Автор цих рядків не вважає написане нижче безумовною правдою. Водночас, користуючись своїм правом на свободу слова, вважає можливим поміркувати над роками, коли при владі перебував П. Порошенко. Оцінюючи діяльність того чи іншого політика, ми, українці, за своєю наївністю схильні вважати, що політики говорять нам правду, а те, що у них щось не вийшло, — це просто випадковість, результат неопитності, опір опозиції або важке спадщина попередників. Згадуючи 2014 рік і діяльність Порошенка, складається враження тотального невезіння, всеохопного року, або низки прикрих промахів. Враховуючи його риторику, здається, що у нього були правильні цілі, але просто не вийшло. Такий собі невдаха. У що важко вірити. Невдахи не бувають мільярдерами.
Тобто заявлені цілі та вчинені поступки перебувають у логічній суперечності. А що якщо шукати логіку в його поступках, припускаючи, що Петру Олексійовичу в основному вдалося досягти поставлених, а не заявлених публічно, цілей?
Петро — перший супер легітимний
Весною 2014 року перед Україною стояло безліч викликів. Було справді важко. У цій ситуації були призначені вибори президента. Кандидати були зобов'язані розуміти всю відповідальність. Мабуть, багато хто й розумів. Тому багато вчорашніх лідерів Майдану не заявилися як кандидати. Можливо також, що західні партнери радили висунути від демократичних сил компромісного кандидата. Так чи інакше, але лідером рейтингів став П. Порошенко. Його козирями була звичайна популістська риторика та відсутність великого компромату. А також другорядна (саме тому, що другорядна, це був плюс) роль на Майдані. Варто відзначити ще два моменти. «Інцидент з екскаватором», де Порошенко виступав як помірний політик. Тобто не радикал. «Сука православна» щодо Новинського після розстрілу Майдану.
Тут він постав у образі справедливого (а також обізнаного, красномовного), але обурленого Громадянина (так, з великої букви). Країна, яка де-факто перебувала в стані військового положення, обрала президентом Порошенка в першому турі. Такий його успіх можна пояснити саме фактичним військовим положенням. Це ще раз доводить, що проводити вибори в таких форс-мажорних обставинах неправильно.
Перше збіг
Дивовижні речі почали відбуватися одразу після інавгурації. Росія визнала нового президента України. Новий президент, який обіцяв закінчити АТО за лічені дні (ну, хай за тижні), що означало в розумінні його виборців перемогу — визволення Донбасу від проросійських терористів і російських сил, що стоять за ними, поспішив заморозити будь-які активні дії в зоні АТО. Українська армія застигла і «не відповідала на провокації».
Збіг?
Слов'янський гамбіт
Через місяць волокити під тиском громадськості нарешті була розпочата операція з визволення Донбасу. Чомусь вона була розпочата зі Слов'янська — другорядної (точніше третьорядної) цілі порівняно з Донецьком та Луганськом. Разом з тим, що Слов'янськ так і не був повністю оточений, це привело до обмеженої перемоги. Якщо подивитися на ці події з російської сторони, то це був класичний гамбіт. Їхня маленька жертва в обмін на нашу велику.
Фантасмагоричний парад
У середині літа в розпал боїв виходить указ президента про проведення параду на День Незалежності 24 серпня. За нормальною логікою парад мав проводитися ПІСЛЯ визволення Донбасу. Краще й після визволення Криму. Ну як мінімум ПІСЛЯ того, як ситуація на фронті заспокоїться. Фантасмагорія. Одні військові воюють і гинуть. Інші, особливо вище керівництво, готуються до параду й нагород. Навіть якщо робити аналогію з радянським парадом 7 листопада 1941 року, все одно закономірне питання — ми що прагнемо копіювати Радянський Союз?
