Дмитро Фірташ: злет і падіння олігарха

Всенародний конкурс «Алё, ми шукаємо президента!» ще навіть не стартував, численні учасники лише почали розвішувати до нього рекламні афіші, а прізвища фіналістів, загалом, уже відомі, якщо не виборцям, чия доля до кінця вірити в інтригу, то точно українській політичній еліті. З одного боку, справді треба бути Віктором Андрійовичем Ющенком, щоб після п'яти років влади не потрапити у другий тур, з іншого, ніхто не готовий битися за перемогу так одержимо, як Тимошенко, і цей драйв народ не зможе не оцінити, а «політикум» – не злякатися. Давайте також не забувати, що історія циклічна, і зараз ми, схоже, відтворюємо на новому витку 1994-й рік. Тоді на позачергових виборах, призначених у відповідь на масову страйк шахтарів (і тоді все почалося на Донбасі), «лідер національного відродження» президент Кравчук програв «міцному господарнику» і земляку Юлії Володимирівни Леоніду Кучмі. Яким буде результат другого туру в 2019 р., спрацює чи аналогія 15-річної давності, ми скоро побачимо.Але ситуація така, що на тлі «танцю з саблями» наших солістів, — скористаємося закликом «бігморд» Яценюка: співати, танцювати й ходити в кінотеатр, — решті кандидатів на папаху залишиться в найближчі місяці виконувати на публику гопак політичних пердунів. Правда, є людина, яка напевно змогла б внести в передвиборчу рутину елемент інтриги. Вона б нагодувала грошима й медіа-ресурсами ще одного топового претендента, поменшивши у Порошенка й Тимошенко шансів вийти дуетом у другий тур. У результаті змінилася б сама політична повістка й виборці пішли б до урн не тому, що когось все одно треба вибрати, а тому що на кону майбутнє країни й ось саме зараз настав момент його вибрати. Але з об'єктивних причин сьогодні він знаходиться на лавці запасних і навряд чи буде випущений на поле. Легко здогадатися, що йдеться про венського сидільця Дмитра Фірташа… «великого й жахливого» ще пару років тому назад. Ех, роки темні, глухі; Олігархічний безлад. Волохатий Фірташ в Україні Забрав і газ, і аміак, — Прочитав я колись вірші в коментарях на «Українській правді».У нас не люблять «олігархів», — і, признаймо, за що їх любити, — але на Фірташа у наших ЗМІ була й зберігається просто якась алергія. Він став одіозною особистістю задовго до арешту й залишається нею зараз, хоча в країні відсутній майже чотири роки й особливо не намагається про себе нагадати. Сам Фірташ в одному з інтерв'ю пояснював нелюбов до себе з боку громадськості клеветницькою піар-кампанією, нібито розгорнутою проти нього Юлією Тимошенко ще в її бутність при владі. Частково це, звичайно, так, але трошечки й не так. Лаяти за гроші – річ цілком звичайна для журналістських нравів, але продовжувати лаяти, коли гроші вже перестали платити, або взагалі «безоплатно»… – Таке «ставлення» треба чимось «заслужити». На мій погляд, тут є кілька моментів. Перш за все, Фірташ дивний олігарх і медіа-магнат, ніколи особливо не турбувався про свій імідж. Всім, хто хоче в цьому переконатися, я пропоную залізти в Google й спробувати за багато років знайти хоча б одну просто нейтральну публікацію про нього. Втім, у своїх інтерв'ю він любить повторювати, що «правда переможе», хоча за досвідом всі знають, що це не так.