Автор цих рядків не вважає написане нижче безумовною правдою. Водночас, користуючись своїм правом на свободу слова, вважає можливим поміркувати над роками, коли при владі перебував П. Порошенко.
У першій частині було розглянуто діяльність Порошенка на посту Президента України під дещо нетрадиційним кутом. Не буде згоди з тим, що Порошенко — невдаха, який говорить одне, а насправді отримує інше, у якого не виходить здійснити свої плани. Припустимо, що у нього майже все виходило, а те, що слова розходилися з ділом, — це просто йому з вами озвучував не свої плани, а лише те, що ви хотіли почути. Варто задуматися й згадати, скільки разів він змінював свою думку про події та людей, причому змінював на протилежну.
То Яценюк, Коломойський і Саакашвілі — чудові, першорядні громадяни України, то, виявляється, вони зовсім нехороші, а деякі навіть недостойні бути громадянами. Ось, наприклад, «сука православна» (Новинський), викритий самим Порошенком, продовжує залишатися громадянином України, і претензій до нього немає. Чи це якось пов'язано з тим, що Новинський отримав громадянство з рук Януковича за клопотанням Порошенка?
Новорічні свята пройшли загалом тихо. Хоча перед самим Новим роком П. Порошенко нагнітав — розповідав по телебаченню про готовність запровадити військовий стан, якщо що.
Як би не вистачало приводів для цього у 2014 році! У глядача виникало відчуття, що в новому році нас чекає щось страшніше, ніж у попередньому. Як виявилося, Петро Олексійович не помилявся у відчутті (або знанні) грядущих лих.
На початку січня з'явилося шокуюче відео з ДАПу, де з нового року зміни караулу наших військових обшукувалися бандитами Мотороли. Це була навіть не фантасмагорія, а оксюморон! Що це за кіборги такі? — виникало резонне питання. Однозначно, таке не могло відбуватися без прямого наказу українського командування. Яке керувалося явно не українськими інтересами. Втім, психологічний тиск не спрацював. Кіборги продовжували тримати оборону.
13 січня під Волновахою сталася теракт. Бойовики проросійських формувань обстріляли з РСЗО блокпост, унаслідок чого був пошкоджений автобус з пасажирами, були вбиті й поранені.
Трагічна випадковість? Хоча бойовики й керуючі ними російські кадрові офіцери мали розуміти, що на блокпості перебувають мирні жителі, і така атака не принесе їм очок.
У цей же час, після тривалої затишки, бойовики активізували спроби вибити сміливих українських бійців з ДАПу. Верховне командування під безпосереднім керівництвом начальника генштабу Муженка здійснило спроби контратаки — традиційно безуспішно. Втім, безпосередньо в бойових зіткненнях, коли зв'язок з командуванням послаблювався, українські воїни традиційно демонстрували професіоналізм і хоробрість. Перемоги ворогу не давалися легко. Після кількох днів важких боїв позиції обороняючихся були повністю зруйновані, більшість кіборгів загинула, велика кількість потрапила в полон, кільком удалося прорватися до своїх.
Не встигло українське суспільство опам'ятатися, як 24 січня знову удар — обстріл району Східний у Маріуполі. Десятки вбитих, понад сотня поранених. Практично одразу основною стала версія, що бойовики цілилися в блокпост на окраїні міста, але оскільки кваліфікація виконавців (сепаратистів) низька, вони промахнулися на цілий кілометр.
Цю версію підкріпив своїми визнаннями затриманий наводчик Кірсанов. Трагічна випадковість! Знову!
Забаром Грицак скоригував версію того, що сталося — стріляли не підконтрольні росіянам бойовики, а безпосередньо артилеристи кадрових частин ЗС РФ. На підтвердження цього — радіоперехоплення. Чому ж підготовлені кадрові військові РФ промахнулися на цілий кілометр? Невже вони не дивилися на карту й не розуміли ціну помилки? Сам факт стрільби зі східного напрямку, тобто з території, контрольованої російськими військовими й підпорядкованими їм формуваннями бойовиків, не викликає сумнівів, оскільки снаряди потрапляли в східні стіни будинків.
Протягом місяця посилювалася інтенсивність боїв на Дебальцівському плацдармі. Очевидним було бажання російського командування оточити й знищити українські частини. Ситуація погіршувалася з кожним днем, але ще не була критичною. Чому ж Порошенко, враховуючи січневі події й особливо шокуючий обстріл житлових кварталів Маріуполя, так і не запровадив військовий стан? Ризикнемо припустити, що він боявся, що в цій ситуації українське суспільство зможе ще більше згуртуватися й відмовитися від його послуг як верховного головнокомандувача.