Видавлювання
Липень-серпень — на фронті просчети командування йдуть один за одним. На той момент стратегією штабу АТО було «видавлювання» противника. Тобто щоразу створювалося напівоточення й ворогу давали можливість відійти. На що сподівалися полководці? Що бойовики просто піддуть за кордон? Або, прикриваючись такими намірами, насправді верховний головнокомандувач берег сили ворога для вирішального опору надалі? Росіяни ж завжди прагнули знищити своїх противників (нас), не даючи шансу на відступ. До середини серпня багато бойових підрозділів ЗСУ втратили здатність проводити наступальні операції. Не через некомплект особового складу чи відсутність озброєння й боєприпасів. А через падіння бойового духу, викликане просчетами командування. Боєготовими залишилися лише добровольчі підрозділи, які спочатку мали вищий бойовий дух. Саме їхній порив був основним імпульсом для всієї нашої армії. І коли всі вже зупинилися, вони ще продовжували рухатися вперед. При вдалому стечінні обставин, незважаючи на слабке озброєння, їхніх сил могло вистачити на завершення оточення донецько-горлівської угруповання противника.
План заходу з півдня через Іловайськ та Зугрес назустріч нашим силам під Дебальцевом готувався в штабі Хомчака. Природно, він не міг не повідомити його вище. Видимо, тоді план і став відомий противнику. Росіяни вирішили знищити наших добровольців і остаточно зламати наше бажання продовжувати визволення Донбасу. У той момент, коли росіяни кинули в бій під Іловайськом та Луганськом свій значний резерв із кадрових військових з метою розгрому наших наступаючих військ (насамперед добровольців), наш верховний головнокомандувач, а також основна частина вищих командирів нашої армії (ЗСУ, НГУ, ДПСУ) брали участь у парадних церемоніях на Майдані. Росіяни скористалися нашими просчетами чи наші просчети були спеціально запрограмовані нашим керівництвом?
Мінські угоди
Кінець серпня — початок вересня 2014 року став черговим переломним моментом для подальшого життя нашої країни. Під тиском поразок на фронті Президент України пішов на підписання невигідних для нас Мінських угод. Ці угоди фактично замораживали конфлікт на нашій території. Вони були (і є) невигідними нам у середньо- та довгостроковій перспективі. Але на початок вересня на тлі Іловайської трагедії та ризику розвалу фронту, про який активно натякало вище військово-політичне керівництво, угоди здавалися прийнятними для суспільства. Помітної критики їх не послідувало. Також вони фактично забезпечили виконання обіцянки Порошенка про закінчення АТО. Яка ж тепер АТО?
Розпуск Верховної Ради
Почти одночасно з Мінськими угодами (25 серпня в розпал Іловайська, що як би натякає) Порошенко розпускає парламент і призначає вибори. Очевидно, розраховуючи на тотальну перемогу на них своєї партії. Це був чергової, необхідний крок для узурпації влади.
Чому Путін пішов на поступки?
Взагалі дуже дивно, що Путін, маючи перед собою розбиту українську армію, погодився на якісь Мінські угоди й таким чином відсунув свою, що здавалася невідворотною, перемогу на кілька років. Що або хто перешкоджав йому одним махом на плечах українців, що відступають, захопити Маріуполь, Дебальцево та ще багато чого? Чому замість логічного (для них) військового вирішення українського питання він підписав угоди й перейшов до боротьби іншими методами?
Відповідь криється в справжніх планах Кремля щодо України. Це не лише анексія Криму й окупація (або навіть анексія) Донбасу. І це не створення Новоросії. Ціль — вся Україна. Але вони там розуміють, що «тетерева треба їсти по частинах», а то можна й подавитися. У трагічний момент Іловайської різанини багато західних ЗМІ повідомили про початок відкритої війни між Україною й агресором — Росією. Це було б логічно. Маси людей в Україні рушили на пункти збору. На фронт почали вишиковуватися черги добровольців. У Правий сектор, Азов, Донбас, Айдар та інші «батальйони» приходило на запис по сто людей щодня в кожен.
Це було початком Вітчизняної війни. Якби в цей момент було введено військове положення й оголошено всезагальну мобілізацію, то за лічені дні армія б збільшилася вдвічі. А за два тижні втричі… Це було надто небезпечно для Кремля. Воювати проти всього українського народу вони точно не були готові. Ніхто не готовий воювати проти 40 млн чеченців, з якими кілька тисяч кілометрів спільного кордону. Це надто небезпечно. Навіть чисто військові перемоги на фронті можуть не допомогти. І твоя власна країна зіткнеться з найжорстокішою внутрішньою кризою. Повноцінної війни Кремль тоді з Україною не хотів. Не хоче її й на даний момент.
