Парадокси емансипації: як війна змінила боротьбу жінок за рівноправ'я

Багато свят, що дісталися нам у спадщину від СРСР, намагаються наповнити новим змістом або й зовсім від них відмовитися. Однією з таких суперечливих дат стало 8 Березня – Міжнародний жіночий день. Протягом усієї радянської історії 8 Березня постійно наповнювали новим змістом. Постійну зміну парадигми чудово відображають радянські плакати й листівки різних періодів. Спочатку акцент робили на емансипації жінок (як і нині!), потім – у 1930–1940-х роках – він зміщувався у виробничу сферу: наголос робили на тому, що жінка може й повинна працювати нарівні з чоловіком. І нарешті, у 1960-х роках (до речі, вихідним 8 Березня в СРСР стало лише у 1966 році) суто жіночі конотації почали переважати й майже витіснили первісний емансипаторський сенс. До речі, саме за це патріархальне суспільство полюбило феміністський за своєю первинною сутністю день – «славний день Восьмого березня».Втім, дивуватися не варто. Вся історія боротьби жінок за рівноправ'я багата на дивацтва, парадокси й нелогічні ситуації.Одним із таких парадоксів є те, що емансипація тісно пов'язана з війною й багато в чому їй завдячує. Наприклад, у Стародавній Греції найбільше прав мали жінки Спарти. Їхні чоловіки були занадто зайняті війною або військовою підготовкою, тому делегували частину повноважень своїм дружинам. І якщо ми сприймаємо спартанців як мовчазних і невстрашних воїнів, то для своїх сучасників з інших грецьких полісів спартанці були насамперед підкаблучниками. Перший відомий випадок боротьби жінок за свої права пов'язаний з другою Пунічною війною (218–201 років до н.е.) між Римом і Карфагеном. Варто сказати, що в античних демократіях було неприйнято обкладати громадян податками – податки вважалися чимось надзвичайним і, якщо вже до такого заходу вдавалися, то одноразово. До того ж, під час війни всі громадяни-чоловіки були зобов'язані служити в армії або на флоті – які там ще податки? І ось, опинившись у складній ситуації, римський Сенат вирішив обкласти одноразовим податком багатих удів.Але не тут-то було! Вони вийшли на протест (особливо обурилися ті, чиї чоловіки загинули на війні) й сказали, що оскільки у них немає громадянських прав, то й громадянських обов'язків – теж. І взагалі, вони з Ганнібалом не сварилися… Незважаючи на таку непатріотичну позицію, сенатори вирішили не розхитувати човен і не посягати на вдовине майно.На початку XX століття суфражисткам, які боролися за надання жінкам виборчого права, сильно допомогла Перша світова війна (1914–1918). Причому, на відміну від Стародавнього Риму, тут патріотизм зіграв вирішальну роль. «Потреби війни породили значний «визвольний» ефект, – пише історик Бренден Сіммс. – Жінки з робітничого класу незабаром знайшли собі роботу на численних військових заводах, тоді як представниці середнього класу й аристократії займалися різноманітними волонтерськими проектами або записувалися медсестрами. По всій Європі мільйони жінок відчули себе потрібними, оскільки їхні країни потребували їх. Вони відкидали гасла презираного меншості, яка заперечувала проти призивної системи й стверджувала, що міжнародний жіночий рух повинен дотримуватися переважно пацифістських довоєнних поглядів».«Чи може яка-небудь жінка допустити, – запитувала ветеран суфражистського руху Еммелін Панкгерст, – щоб долю її країни вирішували сумлінні заперечувачі, пасивні опірники й ухильники?». Вона, як і більшість її однодумців, вважала, що громадянські права, за які вони боролися, передбачають виконання патріотичного обов'язку.Згодом Друга світова війна (1939–1945) лише укріпила цю тенденцію в країнах антигітлерівської коаліції. «Боротьба проти Гітлера, – пише Бренден Сіммс, – перетворила життя жінок по обидва боки Атлантики. Знаменита картина Нормана Роквелла «Клепальниця Розі», надрукована в «Сатердей івнінг пост» у травні 1943 року – сувора військова працівниця топче ногою примірник «Mein Kampf» – як би відобразила цей процес». Потреба в робочих руках для виробництва нової зброї стимулювала емансипацію. Наприклад, на багатьох американських військових верфях були дитячі садки. Причому вартість утримання дітей включалася в видатки на будівництво кораблів.Іноді боротьба за рівноправ'я жінок обертається проти тих, хто її проводив. Одним із найяскравіших прикладів стала ісламська революція в Ірані (1979). На кінець правління династії Пехлеві жінки мали широкі права, які (за винятком Туреччини) не мали аналогів у ісламському світі. У революційних подіях 1978–1979 років емансипована персиянки зіграли помітну роль. І яким же було їхнє розчарування й обурення, коли в результаті падіння шахського режиму в країні встановився консервативний ісламський режим, що спирався на закони шаріату. Більшість прав, наданих жінкам шахами династії Пехлеві, були скасовані або оголошені поза законом. Натомість знову узаконили багатоженство (хоча воно не прижилося) та багато інших традиційних норм. Такий «сюрприз» викликав масові протести жіночих організацій і навіть вуличні акції протесту, але тоді вже було пізно щось змінювати… Багато в чому саме за відмову дотримуватися нових-старих законів у 1980 році була страчена екс-міністр освіти Фаррухру Парса (перша іранська жінка-міністр). «Я скоріше готова зустріти смерть з розпростертими обіймами, ніж жити в ганьбі, будучи насильно укритою покривалом. Я не схилю коліна перед тими, хто очікує, що я відчуватиму каяття за півстоліття моєї боротьби за рівність чоловіків і жінок», – написала вона своїм дітям перед страттю.У наші дні Восьмого березня гарно те, що його можна органічно наповнити найрізноманітнішим, часто протилежним за своєю сутністю змістом. Хочеш – робиш акцент на емансипації й феміністичному русі, хочеш – на весні й сексизмі! Одні святкують – інші протестують; одні з квітами – інші в піднесеному настрої!.. Загалом, це саме той випадок, коли можна, як казав Іван Плющ, «впхнути невпхуване».