Останні події знову підтвердили, що корупція залишається однією з найбільших загроз для України. Нинішня влада продемонструвала готовність лише імітувати боротьбу з нею. Водночас антикорупційні обіцянки інших претендентів на владу також видаються малоконвінцивними: Гриценко пропонує жорстокі покарання (до того ж не оригінальні), Ляшко обіцяє публічні розстріли (хоча в Україні немає смертної кари), Тимошенко – посадити трьох союзників чинного президента Порошенка (щирість намірів тут не викликає сумнівів, проте для успішної боротьби з хабарництвом набагато важливіше посадити трьох своїх, а не конкурентів). Загалом, це свідчить про шаблонність мислення. Тим часом ефективна боротьба з корупцією вимагає не лише суворих покарань. Існує випробуваний набір антикорупційних заходів, хоча іноді стандартні підходи не спрацьовують і потрібні нестандартні рішення.
Давньоіндійський трактат «Артхашастра» («Наука про користь»), присвячений державному управлінню, доволі скептично оцінював перспективи боротьби з корупцією. На думку його автора, «царське майно не може, хоча б трохи, не бути привласненим тими, хто ним розпоряджається», адже «як неможливо з'ясувати, чи п'ють риби воду, в якій плавають, так само неможливо з'ясувати, чи крадуть чиновники майно, до якого приставлені». Єдиним дієвим способом антикорупційної діяльності «Артхашастра» називає заохочення доносительства: тим, хто викривав корупціонерів, віддячували часткою конфіскованого майна. Цей підхід у видозміненій формі отримав розвиток у США. Вперше до такої практики вдався президент Лінкольн, який під час громадянської війни 1861–1864 років ініціював громадський контроль над армійськими поставками. Тоді був ухвалений закон, який дозволяв громадянам позиватися до корупціонерів в інтересах держави, причому в разі доведення провини позивач отримував частину стягнених коштів. Згодом у США запровадили програму захисту свідків, які дають викривальні показання проти корупціонерів. Павло Лазаренко був викритий завдяки своєму спільнику Петру Кириченку, який уклав угоду зі слідством.
У Візантійській імперії корупцію не так активно поборювали, як намагалися завчасно обмежити. З цією метою на корупційноємні посади тривалий час призначали євнухів (кастрованих чоловіків). Спеціально обумовлювалося, що такі топ-чиновники не мали права одружуватися і всиновлювати дітей, а їхнє майно не могло передаватися в спадок і після смерті йшло у державну скарбницю. Таким чином, на жирні посади призначали людей, у яких стимул до крадіжок був менший. Як зазначає дослідниця Юлія Гришко, «ромейське суспільство, з одного боку, ставилося з відразою до кастратів, але з іншого – розуміло, що вони якісно виконували ряд необхідних військових та державних функцій, адже не піддавалися різноманітним корупційним спокусам через неможливість продовження роду».
Шведи взялися системно боротися з корупцією ще в другій половині ХІХ століття. На додачу до комплексу антикорупційних заходів – спрощення дозвільної системи, публічність державного управління, підвищення платні чиновникам одночасно із посиленням вимог до них – важливу роль у подоланні корупції відіграла громадська думка, яку формувала Церква, а невдовзі також і преса. Саме шведська лютеранська церква запустила кампанію категоричного неприйняття корупціонерів. Внаслідок цього бізнесмен, який швидко нажив великі статки, або чиновник, чиї витрати помітно перевищували задекларовані доходи, піддавалися остракізму і викликали загальне обурення. Їхня подальша діяльність ставала вкрай проблематичною. З огляду на те, що в Україні формується нова конфесійна реальність, такий досвід може бути цікавий не лише політикам, але й духовенству.
Якщо антикорупційний досвід азійських економічних тигрів (Сінгапур, Південна Корея, Тайвань, Гонконг) доволі схожий і загалом відомий, то китайська специфіка не настільки очевидна. Тут звертає на себе увагу показова суворість із відкритими судовими процесами і навіть публічними стратами. При цьому корупція ніби й не зникла, але якби й не дуже гальмує розвиток країни. Секрет напевно у тому, що китайці ще із середини ХІХ століття кілька разів намагалися запустити масштабні реформи. Проте чиновництво їх весь час торпедувало. Нарешті, подолавши бюрократів, китайське керівництво побудувало систему відносин, коли в разі якихось проблем між владою і бізнесом майже завжди винен чиновник. Причому, не лише винен, а й несе матеріальну відповідальність за завдану його протиправними діями шкоду. Водночас держава не знімає з чиновників відповідальності за протипожежну безпеку, санітарний контроль чи дотримання митних правил. Але за таких умов контролеру простіше допомогти бізнесмену, ніж тиснути на нього. Наприклад, чиновнику з протипожежної безпеки подекуди сам придбає протипожежне відро і багор, організує ящик піску і протипожежний стенд. Як йдеться у звіті Московського бюро з прав людини, «адже в разі пожежі на підприємстві, яке чиновник перевіряв, він неминуче буде визнаний винним і суворо покараний. А в бізнесмена натомість можуть знайтися виправдальні для нього обставини».
Російський досвід подолання корупції один із найгірших і полягає здебільшого в окозамилюванні. Якось імператор Микола І поцікавився, хто з губернаторів не бере хабарів. Як виявилося, із 56 губернаторів у корупції не помічені лише двоє: київський Іван Фундуклей (надто багатий) та ковенський Афанасій Радіщев (надто чесний). За таких умов антикорупційні кампанії не вирішували проблеми, а лише створювали додаткові. Микола Гоголь, який мав досвід чиновницької роботи, описував цей феномен так: коли розпочиналися суворі переслідування хабарів, винахідливі чиновники обертали їх собі на користь, демонструючи «прямо російську винахідливість, яка з'являється лише під час утисків». Чиновник приймав просителя з запевненнями, що все буде зроблено безкоштовно, з обов'язком, без будь-яких винагород. Він запевняв, що справа буде принесена додому вже завтра. Просителя це приводило в захват, він думав, що знайшов чесну людину. Проте справа не приходила ні завтра, ні послізавтра. Коли просітель приходив до канцелярії, виявлялося, що справа навіть не розпочиналася. Чиновник знову запевняв його в своїй чесності і обіцяв, що все буде зроблено завтра. Але справа так і не приходила. Врешті просітель розумів, що потрібно дати писарям. На пропозицію дати невелику суму писарям йому відповідали, що потрібна значно більша сума, причому частина йде писарям, а решта – начальству. Просітель розумів, що новий порядок боротьби з хабарами виявився гіршим за старий: раніше він знав, що робити – дав правителю справ певну суму, і справа була вирішена, а тепер він витрачав набагато більше часу і грошей. Проблема корумпованості більш-менш вільно обговорювалась, але не вирішувалася. І лише приголомшлива поразка в Кримській війні змусила російську владу розпочати давно назрілі реформи, взятися за оптимізацію державного управління та посилити боротьбу з корупцією.