Чи був вихід?
Ми теж не хотіли граничної з самогубством війни проти небезпечного суперника. Чи був інший більш прийнятний для України вихід з тієї ситуації, ніж підписання капітулянтських Мінських угод? Так. Треба було вводити військове положення й оголошувати всезагальну мобілізацію. Але не оголошувати війну Росії. Треба було продовжити бойові дії на Донбасі проти росіян, які так прагнули видавати себе за сепаратистів. Не варто було наполягати на тому, що саме російські кадрові військові воюють проти нас на Донбасі. Путін сказав, що їх там немає. Ось і чудово. Ми воюємо з бойовиками й найманцями, з православними фундаменталістами й терористами. Але було зроблено інакше. Руки нашої армії й політичної еліти (включаючи майбутню) зв'язали Мінськими угодами й твердженнями, що нам на Донбасі протистоїть регулярна російська армія (а значить воювати з нею — означає воювати з Росією).
Вибори в парламент пройшли для Порошенка вдало, але не зовсім. Довелося створювати коаліцію з Народним фронтом, що серйозно ускладнило узурпацію. Мочилово Яценюка й Коломойського було відкладено.
Чим ще запам'ятався Петро Порошенко у 2014 році?
* Відсутність боротьби з корупцією, скоріше навіть навпаки. * Заморожування справи про розстріл Майдану. Цікаво знати, чому вона не розслідується досі? * Нескінченні переговори з Кремлем. То безпосередньо з Путіним у різних форматах, то через посередників. (Автор цих рядків сам бачив Зурабова, що виходив з Адміністрації президента в липні 2014). Іноді переговори йшли на більш низькому рівні — начальників генерального штабу, голів президентських адміністрацій, очевидно, що таке відбувалося не всупереч волі президента. * Легітимізація Медведчука. Спочатку як переговірника. * Зелене світло регіоналам. Особливо самому головному з них — Ахметову. * Початок «закручування гайок в армії». Досвідчені ініціативні командири вивозилися подалі від зони АТО. Кого взяли в партійні списки, кого направили на навчання й псевдопідвищення. Тобто всі дії Порошенка у 2014 році підозріло легко укладаються в парадигму роботи на узурпацію влади й на поразку України. Що ніяким чином не суперечить одне одному.
З ясунку, узурпація може бути потрібна не як самоціль, а як засіб для того, щоб кинути Україну до ніг Кремля.
Порошезомбі
Взагалі забавний факт: у 2014 році не було жодної перемоги, творцем якої можна було б назвати Порошенка. Про це не варто забувати помітній у суспільстві (15% від 60% тих, хто взяв участь у виборах, тобто 10% виборців) групі «вишиванників», які взяли на озброєння культ особистості колишнього президента. І під цими прапорами гордо іменують себе «порохоботами», до речі, чому не «порошеботами»? Скоріше за все, вони просто зазомбовані (прямо як росіяни у 2014 році) телевізором з ультраправою (хто б міг уявити таке 5 років тому) риторикою колишнього президента. До речі, на відділеннях досі функціонуючого в Україні Ощадбанку Росії зараз вивішені прапори України! Чи означає це, що Ощадбанк Росії найпатріотичніший щодо України банк?
P.S. Перемоги Петра Олексійовича в наступні роки — томос, безвіз, потребують подальшого обговорення. Там теж не все однозначно.
P.P.S. За достовірною інформацією зараз в СБУ дана команда знищити всі справи по 2017 рік включно. Це суперечить нормативній базі, згідно з якою справи обов'язково зберігаються 5 років у підрозділі. Після цього їх переглядають і або передають в архів, або знищують. Згадується кінець лютого 2014, коли маса справ також була знищена за наказом уже того, що втікав до Росії, керівництва СБУ. Мабуть, це просто чергове збіг.