У квітні 1719 року вийшла одна з найвідоміших бестселерів в історії людства — книга Даніеля Дефо про Робінзона Крузо. Крім того, у цьому році виповнюється 360 років з того дня, коли герой книги вперше ступив на свій острів — 30 вересня 1659 року. До речі, якщо екстраполювати пригоди Робінзона на українську історію, то виходить, що він «пересидів» на своєму острові один із найбільш драматичних її періодів — Руїну. Ми вже писали про легендарного персонажа та пропонуємо ще раз звернути увагу на світовий бестселер та його автора.
Даніель Дефо (1660–1731) все своє життя займався найрізноманітнішим бізнесом — від торгівлі панчохами до виробництва цегли. Словом, постійно затіював різні стартапи, які часто прогоряли. Сам про себе Дефо сказав так: «Судеб таких мінливих ніхто не випробував; тринадцять разів я був багатий, і знову бідний став». Останній раз став бідний і навіть був змушений скриватися через те, що колись не розрахувався за кредитом.
З 25 років займався політикою, активно брав участь у кампанії з об'єднання Англії та Шотландії в єдину державу і навіть створив для цього агентурну мережу. За дисидентські погляди сидів у в'язниці та стояв у позорному стовпі. Причому, написавши «Оду позорному стовпу», перетворив покарання на свою політичну перемогу. Був успішним політичним журналістом та памфлетистом, видавцем, а також плідним письменником. Те, що об'єднує дуже різних персонажів Дефо — це практичність. Усі вони прагматичні, і навіть та, що вибилася в герцогині куртизанка Роксана свої пригоди з різними чоловіками неминуче зводить до огляду дебету-кредиту.
Появленню знаменитої книги передувала чорна смуга в житті Дефо. У 1714 році після зміни британського монарха справи в нього пішли погано: покровителі втратили владу, деякі потрапили у в'язницю або втекли з країни. Тому довелося закрити газету «The Review», яку він видавав близько десяти років. У такій ситуації вже немолодого Дефо хватив то чи інфаркт, то чи інсульт — і чоловік уже серйозно думав про те, що доживає останні дні.
Однак історія моряка Олександра Селкірка, який провів чотири роки на необитаному острові в Тихому океані, надихнула його на написання книги про Робінзона і допомогла пережити невдачі. Оригінальна назва книги досить громіздка: «Життя, надзвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, що прожив 28 років у повній самотності на необитаному острові біля берегів Америки поблизу гирла річки Оріноко, куди він був викинутий кораблекрушенням, під час якого весь екіпаж корабля, крім нього, загинув, з викладенням його несподіваного визволення піратами; написані ним самим». Дефо видав художественний вимисел за документалістику, стилізувавши роман під мемуари. Розрахунок спрацював: тираж розкупили миттєво, хоча книжка коштувала дорого — як парадний костюм джентльмена. Обрадований Дефо одразу ж написав і видав продовження — «Подальші пригоди Робінзона Крузо, що становлять другу та останню частину його життя, і захоплюючий виклад його подорожей по трьох частинах світу, написані ним самим», а потім ще одну книгу — «Серйозні роздуми Робінзона Крузо, що включають його видіння ангельського світу».
Однак ці дві книги не мали успіху першої. Робінзон Крузо — наполовину німець. Його батько був з Бремена. «Робінзон Крейнер — так мене спочатку звали», — розповідає герой книги. Однак у першому ж російському перекладі (1762) Робінзона чомусь одразу ж асимілювали: книга вийшла і неодноразово перевидавалася під назвою «Життя та пригоди Робінзона Круза, природного англійця». До речі, перший український переклад-переказ з'явився у 1877 році у Львові під назвою «Робінзон Крузо. Повість поучительна для молодежи».
Дефо закладив у книгу багато релігійного символізму. Робінзон щодня молиться та читає Писання, схиляючись до все глибших релігійних роздумів. Проте при цьому він не втрачає здатності здраво та прагматично мислити. Наприклад, побачивши на острові колосся ячменю та рису, він спочатку дякує Богу, але потім згадує, що сам якось вивернув на цьому місці мішечок з-під птахівничого корму. Так що «чудо зникло, а разом з відкриттям, що все це найприродніша річ, значно остигла, мушу визнати, і моя подяка Промислу».
Вскоре Жан-Жак Руссо у романі «Емілій, або Про виховання» назвав «Робінзона Крузо» єдиною книгою, корисною для дитячого читання. Ситуація необитаного острова розглядається Руссо як навчальна гра, до якої слід залучити дитину. Так і сталося, що книгу адаптували для дітей.
Книги Джонатана Свіфта про Гуллівера певною мірою є пародією на пригоди Робінзона. Дефо та Свіфт були політичними опонентами і полемізували не лише в памфлетах, але й у книгах (хотілося б, звичайно, щоб наші політичні суперечки надихнули когось на створення нетлінних художніх творів). Дефо був централістом, а Свіфт виступав за автономію Ірландії. Також вони по-різному оцінювали війни, в яких тоді брала участь Британія. Проте з часом обидва стали скептично сприймати двопартійну систему торі та вігів. Свіфт висміяв її у війні тупокінцевих та гострокінцевих ліліпутів. А Дефо на схилі років якось визнав: «Я бачив виворіт усіх партій та виворіт їхньої щирості. І, подібно до того, як пророк сказав, що все суєта суєт та томління духу, так і я кажу про них: все це просте притворство, видимість та огидне лицемірство з боку кожної партії у всі часи, при кожному уряді, при будь-якій зміні уряду… Їхні інтереси панують над їхніми принципами».
Серед тих, кого надихував образ Робінзона Крузо, був Тарас Шевченко. Він зобразив Робінзона, що розмірковує над Біблією. Очевидно, на Тараса Григоровича справила враження релігійно-духовна складова роману, а не молодіжно-дидактична. Проте виховну складову він теж цінував і подарував «Пригоди Робінзона» племінниці Євфросинії. До речі, Робінзон у Шевченка вийшов невловимо схожим на якогось сучасного українського громадсько-політичного діяча — то чи відправленого у відставку, то чи того, що програв вибори (мова не про останні президентські). А зображений поруч схожий на чорта козел тільки додає картині українського колориту.