Точніше, за «правду» про себе треба битися, витрачаючи на це й нерви, й гроші, особливо якщо у тебе так багато не скупих і впливових ворогів і залишатися в тіні не виходить. Ось взяти хоча б «юне дарування» з «ОПГ Януковича» — Сергія Курченка, бізнесмена, що зумів при старому режимі монополізувати в нашій країні контрабанду, а сьогодні творить щось подібне на окупованих територіях. Він з «голослівними звинуваченнями» й «брудними чутками» боровся й борється дуже активно. Колись саме для контролю над медіа-простором він купив у Бориса Ложкина за гроші, придбані непосильною працею, «Український Медіа Холдинг», і одночасно посадив на «абонемент» чи не половину громадсько-політичного інтернету. У результаті в 2013 р. ще треба було поискати видання в Україні, яке погодилося б щось про нього написати. І судячи з того, як швидко про Курченка забули після революції гідності й не часто згадують зараз, «абонемент» регулярно продовжується. Є, звичайно, й інші методи нейтралізації ЗМІ. Є такі персонажі, тріпатися про яких собі дорого.Тому про них представники п'ятої влади, і я в тому числі, воліють просто мовчати від греха подалі, тренуючись на «кішках» типу Фірташа. До того ж журналісти – вони часто звичайні обивателі, щиро вірять усьому тому, що було написано до них й виложено в мережу. І виходить, що якщо ти нічого крім «лайна» в мережі не знаходиш, ти продовжуєш лити його далі. А воно, лайно, на відміну від бруду, на комірі дуже навіть «висить» й до того ж висихає так, що потім не відмити. Наприклад, чомусь лише у зв'язку з Фірташем всі згадують Семена Могилевича, визнаного у всьому світі міжнародним кримінальним авторитетом. А разом з тим, право слово, хто тільки з влади й грошей мавших в Україні не контактував з цією особистістю в 90-х, принаймні в нафтогазовому бізнесі, металургії й т.д. Відомо, наприклад, що одним з його близьких партнерів був небезвідомий Павло Іванович Лазаренко. При цьому Фірташ й Могилевич – «близнюки-брати», а хто наказав знищити обширне ОРД Семена Юткевича, що зберігалося в архіві СБУ, тим самим надавши йому й собі неоціненну послугу, ніхто вже не згадає.Втім, інтерес до фігури Фірташа все-таки підігрівається іншими, більш важливими, ніж заздрість і користолюбство, обставинами. Фірташ був і залишається українським олігархом «міжнародного масштабу», і це саме по собі дивно, беручи до уваги жалюгідне економічне й політичне становище нашої країни. Можна успішно штовхати чушки, різати курей, фасувати цукерки або розбавляти бензин, але це все національні справи, глобальним егрегорам вони байдужі. Інша річ, коли людина займається бізнесом президентів. Хтось з «великих й жахливих» сказав, що всі великі стани в Україні були зроблені «на газі». Дмитро Фірташ – не виключення. Крім великого газового трейдингу, з якого йому, в кінцевому рахунку, довелося вийти, він з початку 2000-х почав скуповувати промислові підприємства, для яких природний газ життєво необхідний і як сировина, й як енергоносій. Так у 2007 р. народилася Група DF, що включає газорозподільні компанії, заводи з виробництва добрив, фінанси, ЗМІ, агрохолдинг… і вертикально-інтегрований комплекс титанових підприємств, володіння яким, власне, й робить його помітною фігурою у світовому бізнесі.І ось ця газо-титанова суміш, не з хімічної, а з політичної точки зору, насправді крайньо токсична й вибухонебезпечна. І немає нічого дивного в тому, що сьогодні Дмитро Фірташ безвилазно сидить у Вені й намагається не бути депортованим у країну, яка є найбільшим у світі споживачем титану. Справжнім «олігархом» з «дуже поважної людини» Дмитро Василійович став якось несподівано й відразу, за шкалою «олігархічності» враз обігнавши в Україні Ахметова з Коломойським, не кажучи про всіх решту. Цікаво зрозуміти навіть не те, звідки у Дмитра Фірташа за кілька років взялося стільки грошей (стільки кредиту) на всі ці заводи, газети, пароходи, — на цей рахунок є анекдот: приходить новий русич до старого єврея й говорить: «Папа, одолжи грошей!» — а хто й чому пустив його пастися на ці луки. У тому, що ми знаємо про підприємницьку діяльність Фірташа після розпаду СРСР, нічого не вказує на майбутній бізнес-політичний злет. Ну, возив він з України продовольство в Москву. Ну, міняв разом з Ігором Бакаєм, а потім з «Ітерою» українські калоші й суху молоко на туркменський газ.