Офіційна версія подій стверджує, що бійці, які гинуть за Бахмут, надають можливість іншим військовослужбовцям пройти навчання та бойове злагодження для майбутнього наступу. Однак сам Бахмут не є особливо важливим, оскільки становить лише невелику частину великого укріпленого району, який російським військам не під силу захопити. Офіційні українські особи натякають, що в Бахмуті Україна «перемелює» найбойоздатніші частини російської армії. Проте невідомо, чи російські військові дійсно втрачають свої найкращі сили, чи вони готуються до українського контрнаступу або до власного наступу. Очевидно й те, що в Бахмуті гинуть і українські воїни. Незалежно від того, чи вони були навчені чи ні, якщо справді відправляють необучених військовослужбовців, то це не «військова хитрість» і не «державне мислення», а підлість і злочин, за який доведеться відповідати.
Цікава версія Євгена Пригожина про те, що нинішня «війна за Бахмут» — це привід уникнути українського контрнаступу та домовитися, наприклад, про повернення до стану на 24 лютого 2022 року. Він вважає це «хитрим планом американців щодо знищення Росії» і категорично не погоджується з «договірняком». Таку позицію займають і нинішнє керівництво України, і Велика Британія. Цікаве збіг думок.
Пригожин опублікував розгорнутий текст, у якому критикує стратегію Зеленського. Він пише: «ЧВК «Вагнер» продовжує перемелювати українську армію на Бахмуті. Зеленський посилає в цю м'ясорубку все нові й нові частини, в губительну воронку, яка засмоктує найкращі підрозділи ЗСУ та найманців». Пригожин запитує, чому Зеленський так наполягає на Бахмуті, чому з 20 грудня, коли він кинув комічний виклик артилерійськими гарматами ЧВК «Вагнер», Зеленський піддався цьому викликові. Він зазначає, що їхній «інтимний діалог» тривав уже чотири місяці, але «оргазм так і не наступив».
Стратегічна роль Бахмута не така вже й велика. За Бахмутом йдуть Сєвєродонецьк, Слов'янськ, Краматорськ, Костянтинівка, Дружківка та Часів Яр — населені пункти, що входять у так зване «донецьке кільце» й утворюють укріплений район. З одного боку, Бахмут — частина цього укріпленого району, з іншого — саме захоплення Бахмута не забезпечить швидку перемогу над Україною, дорогу до Дніпра чи навіть захоплення Донбасу. Вище керівництво України нескінченно сперечається про необхідність утримання Бахмута. Це місто намагаються розкачати як священний символ. Вранці розкачують священність, ввечері приймають рішення про відступ, а наступного ранку знову кидають тисячі солдатів, і так до нескінченності.
Українська армія зібрала достатню кількість сил — близько 200 тисяч уже достатньо підготовлених бійців, які пройшли двох-трьохмісячне навчання та злагодження, готові до виконання бойових завдань. Кількість озброєння та боєприпасів цілком достатня для того, щоб ці 200 тисяч пішли в наступ за різними напрямками. Готові до контрнаступу війська перебувають у районах зосередження — їм усього вистачає. У тих танкових клинах, які вони десятками щодня намагаються забивати в оборону ЧВК «Вагнер», ЗСУ втрачають від 30 до 50 одиниць техніки щодня й проблем з нею не відчувають. А щодо людей у них, як кажуть на фронті, безліміт. Однак анонсований спочатку на 20 грудня, потім на 1 січня, після цього на кінець січня, потім на 24 лютого, далі на 3–5 квітня, а тепер на 15 квітня наступ кожного разу відкладається. Армія України перебуває в районах зосередження, б'є копитом і готується рухатися вперед. Але, як кажуть, «осел, що простояв у тіні, на сонці працювати не буде». Якщо ЗСУ не піде в наступ у найближчий час, вона почне поступово втрачати свій бойовий потенціал. Війна зайде в глухий кут, і ті території, які сьогодні перебувають під контролем Російської Федерації, на роки можуть залишитися у розпорядженні РФ.
