна, який так само прибув у обозі окупантів і буквально смакував знущання над українськими полоненими в Шахтарську (поки не потрапив під обстріл). А ось переслідування Росією українських журналістів у захопленому Криму Дунья умудрилася записати у вину Україні: https://day.kyiv.ua/article/media/mayster-klas-manipulyatsiyi?
Боснійка Міятович у своїй діяльності в ОБСЕ сконцентрувалася, як видається, на двох завданнях: 1) продавлювала уявлення про події в Україні як про громадянську війну, закінчувати яку треба за «боснійським сценарієм» (щоб перетворити Україну на російську колонію й Failed State); і 2) просувала тезис «Крим — исконно російська земля». Вже в нинішньому статусі — комісара СЕ з прав людини — збиралася незаконно в'їхати в Крим, щоб подивитися шоу Джазояна про те, як налагодилося життя на півострові після його анексії.
А хто-небудь чув заяви цього комісара з приводу порушення прав людини в Україні після 24 лютого? Здається, останнє, що тривожило Міятович в Україні — мовний закон. Скільки років рф вела гібридну війну? Лише нині європейці почали прокидатися, озиратися по сторонах і помічати міністрів закордонних справ, які займалися політичною проституцією в окупованому Криму за гроші кремлівських фондів. Нарешті почали вигонювати зі своїх інформпросторів пропагандистів, які окупували мізки значної частини німців, не кажучи вже про австрійців і угорців. На днях розкрилася факт: працівник «Russia Today» організував акцію з спалення Корану біля турецького посольства у Швеції, після якої Ердоган заявив, що не підтримуватиме вступ Швеції в НАТО. Ось так легко, дешево й сердито можна маніпулювати Ердоганами, якщо в твоєму арсеналі є Симоньян і Міятович. Але треба розуміти, що ультиматуми Кремля щодо України з 2014 року сприймалися в Європі як «законні вимоги» ще й тому, що старалися українські діячі.
Ще й тому, що експерти на кшталт Кулікова озвучували кремлівські наративи, а псевдожурналісти на кшталт Томіленка протягом 8 років братались із чистим злом. Це й їхніми стараннями — Кулікова, Томіленка, Сивохо, Ївашкіної, Міятович та інших — «голосів російського світу» — ООН визначила те, що відбувається в Україні з 2014 року, у розділ внутрішніх конфліктів. А Міжнародний кримінальний суд 8 років коливався — починати чи розгляд злочинів рф на основі поданих Україною матеріалів щодо Криму й Донбасу… І нарешті дійшов висновку, що мав місце «внутрішній конфлікт, але з елементами зовнішнього» (буквально слова Сивохо на його антиукраїнській платформі). Лише 24 лютого 2022 року до світу почало доходити — що сталося в Криму, Донецьку й Луганську в 2014 році, було лише початком, прелюдією, стартовою базою для захоплення агресором усієї України, і навіть більше — для повернення радянського панування в східній Європі. Лише після 24 лютого світ почав здогадуватися, що бомбардування мирних міст і стирання з лиця землі тисяч мирних українців — це не нова війна, а лише новий етап все тієї ж завойовницької, колоніальної війни, яка в лютому 2014 року почалася практично у відкритій формі.
Закономірне продовження тієї війни, яка гібридними способами велася… А, до речі, скільки ж вона велася? Тут аналітики сперечаються: може з 2003 року — коли в Донецьку з'явилися розвішані «регіоналами» антиющенківські плакати в нацистській формі. А може ця гібридна війна велася з моменту розпаду СРСР, усі роки нашої незалежності?.. Та що говорити про європейців, якщо багато українців до 24 лютого цілком собі нормально ставилися до країни-терориста. Якраз унаслідок впливу кремлівської пропаганди й «експертної» обробки мізків українськими спецами багато з наших співвітчизників до 24 лютого 2022 року вважали добрими сусідами тих, хто не визнає права українців мати свою державу й просто існувати. Особистий травмуючий досвід розвіяв багато міфів про «конфлікт десь на сході» й «повстанців шахтарів Донбасу». Дослідниця Катерина Заремба з приводу цих міфів зазначає, що вони створювалися не лише Москвою, але й елітами з «партії регіонів», а чудовищна війна рф проти України ніколи не була війною «про Донбас» й за Донбас: «Ще в 2007 році Дугін сказав: «Якщо Україна вступить у НАТО, ми не будемо стримувати сепаратистські настрої на Донбасі. Але хто хоч трохи цікавився історією Донеччини й Луганщини, той розуміє, що сепаратистських настроїв на Донбасі ніколи не було. Пророссійські настрої в сенсі дружби з Росією — так, були. Але й в інших регіонах до 2014 року Євразійський і Митний союз були конкурентними проектами… Вторгнення 24.02.22 було невідворотним — враховуючи те, що ця війна є екзистенціальною. І це те, що досі доводиться пояснювати на Заході».
«Одолети ворога без прямого фізичного бою — вершина військового мистецтва», — цю фразу приписують Сун-дзи. І в росіян — треба визнати — майже вийшло. Їхні українські прихлібатели, гадаю, вели себе настільки нахабно тому, що були впевнені: проект «Новоросія» реалізується, мінські угоди будуть виконані, і ми перетворимося на союзну республіку, якою на сьогодні є Білорусь. Втім, штики гібридної агресії й нині почуваються в Україні вільготно. С. Томіленко — по-прежнему голова НСЖУ. «Російські пропагандисти повинні постати перед судом», — говорить нині той, хто з 2014 року виступав адвокатом російських пропагандистів в Україні й в Європі. А. Кулік залишається головою Комісії з журналістської етики, яка розглядає скарги корупціонерів. Ті (бідолахи) скаржаться Кулікові на нападки журналістів: https://www.facebook.com/cjeua/posts/6177310308969881. Прикинувшись шлангом, вищає про журналістські стандарти й етику. І досі викладає студентам Маріупольського держуніверситету, які чудом спаслися з Маріуполя, розбомбленого «братами» Кулікова й Томіленка. В. Ївашкіна публічно розкаялася (у щирість, втім, не вірять знаючі цю особу одеситки), але ж вона й не в толерантній Україні нині проживає.