Його «скромне» місце в українській еліті в ті роки чітко показує 12 номер у списку партії «Жінки за майбутнє» на парламентських виборах 2002-го року. Це позиція «гаманця» для спойлера, і тільки. Зрозуміло, що вже тоді Фірташ був дуже багатою за українськими мірками людиною. Але «олігарх» — це не просто великі гроші, це велике влияние, яке дозволяє заробляти все більше й більше, щоб ще більше впливати. Не зрозуміло, наскільки це планувалося, але завісу над «таємницею стану» нашого героя колись приоткрили його недоброзичливці, сильно демонізувавши його в очах широкої публіки. Це сталося в 2004 році завдяки скандалу, що розгорівся з подачі Юлії Тимошенко навколо газотрейдера «Еуралтрансгаз» (тут у господарів замаячив вищезгаданий Семен Могилевич) й компанії «Росукрэнерго», що стала за підсумками 1-ї газової війни між Україною й Росією монопольним імпортером середньоазійського газу до нашого кордону.Компанія «Росукрэнерго» (РУЕ), «тіньова, напівкримінальна структура», як публічно відзивалася про неї прем'єр Тимошенко, але юридично представляла собою швейцарське СП Фірташа з «Газпромом», стала в нашій країні притчею во язицех як зразок корупційної схеми, хоча зовсім не зрозуміло, чому туркменський газ по 280 дол. за тис. куб., який у 2009 р. пропонував «Нафтогазу» Фірташ, – це корупція, а по 450, як було куплено у РФ, — чесна «європейська» угода. Але, справді, хто тільки не спливав у ході численних розслідувань складу власників РУЕ. Тут і імена небезвідомих братів Ковальчуків, й петербурзька «школа дзюдо» братів Ротенбергів. Зимою 2005 р. в ефірі «5 каналу» російський політолог і друг Березовського Станіслав Белковський так й взагалі стверджував, що кінцевим власником схеми є сам Путін. З української сторони господарями «Росукрэнерго», крім фронтуючих Фірташа й Івана Фурсина, називали й С.Левочкина, й Ю.Бойко, прозоро натякали на відставного президента Л.Кучму. Втім, як відомо, всі ці «імена» не завадили «Газпрому», в кінцевому рахунку, взяти свою «львину частку», по ходу кинувши на гроші й Фірташа з Тимошенко зокрема, й Україну в цілому.Але це не скасовує той факт, що й тоді й згодом Фірташ підтримував тісні зв'язки з бізнес-оточенням президента Путіна. Згадаймо, що в 2014 р. залог розміром 125 млн. дол. за нього вніс ні хто інший, як партнер Ротенбергів петербурзький бізнесмен й «дзюдоїст» Василій Анісімов. І право слово, тут варто сказати, що людині без відповідної ділової (людської) репутації й ваги ніхто таких грошей не дасть. Але, як кажуть: з великих людей великий попит. Завершуючи з газом, заради об'єктивності хотілося б сказати лише наступне. Десять років тому назад, захоплено рахуючи доходи приватної фірми, яка не працює в Україні й платить податки у Швейцарії, український політикум заговорив загальнонаціональну проблему: і саме, звідки імпортувати газ країні, яка не може обійтися внутрішніми ресурсами й вимушена віддавати за нього значну частину національного доходу. Дмитро Фірташ й його московські бізнес-партнери в тому далекому, мирному 2004-му році запропонували схему поставок газу в Україну й в ЄС з Центральної Азії (Туркменістану), в якій «Газпрому» відводилася лише роль його транзитера по території РФ, ну й звичайно отримувача дивідендів від СП.