Сто років тому відбулася одна з найзначніших подій Української революції 1917–1921 років: 22 січня 1919 року в Києві було проголошено Акт про об'єднання УНР і ЗУНР в єдину державу. Тоді на Софійській площі було урочисто оголошено, що «відтепер воєдино зливаються віками розділені одна від одної частини України – Галичина, Буковина, Закарпаття та Наддніпрянська Україна – в одну Велику Україну… Відтепер український народ, визволений могутнім порухом своїх власних сил, має можливість об'єднати всі зусилля своїх синів для створення єдиної незалежної держави української».
У цьому році ми відзначаємо ще одну об'єднавчу річницю: 450 років тому, внаслідок Люблінської унії 1569 року, українські землі, що до того були розділені між Польським королівством і Великим князівством Литовським, об'єдналися під однією короною. Перший розділ України (Гетьманщини) відбувся 1667 року – тоді Річ Посполита і Московське царство провели кордон по Дніпру, розділивши Правобережжя і Лівобережжя. Згодом, коли Росія, Австрія та Пруссія у другій половині XVIII століття розділили Річ Посполиту, розділ пройшов по Збручу.
Протягом півтора століття у російській та австрійській частинах України сформувалися досить різні політико-соціально-правові системи. «Відрізнялося все, – розповідає історик Іван Патрилак, – від ширини залізничної колії до правосвідомості. Навіть така деталь: на території Російської імперії в ресторанах за хліб не платили – його ставили на стіл стільки, скільки потрібно, а в Австрійській імперії хліб рахували, оскільки там не було достатку аграрної продукції». І все ж, незважаючи на всі відмінності, залишалося розуміння національної єдності, яке в умовах Першої світової війни лише зміцніло.
Переговори про створення єдиної держави галичани розпочинали ще з гетьманом Скоропадським, однак завершили вже з Директорією, яка піднесла антигетьманське повстання. Оскільки під Києвом йшли бої, переговори проходили у Фастові. Один із членів Директорії зауважив, що галицька делегація отримала мандат на ведення переговорів з гетьманською «Державою», а у них «Республіка», але його переконали, що в будь-якому разі йдеться про українську державу.
Галичани одразу поставили гостро питання про надання їм у межах єдиної держави широкої автономії. Як відразу заявив один із галицьких делегатів, «ніякого губернатора ви до нас не пришлете». Наддніпрянці в більшості своїй поставилися до такої позиції з розумінням. У результаті передбачалося, що в центральному підпорядкуванні мають опинитися лише зовнішня політика і торгівля, армія, залізниця та зв'язок (пошта і телеграф). «Це гарна ідея. Те саме слід зробити з Кримом і Кубанню, а, може, і з Полісям», – зазначив з цього приводу лідер Директорії УНР Володимир Винниченко.
Винниченко не дарма таким чином поставив питання про Кубань. Об'єднання УНР і ЗУНР дало додатковий імпульс і без того сильним проукраїнським настроям на Кубані. Як згадував лідер російських білогвардійців і запеклий українофоб генерал Антон Денікін, українське питання «створювало надзвичайно гостру, напружену атмосферу навколо відносин Кубані і командування. Відбувалося якесь суцільне «непорозуміння»… Директорія оголошує грамоту гетьмана про федерацію з Росією «зрадницьким актом Скоропадського про скасування самостійності Української держави», а кубанські федералісти офіційно вітають Директорію, їхній офіціоз з приводу акту возз'єднання Галичини з Україною з пафосом вигукує: «Прекрасна сестра свого замученого брата-кубанця повернулася до своєї гарячо улюбленої матері-Украйни». На жаль, кубанці тоді не змогли відстояти свою державність, а Україна тоді втратила Кубань, однак про це не варто забувати.
Проголошення Акту Злуки відбулося в складних умовах війни на кілька фронтів. Галичани бачили головну небезпеку на Заході, наддніпрянці – на Сході (зараз у це складно повірити, але сто років тому галичани були готові договорюватися хоч з червоними, хоч з білими росіянами – лише б не з поляками). Хоча об'єднання було задекларовано, фактично УНР і ЗУНР залишилися окремими союзними державами, суперечності між якими загострювалися. У результаті вже наприкінці 1919 року між УНР і ЗУНР відбувся розрив.
Українські історики досі сперечаються про те, хто першим перекреслив домовленості про українську єдність. «Формально розрив відбувся за ініціативою західноукраїнських політиків на тій підставі, що УНР визнала претензії Польщі на західноукраїнські землі», – говорить історик Андрій Рукас. До речі, всеохоплювальна історія відносин УНР і ЗУНР досі не написана. І це не дивно – занадто багато в ній буде неприємних моментів. І все ж – хай і невеселої, але чесної – така історія дуже потрібна нам для ефективної роботи над помилками.
Важливо також розуміти: як сто років тому, так і тепер головна небезпека для української єдності виходить ззовні. Головне – не дати їй шансу скористатися нашими внутрішніми проблемами.