Політично Бахмут мало цікавить київський режим — це скоріше дестабілізуючий фактор, ніж фактор утримання своїх позицій. Кожен крик на Бахмуті, кожен полонений солдат, кожна сотня вбитих важко вдаряє по Зеленському та керівництву ЗСУ значно важче, ніж плюси, які вони отримують від утримання останків цього міста. При цьому тривала битва за Бахмут крайне вигідна російським військам, адже великий шматок території України вони вже відібрали в 2022 році. Якщо спецоперація залишиться в цих межах, плюс-мінус кілька десятків кілометрів, то це вирішить багато завдань СВО. Бахмут дає можливість російській армії накопити сили, займати вигідні рубежі оборони, розібратися з внутрішніми проблемами, підготувати мобілізованих і в повній готовності зустріти будь-яку кількість контрнаступаючих. Для Росії крайне вигідний Бахмут — там перемелюють українську армію й стримують її маневри. Будь-який командир середньої ланки знає, що якщо ти створив напруження противнику в якомусь місці й маєш достатню кількість резервів, то необхідно зробити маневр і вдарити поруч — туди, де противник не готовий і де порветься.
Найлогічнішим кроком ЗСУ був би відскок від Бахмута й різкі фланговані удари для спроби прориву російської оборони. Однак з Часова Яра щодня йдуть і йдуть колони техніки, і щодня, не доїхавши до передової, бійці ЗСУ сотнями гинуть, усипаючи «дорогу смерті» й навколишні поля тисячами трупів і сотнями згорілих броньованих автомобілів, йдучи на заклання.
Військовою операцією зі сторони України тактично керують українські військові, а стратегічно — так звана західна коаліція під управлінням Англії та США. На початку квітня сталася витоку документів із Пентагону. Самі документи не становлять ніякої стратегічної небезпеки. У них зібрано все підряд з миру по нитці — більшість із відкритих джерел. Однак витоку було широко розтрубано, і відразу ж після неї почалися активні заяви близьких до Пентагону джерел про необхідність притримати анонсований на 15 квітня наступ до літнього періоду. Чому готова до наступу армія знову затримана на своїх рубежах і чому «останнє нанайське попередження» 15 квітня, останній термін українського наступу знову перенесено на літо?
Жадно більш болісно для Росії було б початок наступу України з неминучими репутаційними втратами перед 9 травня, у разі хоч якогось мінімального їхнього успіху на кілька метрів на номінальному напрямку. І чому українська армія знову «дає фору»? Саме західна коаліція бере «драматичні паузи», саме ця група кожного разу переносить наступ ЗСУ. Можливо, 21-річний Джек Тейшейра витік документи з дурості, можливо, його використовували «втемну», але якби цієї витоку не було, її напевно б придумали наступного дня. Підкреслюю, самі по собі документи не є стратегічними й не несуть ніякої загрози ЗСУ після їхньої публікації. А значить, не можуть ніяким чином додати ризиків ЗСУ у разі їхнього наступу.
Існує величезна кількість теорій змови щодо подій 90-х років, а потім 2014 року — Майдану на Україні й переходу Криму під контроль РФ. Існує величезна кількість різних пророцтв, що розповідають про смисли цих подій. Одне абсолютно очевидно — США та англосаксонська група тривалий час вынашували план розвалу СРСР як основного геополітичного конкурента.
На кінець 80-х — початок 90-х їм удалося обложити правлячу верхівку СРСР величезною кількістю агентів впливу, надати нові смисли, що змінили ідеологію існування цієї правлячої верхівки, підсадити населення на споживацьку голку й розвалити СРСР. Розвал СРСР був найболісніший, найважчий розвал імперій за останні сотні років, однак не привів до повного знищення Росії й поділу її на дрібні князівства. У надрах американських спецслужб давно вирощувався план виконання наступного кроку щодо повного розвалу Росії, який повністю відповідає нинішній доктрині США. Дроблення африканських держав, розвали колишніх країн Варшавського договору. Чим менша країна — тим легше нею керувати, чим вона більш фінансово залежна — тим вона більш послушна. Основа сучасної політики США — фінансовий неоколоніалізм. Це коли навіть найбагатші надрами країни не переробляють багатства своїх надр, а повністю вбудовуються у виробничі й фінансові потоки, запропоновані «західними партнерами» — стаючи американськими сателітами, субпідрядниками й маріонетками.