Вона відразу ж не сподобалася всім зацікавленим сторонам: українському істеблішменту, США й «Газпрому» й цілком закономірно, що її швидко прикрили. Але якби сталося неможливе, якби в 2009 р. Україна не спокусилася «прозорим контрактом» з путінським «Газпромом», а продовжила б купувати середньоазійський газ через РУЕ, вірогідно, історія нашої держави рушила б від розвилки по зовсім іншому маршруту. Але з цим уже нічого не подіяєш. Не стільки перемога на президентських виборах 2010 р. Віктора Януковича, скільки поразка на них Юлії Тимошенко відкрила перед Фірташем величезне поле й для бізнесу, й для політики. Його партнери зайняли ключові посади в уряді нового президента, спонсорувавши партію «Удар» й групу своїх прихильників у «Партії регіонів», він отримав можливість впливати на законодавчу владу. Газовий трейдинг залишився в минулому, настав час для консолідації облгазів, нафтохімічних підприємств й титанового виробництва. Банк «Надра», «Інтер», чутки про покупку ФК «Динамо Київ». В принципі, за винятком «сімейного бізнесу», в 2010 – 2013 рр. в країні цвіла й пахла лише Група DF.І на перший погляд здається дивним, чому Дмитро Фірташ прийняв таку активну участь у повалення свого «благодійника» й «донецьких» й зробив політичну ставку, як згодом виявилося помилкову, на інші політичні сили. Гуманітарні мотиви, про які він розповсюджується у своїх інтерв'ю, залишимо осторонь; мені здається, що тут, як й у більшої частини українського суспільства, зіграла роль втома від жадібності й глупості Януковича й його оточення. Як й інші українські олігархи, він теж зрозумів, що дуже скоро всі ці «юні дарування», вже забившись за собою чверть століття при владі, почнуть рвати на шматки його бізнес-імперію, а значить, золоті батони треба викидати на смітник. Консультувався чи Дмитро Фірташ на цей рахунок зі своїми партнерами в Москві, не відомо. Але його дії в кінці 2013 – поч. 2014 рр. явно не відповідають амплуа «агента впливу Кремля».Скоріше навпаки, ставши однією з центральних фігур дворцового змови проти Януковича, витягнувши за шкірку на Майдан вічно сонного, як після тренування, Віталія Кличка, а потім сильно посприяв тому, щоб у країні до влади прийшло «те, шо маємо» — президента Порошенка, Дмитро Василійович проявив себе як «переконаний прихильник західних цінностей» й «європейського шляху розвитку України», майже справжній «укроп», бла-бла-бла… Але тут виявилося, що це ні від чого не рятує. Ось уже чотири з половиною року «Фірташ у Вені сидить на зраді». І досі немає стопроцентної впевненості, що, в кінцевому рахунку, він буде екстрадований у США за ордером американської прокуратури, виданим у 2014 р. Затягуються апеляції в Австрії, судовий процес по справі Фірташа у США також затягується. Складається враження, що й європейські, й американські юристи зіткнулися з прецедентом, з яким не знають, що робити. Вроді б Фірташа звинувачують у підкупі індійських чиновників, які видають дозвіл на видобування титану в Індії. Але імена корумпованих індусів ніде в документах не фігурують, ніхто не вимагає їх передачі судовим органам США.Я не юрист, але така постановка питання здається мені, принаймні, дивною, як й прив'язка всього цього дела до американської юрисдикції на тій підставі, що для ведення переговорів з індійськими контрагентами у Фірташа користувалися поштою gmail.com. Під час розбору справи по суті в земельному суді м. Вени захист наполягав на тому, що справа має виключно український політичний підтекст. Що нібито вона пов'язана з «газовими війнами» між Росією й Україною й бажанням Вашингтона нейтралізувати політичних противників Арсенія Яценюка й Юлії Тимошенко в складених після падіння режиму Януковича обставинах. Як відомо, суддя Крістофер Бауер прийняв ці аргументи й в екстрадиції відмовив. Власне наступні й продовжувані зараз судові розбирання йдуть навколо зовсім іншого питання: чи можуть держорганы Австрії в принципі видати Фірташа американцям, незважаючи на рішення суду першої інстанції, якщо посчитають це потрібним, звичайно, виходячи з інтересів держави. У тому, що австрійські чиновники не хочуть посваритися з закордонною фемідою, у нас ніхто не сумнівається.