Сорок років тому в Ірані сталася революція. Шістнадцятого січня 1979 року шахиншах Мохаммед Реза Пехлеві та шахбану Фарах Пехлеві залишили країну. Однак кульмінаційним моментом революції стало не втечу іранської монаршої чети, а тріумфальне повернення духовного лідера іранських мусульман аятоли Рухоли Хомейні. Саме він визначив подальший перебіг подій. Ранком першого лютого 1979 року він вперше ступив на іранську землю після багаторічного вигнання, а вже четвертого лютого оголосив про формування нового уряду та призначив прем'єра. Одинадцятого лютого 1979 року іранська революція остаточно стала ісламською. Незабаром ті, хто запросив Хомейні повернутися на батьківщину, самі відправилися у вигнання. З огляду на незавершеність перетворень та політичну невизначеність в Україні, історія іранської революції є досить повчальною та цікавою.
Відомий радянський бард Володимир Висоцький писав: «Шах розписався в повній безпорадності – Ось тут його візьми й замені! Де взяти? У нас кожен другий у Туркменії – Аятола, і навіть Хомейні». У цих словах є доля правди – тюрки зіграли в іранській історії досить помітну роль. Останньою етнічно перською династією були Сасаніди (227–651 рр.). Потім на території Персії правили араби, монголи, белуджи, а починаючи з 1502 року династії перських та іранських шахів мали тюркське (рідше курдське) походження. Зокрема, остання династія Пехлеві – етнічні азербайджанці. Натомість аятола Рухола Хомейні був за національністю персом. Проте етнічний фактор там не мав визначального значення.
Низложивши попередника, наприкінці 1925 року Реза Пехлеві став іранським шахом. Він проводив реформи приблизно в тому ж дусі, що й Ататюрк у Туреччині – вестернізація та модернізація держави. Як і в Туреччині, реформи не знаходили відгуку серед консервативної частини населення. У 1941 році СРСР та Велика Британія ввели свої війська в Іран і змусили шаха, який симпатизував Німеччині, відректися від престолу.
Більше за все цьому обрадувалися традиціоналісти. Жінки, які боялися вийти з дому, «з тих пір як Реза-шах насильно скасував чадру (у 1933 році), почувалися, ніби їх випустили на волю після ув'язнення, тому що вони знову могли з'явитися в чадрі на вулиці». Новий шах Мохаммед Реза Пехлеві спочатку був конституційним монархом, але у 1953 році за підтримки США та Великої Британії взяв владу в свої руки. Проте він намагався проводити багатовекторну зовнішню політику, наприклад, тричі (1956, 1965 та 1972) відвідував СРСР. Завдяки нафтодолярам, іранський шах виглядав цілком стабільною регіональною наддержавою. У 1963 році за ініціативою шаха розпочалася масштабна кампанія реформ, спрямована на соціально-економічний розвиток – Біла революція. У великих землевласників викупили більшість землі та на 30 відсотків дешевше ринкової вартості продали селянам, створювалися нові навчальні заклади (серед іншого, робився акцент на освіту жінок), будувалися дороги, держава фінансувала індустріалізацію (радянські фахівці розвивали металургію).
Однак реформи, спрямовані на побудову світської держави, викликали невдоволення впливового шиїтського духовенства, а корупція та авторитарні методи правління – опозиційного Національного фронту, який об'єднував ліберальних та лівоцентристських політиків. Іран змінювався занадто повільно. Бідність та неграмотність значної частини населення були одним із головних аргументів опозиціонерів. У відповідь Пехлеві затягував гайки: у 1964 році ісламського лідера аятолу Хомейні вислали з країни, а лідери Національного фронту вимушено відмовилися від громадсько-політичної діяльності. У 1971 році відбулося пишне святкування 2500-річчя перської монархії, де лише один банкет коштував 22 мільйони доларів. Однак помпезні торжества, на яких гуляли переважно іноземні гості, лише сприяли зростанню невдоволення. У 1973 році шах установив однопартійний режим та розширив повноваження й без того жорстокої таємної поліції, однак уже у 1977 році під тиском міжнародної громадськості пішов на певну лібералізацію.
Іранська революція розпочалася у січні 1978 року під ісламськими гаслами. Показово, що перші протести спалахнули в Кумі, де розпочинав свою діяльність Хомейні та духовенство користувалося великим впливом. Незважаючи на те, що поліція та шахська гвардія жорстко розігнали протестуючих (точна кількість загиблих невідома), протести не лише продовжувалися, але й розширювалися. До них приєдналися й інші опозиціонери, навіть антиклерикально налаштовані ліві. У серпні під час безладів в Абадані при невиясненних обставинах сталася пожежа в кінотеатрі, яка спричинила загибель понад 400 людей (влада звинуватила в підпалі ісламістів, ісламісти – шахську спецслужбу). У відповідь шах оголосив військовий стан, який передбачав заборону на будь-які масові акції. Однак протести не лише не припинилися, але спалахнули з новою силою, їх підтримали навіть помірковані прихильники конституційної монархії. Восени десятки тисяч людей вийшли на вулиці Тегерана, де в сутичках з поліцією загинуло близько 80 людей. Ці події стали приводом для всезагальної страйку, внаслідок якої зупинилися нафтодобувна та нафтопереробна галузі, а також більшість великих підприємств.
У грудні по всій країні протестували мільйони людей, протистояння все частіше набувало силового характеру. Не знаходячи ні внутрішньої, ні міжнародної підтримки, шах четвертого січня 1979 року призначив прем'єр-міністром помірковано налаштованого опозиціонера Шапура Бахтіяра, а вже шістнадцятого січня за його наполяганням залишив країну. Офіційно оголосили, що він відправляється у «тривалий відпустку», але всім було зрозуміло – це втеча. Лідери «Національного фронту», які прийшли до влади, були впевнені, що їм вдасться домовитися з Хомейні на тому, що «ісламізм та демократія відтепер є двома основними принципами». Заради цього вони навіть відмовилися від конституційної монархії, яку до недавнього часу відстоювали. Однак, щойно прибувши в Іран, Хомейні одразу дав зрозуміти, що бере владу в свої руки. Через кілька годин після прибуття в Тегеран він назвав Бахтіяра та його уряд незаконними, а через два дні оголосив про призначення нового прем'єра. Незабаром у Тегерані між силовиками, лояльними Бахтіяру, та озброєними прихильниками Хомейні (майбутніми Стражами ісламської революції) розпочалися сутички.
Деморалізовані після падіння шахського режиму військові самоустранилися, оголосивши про свій нейтралітет. Врешті-решт, перемога дісталася ісламістам, а Бахтіяр втік до Франції, звідки недавно повернувся Хомейні. Незабаром у вигнання відправилися багато з тих, хто думав домовитися з ісламістами про створення демократичної держави.
Нечисленна радикальна опозиція ісламському режиму, яка ведить озброєну боротьбу, діє в Ірані з початку 1980-х років. Показово, що під час ірансько-іракської війни (1980–1988) на боці противника воювало близько 20 тисяч іранських «власовців». Натомість перші масові протести проти режиму аятол розпочалися у 2009 році. Останні 10 років протести в Ірані спалахують з найрізноманітніших причин (наприклад, наприкінці 2017 року приводом послужило подорожчання яєць), але неодмінно обростають політичними вимогами. На відміну від своїх прабабусь, багато іранських жінок не лише не бояться вийти з дому без чадри, але й все голосніше протестують проти хіджабів. «Проблема в тому, що наші діти більше не хочуть жити, як ми», – резюмував президент Ірану Хасан Рухані минулого року.