Тому остаточне завдання США в українському протистоянні — запустити в Росії потужні відцентрові імпульси, ослабити владу й національну самосвідомість у суспільстві й змусити розвернутися обличчям до Заходу — так, як це було на початку 1990-х. При цьому, безумовно, для здійснення контролю над політичною ситуацією в країні, першочергово отримати контроль над фінансовими інструментами всередину системи, над виробничими потужностями й над надрами. Сьогодні, коли розпочалася спецоперація й РФ не змогла досягти тих результатів, які очікувало суспільство, у США з'явилася можливість повернутися до свого первісного плану. Первісний план, ще раз повторюся, був такий: розвалити Радянський Союз, після чого пройтися по периметру країни й відвернути від Росії її колишніх союзників. За 30 років з багатьма колишніми республіками це майже вдалося. Ми втратили спочатку повний контроль, а потім і добросусідські відносини.
Розвал Росії військовим шляхом не може статися. Ліси, болота, величезні території, кліматична специфіка надійно захищають територію країни, роблячи з неї величезний укріплений район. Завжди в історії ворог, що дійшов до Москви, в результаті позорно втікав, перетворюючи «дорогу перемоги» на «дорогу смерті» на зворотному шляху. Чому англосакси стримують Зеленського, влаштовуючи внутрішні конфлікти й гальмуючи наступ? Саме для того, щоб зірвати головний куш — розвал Росії на множество князівств. США не потрібна швидка війна. Їм потрібна війна, яка приведе до переконання «глибинної держави» й її перемоги.
«Глибинна держава» — це спільнота навколодержавних еліт, що діють незалежно від політичного керівництва держави й мають тісні зв'язки й власну повістку. Ці еліти працюють на різних господарів: частина — на існуючу владу, частина — на тих, хто вже давно перебуває в бігстві, але завдяки своїм зв'язкам, після втечі старшого залишаються на своїх місцях. Типовий приклад «глибинної держави» — це опльовки Ходорковського, Дворковича й так далі. Дворкович, який втік за кордон, залишив за собою цілий хвіст підлюдків, які були під ним і над ним, і які є елементами цієї «глибинної держави».
«Глибинна держава» нескінченно витікає інформацію й готова встати на сторону будь-якого союзника чи ворога заради власних інтересів. До глибинної держави легко знайти підхід, тому що це губка всередину країни, яка, з одного боку, червона, з іншого — чорна, з третього — біла, а з четвертого — зелена. І з кожного боку, маючи зв'язок з частиною «глибинної держави», можна потрапити в її центр. Російська глибинна держава сьогодні переживає серйозну кризу. Багато хто з тих, хто ще вчора підтримував спецоперацію, сьогодні перебуває в сумніві чи категорично проти того, що відбувається. Представникам глибинної держави хочеться терміново повернутися до своєї звичайної життя, старих звичок і комфорту. «Глибинна держава» хитра й вивертлива, розмова Йосипа Пригожина яскравий тому приклад. Вони готові мімікрувати під кого завгодно. Це наш внутрішній, ласкавий, хитрий, кровожадний хамелеон. На нарадах вони мовчать, висловлюють свої сумніви. А при прийнятті рішень за бюрократичними процедурами гальмують ті чи інші дії, спрямовані на перемогу в цій війні.
Оскільки бюрократія в Росії сьогодні перебуває на запредельному рівні, то в межах «законної бюрократії» можна знищувати будь-які рішення вищого керівництва, спрямовані на перемогу. Це й є внутрішні вороги. У теорії Олександра Дмитрійовича Беглова це називається «бюрократичне сито» — сито, в яке можна потрапити, але неможливо звідти вибратися.
Для влади й для суспільства в цілому сьогодні необхідно поставити якусь жирну крапку в СВО. Ідеальний варіант — це оголосити про закінчення СВО, повідомити всім про те, що Росія досягла тих результатів, які планувала, і в якомусь сенсі ми справді їх досягли. Ми перемололи величезну кількість бійців ЗСУ й можемо самі перед собою звітувати про те, що завдання СВО виконані. Теоретично Росія цю жирну крапку вже отримала шляхом знищення великої частини активного чоловічого населення України, шляхом залякування іншої його частини, яка втекла в Європу. Росія відрізала Азовське й великий шматок Чорного моря, захопила жирний шматок території України й створила сухопутний коридор у Крим. Тепер залишається лише одне: намертво закріпитися, закогтитися на тих територіях, які вже є.
