Ветерани «Азова» вчора згадували річницю Широкинської операції — першої перемоги української зброї над окупантом у цьому столітті, першої перемоги добровольців та річницю спасіння Маріуполя, який з того часу вже ніхто не зможе обстрілювати. Ворог був відтиснутий на 20 кілометрів. Відтиснутий тими, хто в цю суботу стояв на Софіївській площі й повторював за «Черкасом» текст Молитви «Азова».
Україно, Свята Мати Героїв, зійди до серця мого, прилинь бурею вітрів Кавказських, шумом Карпатських ручаїв, боїв славного Завойовника Батька Хмеля, тріумфом і гуком гармат Революції, радісним гомоном Софіївських Дзвонів. Нехай душа моя в Тобі відродиться, славою Твоєю опромінеться, бо ти все життя моє, бо Ти все моє щастя.
До цієї річниці азовці організували виставку, присвячену Широкинській операції. Невелику, лаконічну й потужну. Фотографії, хроніка на екрані, ворожа форма та зброя, і найсильніший «експонат» — відро, повне осколків. Рваних, гострих, огидних, як коса смерті.
Скріпи мій дух, загартуй волю, у серці замешкай мойому! Зрости мене до ясних чинів. В тих чинах хай знайду я смерть, солодку смерть в муках за Тебе. І розплинуся в Тобі я, і вічно житиму в Тобі, Відвічна Україно, Свята, Могутня, Соборна!
Ветерани — від двадцяти років і старші. Зовсім небагато старші. Розповідають про те, як це було вперше, коли випускаєш пів-рожка в одного, або коли зустрічаєшся несподівано з ворогом ніс до носа й ворог кричить: «Пароль!!», але позаду вже відповідає пулемет. За весь вечір на виставці не чув жодного слова про політику, про вибори. Вечір здорової людини. Ці молоді ветерани й наші політики, кандидати — вони як вода й масло, не перетинаються, не змішуються, різні світи. Спадкоємність — у нашому випадку зло. І її, сподіваюся, не буде. Наше минуле, що кричить брехню з білбордів, сподіваюся, вже видає передсмертний, останній крик і зникне сміттєвим вітром з нашої історії.
І прийдуть вони. Ті, для кого Конституція України розпочинатиметься зі слів: «Україно, Свята Мати Героїв, зійди до серця мого, прилинь бурею вітрів Кавказських, шумом Карпатських ручаїв…» Ті, для кого мета й сенс життя — не мільйон доларів і не влада заради мільйона доларів, але «Спали вогнем життєтворчим всю кволість у серці моєму. Страху нехай не знаю я, не знаю, що таке вагання. Скріпи мій дух, загартуй волю, у серці замешкай мойому! Зрости мене до ясних чинів.» Ті, для кого смерть за Україну — здобуток і слава. «В тих чинах хай знайду я смерть, солодку смерть в муках за Тебе. І розплинуся в Тобі я, і вічно житиму в Тобі, Відвічна Україно, Свята, Могутня, Соборна!»
Їх небагато, але вони сіль цієї землі, тому що вони зерно, вже проростаюче зерно нації. Нових людей з іншим, не рабським, не «виживальницьким», не підлим і дрібним світоглядом, з іншими цілями й іншою мотивацією. Вони, ці молоді ветерани, самою своєю присутністю роблять тінями, що відходять, усіх тих, хто зараз звично брехує з телеекранів і готується знову щось украсти. «Азов» перед виборами відправили на передову.
Нібито є діло «Азову» до ваших підлих ігор. Нібито важливі вони для тих, у чиїх сердцях як пепел Клааса стучить: «Задзвони мені брязкотом кайданів, скрипом шибениць в понурі ранки, принеси мені зойки закатованих у льохах, тюрмах, і на засланнях, щоб віра моя була гранітом, щоб зросла завзяттям міць, щоб сміло я йшов у бій так, як ішли Герої за Тебе, за Твою славу, за Твої Святі Ідеї; щоб помстити ганьбу неволі, потоптану честь, глум катів Твоїх, невинну кров помордованих дітей Твоїх, величну смерть героїв Української Нації, і тисяч інших, незнаних нам, що їх кості порозкидані, або тайком поховані».
У цих світів різні спогади й різне майбутнє. І, згадавши в «молитві» всі смерті під п'ятою Росії, «Азов» не заплаче, як це було звично в Україні, але піде в бій і відвоює й 20 кілометрів, і 200, і 20 тисяч. Тому що нові, тому що інші, тому що «не плач — але меч».