При цьому треба мати на увазі, що інші позови до Фірташа за звинуваченням у корупції й відмиванні грошей поки що провалилися. Я маю на увазі не стільки навіть минулорічний запит Іспанії, який в Австрії відхилили відразу, без всяких обиняків, скільки позов Тимошенко до Фірташа про відмивання коштів у США й дачу хабарів в Україні. У 2015 р. (!) суд Нью-Йорка відхилив його як необґрунтований. І взагалі складається враження, що мета всієї венської операції з самого початку полягала не в тому, щоб віддати Дмитра Василійовича суду, а в тому, щоб він якомога довше не з'являвся в Україні, краще, звичайно, років на 50, але це як вийде. А в цьому, як ми бачимо, зацікавлена справді купа народу. В останні роки хто тільки не заявляв у нас, що завдання справжнього правителя – перш за все пересадити друзів. Але Лі Куан Ю, якому належить це висловлювання, навряд чи при цьому додавав про себе: «ну а якщо не вийде, то хоча б їх пограбувати». Кіт з дому, миші в танці. На бізнес-проекти Фірташа з 2014 р. ведеться велике полювання, й не дуже зрозуміло, як йому досі вдається відбиватися.Причому ніхто з влади й грошей мавших особливо не приховує, що це робиться «не користолюбства ради, — як говорив отець Федір, — а токмо у виконання волі пославшої мя жени», коротко, для подальшої перепродажу поважним іноземним інвесторам. І насправді, не можна виключити версію, що венські проблеми Фірташа пов'язані не з його політичною активністю, як вважає він з адвокатами, а з бізнесом. У цьому зв'язку варто звернути увагу на жовтневий демарш народного депутата від БПП Олега Барни, що заявив у телеефірі, що Дмитра Фірташа треба якомога швидше повернути на Батьківщину, щоб використати на користь народу його «інвестиційний потенціал». Більше того, Барна висловив думку, що венська справа Фірташа інспірована американцями з однією метою: встановити контроль над титановою індустрією. І до речі назвав людину, яка його «замовила». Це Джордж Сорос, всесвітньо відомий, стопроцентний… олігарх. (Воістину, країна, яка не хоче мати своїх олігархів, буде годувати чужих). Змістовних заперечень у відповідь на вибриски Олега Барни, як на мене, не послідувало. Зате лунало багатоголосе «тьфу, тьфу, тьфу» й «не до ночі буде помянут».Причому важко зрозуміти, на чиє ім'я була така нервова реакція на Печерську: Фірташа чи Сороса? Експерти з «реал політик» зараз розбираються, хто посоветував Барні піднімати хвилю, у яку фракцію він збирається переходити з БПП й т.д. Хоча варто б, мабуть, обговорити й змістовну сторону його заяви. Вибори все-таки, політична повістка, мати її… Адже якщо Барна правий, справа Фірташа – це всього лиш приклад того, якими методами у великому бізнесі може здійснюватися поглинання активів, причому не лише промислових, але й політичних. А «поглинати», наприклад, через національну власність, а потім продаж за залишковою вартістю, у нашого героя багато чого є: це й титан, й добрива, й газорозподіл, й порти. І, власне, на що ще в нашій країні можуть покласти очі поважні іноземці, не на цукерки ж й курей, прости господи? Якщо з вини австрійського правосуддя перехід матеріальних багатств Фірташа в «невидимі руки ринку» все ще затягується, поглинання його політичних активів уже йде повним ходом, й тут ми знаємо, ким.Рішення Віталія Кличка не брати участь у виборах й продовжити тренуватися на Києві (й справді, куди лізти без промоутера), а тепер й вихід з Опозиційного блоку С.Левочкина, Ю.Бойко й В.Рабіновича, свідчить про те, що Дмитра Фірташа вже не чекають на Батьківщині не лише вороги, але й друзі. На цих виборах у нього вже немає свого кандидата, а в парламенті немає більше його «групи». Що формується «Опозиційна платформа – За життя» — це проект іншого олігарха — В.Медведчука, а це зовсім інший коленкор. Що тут скажеш: The economy, stupid.