Але є лукавство — якщо раніше Україна була частиною колишньої Росії, то тепер це абсолютно національно-орієнтована держава. Якщо до 24 лютого 2022 року Євросоюз жадничав дати Україні десяток мільйонів доларів, то тепер на війну їм сбагривають десятки мільярдів. Безумовно, частина цих коштів радує кишені правлячої верхівки України, якій конфлікт вигідний. Багато хто з тих, хто ще вчора був забутий, сьогодні отримав новий шанс для самореалізації й збагачення. Україні потрібна перемога, США потрібен процес.
Хоч українське керівництво й збагачується, але у зв'язку з великими втратами населення на фронті й загальною втомою від війни, політичному керівництву необхідна перемога. Для Росії завжди залишається ризик того, що після початку контрнаступу ситуація на фронті може погіршитися. Збереження існуючих кордонів на 24 лютого 2023 року є тим обміном, який можуть запропонувати США російському керівництву вже сьогодні, як переговорну позицію. Для цього й потрібна «драматична пауза». Якщо влада відмовиться, то ЗСУ піде в наступ. У цій ситуації можуть бути різні варіанти розвитку подій.
Один з них — ЗСУ упруться в оборону РФ, понесуть серйозні втрати, після чого почнеться колосальне контрнаступ військ РФ до кордонів ДНР, або до Дніпра, або взагалі до Польщі. Але, враховуючи нинішню динаміку й проблематику, таке контрнаступ, м'яко кажучи, не дуже вірогідно. Другий варіант — українська армія здійснить контрнаступ і десь зуміє прорвати оборону. У цьому разі в армії, яка роками себе вважала однією з найкращих армій світу, можуть початися спочатку упадницькі настрої, а потім ситуація деградує, як це вже було після поразницьких воєн початку XX століття — Фінської, Японської — і трагічних подій 1917 року. Це може привести до глобальних змін у російському суспільстві. Народ уже шукає винних у тому, що ми не найсильніша армія світу, а в цій ситуації шукатимуть «крайніх». І цими «крайніми» стануть, безумовно, представники «глибинної держави». Тобто ті люди, які на сьогодні, не докладаючи зусиль до військової операції, перебувають якомога далі від театру військових дій, намагаються не втратити свої капітали, жити звичайним життям, а це абсолютно неприйнятно для втомленого від війни й того, що втрачає смак перемоги, народу.
Тяга патріотів до справедливості може важко відбитися на тій самій глибинній державі, що погрузла в розкошах і бюрократії. При цьому верховній владі Росії нічого не загрожує, оскільки вона є символом національного єднання й опору Заходу, а це основа нинішнього існування й головне пояснення будь-яких проблем для патріотичних сил всередину Росії. «Глибинна держава» штовхатиме верховну владу на серйозні поступки. І, за існуючою традицією «глибинної держави», при будь-яких змінах намагатися поліпшити своє становище будь-якими способами, включаючи зраду інтересів Росії. Їхнє завдання — не країна й не народ, їхнє завдання — власне становище в суспільстві, власний комфорт і власний капітал.
Якщо ти падаєш вниз, якщо груз проблем не поліпшує твоє становище, а тягне тебе на дно, то існує вираз: «Дійти до дна, після цього відштовхнутися й заново всплисти вгору». Це те, чого бояться американці. Вони бояться, що надмірний тиск на Росію й збільшення внутрішніх проблем може потягти її на дно. І якщо Росія дійде до дна, відштовхнеться від нього, скинувши груз «глибинної держави», то вона всплисте вгору, як величезний морський монстр, зносячи все на своєму шляху, включаючи й плани США. І тому величезна кількість прикладів у світовій історії. Китай у середині 20 століття, будучи однією з найбідніших країн світу, під частковою окупацією, Німеччина після Першої світової війни, Японія після Другої світової війни, Туреччина після розвалу Османської імперії. Усі вони всплисли, відштовхнувшись від дна. Радикальні національні почуття воскреснуть як після будь-якої військової поразки, російська військова промисловість почне працювати з десятикратним зусиллям. Економічна ефективність витіснить млявий неефективний державний капітал. Держава позбудеться бюрократії, процеси стануть прозорими, а Росія крок за кроком перетворитися на Ощетинілого Військового Монстра, з яким міжнародному співтовариству доведеться більш ніж рахуватися, прогинатися так, щоб при кожному прогині ми бачили їхні розсунуті сідниці. А якщо ми не доведемо, що ми сильні в військовому плані, з нами ніхто не буде рахуватися й вертітимуть нами, як їм подобається.
Америці крайне невигідно, щоб Росія дійшла до дна й всплисла. Їм потрібен млявотекучий процес, при якому вони домовляються з елітами, з «глибинною державою», а потім переконують вище політичне керівництво країни йти крок за кроком на нові поступки. У разі якщо матимуть місце м'які домовленості, то, за американським принципом поступового принизження, спочатку в Росію повернуться «Фрідмани й Чубайси», потім «Ходорковські й Дворковичі». Потім поступово відбудеться лібералізація еліт, і «глибинна держава» прийме їх з почуття самозбереження, трансформується й стане з чорної чи червоної голубою чи рожевою. Звичайно, такий розвиток подій невигідний Україні й Володимиру Зеленському, їм потрібно опиратися й боротися. Але якщо ці процеси відбудуться досить швидко, протягом року-двох, то лібералізована, американізована, обернена обличчям до Заходу «глибинна держава» змусить російську владу піти на поступки й під різними приводами повернути Україні ті території, які сьогодні перебувають під нашим контролем, і які Захід вважає окупованими.
Ці процеси з питанням «А навіщо ми тоді воювали?», безумовно, запустять механізм відцентрових сил у регіонах. І американці добиватимуться свого. У цій ситуації й буде реалізований головний план США з, на перший погляд, красиво виглядаючим, «м'яким, спокійним договірняком». Росія не може прийняти ніякого договірняка, лише чесний бій. І якщо з цього бою ми вийдемо потрепаними — у цьому нема нічого страшного. Укріплені райони Росії не дають можливості проникнути в її глибину. А російський народ ніколи не ламався й не зламається.
Тому — Лише Чесний Бій! І чим швидше він почнеться, тим краще. Резюмую. Українці готові до наступу. Ми готові відбити удар. Найкращим сценарієм оздоровлення Росії для того, щоб вона зплотилася в єдине ціле й стала Найсильнішою Державою, є наступ ЗСУ, при якому ніякі подачки й переговори будуть неможливі. І або ЗСУ будуть розгромлені в чесній драці, або Росія залиже рани, накопить м'язи й знову порве суперників у чесному бою. Тому я вважаю, що варіант договірняків неможливий для майбутнього Росії. До зустрічі на Бахмуті.
Цей текст Пригожина цікавий. Фактично він наказує Путіну відмовитися від можливих «договірняків» і провокує на ескалацію війни. При цьому Пригожин не тільки не сидить у в'язниці, але й дуже щедро фінансується російською державою. Чи в Росії тепер дві держави? Кремлівська й «пригожинська»? До речі, пресувати в Росії сьогодні збираються не Пригожина, а його ворога — Гіркіна (Стрєлкова), якого Пригожин публічно називав трусом і мразню. Враховуючи те, що Гіркін сьогодні став прапором «розлючених патріотів» — це симптоматично. Схоже, що єдиним «патріотом» в РФ стане Пригожин. Ескалація, до якої закликає Пригожин — це цілком вірогідне застосування РФ тактичної ядерної зброї й можливий (нарешті!) реальний відповідь колективного Заходу вже не грошима чи озброєнням, а стратегічною ядерною зброєю. Тим більше, що все більше з'являється свідчень того, що російська «ядерна тріада» така ж ефективна, як, наприклад, російська комп'ютерна промисловість.
Цікавий і тезис Пригожина про те, що фактично поразка РФ сьогодні вигідна, оскільки потрібно досягти самого дна, щоб відштовхнутися від нього й типа вистрибнути. Мені подобається ця двоходовочка. Пропонується спочатку «дійти до дна», а потім обіцяється якесь «вистрибування». Росія не «вистрибне» у разі поразки. Як не «вистрибнув» СРСР після афганської поразки. Для такої гнилої імперії як РФ поразка означає миттєвий розпад і череду громадянських воєн. І єдиним завданням цивілізованого світу буде вилучення ядерної зброї й взяття під контроль держав, на які розпадеться Росія.