Тим більше що на той момент зароджувався новий політичний лідер — Кузьма. Загалом, Андрій ставав на той момент не стільки музикантом, скільки лідером нації. Він об'єднував країну. Мабуть, саме його приклад надихнув й інших діячів культури стати більш політично активними.
2 лютого 2015 року Андрій Кузьменко загинув у автокатастрофі неподалік від Кривого Рога — конкурента не стало й ніхто не винен. Смерть Кузьми дуже нагадує загибель Вячеслава Чорновола. Своєю «випадковістю» й своєчасністю для деяких… Від його смерті виграли в Кремлі, де чудово розуміють небезпеку згуртування українського народу навколо справжнього лідера. Для тогочасного «гаранта» це теж було на руку.
І хто після цього скаже, що Петро Олексійович не везучий?
Перша половина лютого пройшла під знаком Дебальцева. Вже традиційно очевидному плану російського командування створити оточення, український генштаб не знайшов що протиставити. Наприклад, так і не завдав удару по флангам атакуючих і не розгромив їх під час розгортання. Не послав достатніх підкріплень. Українські сили на плацдармі фактично опинилися надані самі собі. Парадоксально, але саме це їх згодом і врятувало.
Під Дебальцевом полум'яніли бої, і в цей момент 10 лютого Краматорськ був обстріляний з РСЗО «Смерч». Знову, як і у випадку з Волновахою й Маріуполем, було заявлено, що ворог цілився власне не по мирних жителях, а по штабу АТО, розташованому на аеродромі біля міста, але знову промахнувся. Судячи з заяв сбушників, там на тій стороні воюють якісь недорицарі: завжди цілять лише по військових об'єктах, правда, завжди промахуються.
Число жертв цього разу виявилося значно менше, ніж у Маріуполі. Але тут була своя особливість. Говорити про те, що стріляли бойовики НВФ цього разу не стали. Будь-якому дурню ясно, що дальнобійну артилерію корпусного/армійського рівня навіть безбашенне російське керівництво ніяким слабопідготовленим і слабокерованим підрозділам бойовиків не довірить. Стріляли регулярні підрозділи РФ з окупованої Горлівки.
Чергова ескалація конфлікту (Краматорськ, Дебальцево) знову не привела до адекватного протидії української влади. Натомість у Порошенка з'явилося бажання ще раз зустрітися з Путіним. 12 лютого в Мінськ прибули Захарченко й Плотницький, розпочалася підготовка до підписання Мінська-2.
По підписаних з Путіним і його маріонетками домовленостях з 00 годин 15 лютого мало наступити припинення вогню. Усі противоборствуючі сили мали повернутися на лінію зіткнення, затвердженої ще 19 вересня 2014 року. Чи варто говорити, що росіяни не стали дотримуватися Мінська-2? Вони не відійшли на записані позиції, не припинили боротьбу за захоплення дебальцівського плацдарму.
Після кількох днів героїчних оборонних боїв українські військові під загальним командуванням комбрига-128 без дозволу старших начальників організовано відступили з плацдарму. Цим вони зруйнували плани Кремля щодо захоплення в полон кількох тисяч українських військових і повного підриву бойового духу української армії. Так, битву було програно. Так, ворог захопив багато наших мирних жителів і нашої землі. Але катастрофу вдалося запобігти — фронт не прорваний, ворог, що втратив багато сил при штурмі підготовлених до оборони позицій, потребував поповнення й перегрупування.
Дуже забавно виглядало, як після підписання капітулянтського Мінська-2 президентське оточення поширювало інформацію про хід переговорів. Виявляється, Порошенко вів себе мегадостойно — коли Путін говорив, що наші війська оточені під Дебальцевом і будуть знищені найближчим часом, Порошенко «відмовлявся в це вірити», але на всякий випадок перезвонював Муженку. Видимо, відповіді Муженка не задовольняли не лише Путіна — ні тієї ночі, ні пізніше аж до самовиходу частин з плацдарму, українська дебальцівська угруповання не отримувала допомоги зі ставки й була фактично покинута.
Підведемо підсумок перших двох місяців лютого 2015 року. На фронті було загострення, ворог атакував, були захоплені ДАП і Дебальцево. Порошенко не зумів або не захотів дати гідний відпір. Катастрофу з оточенням дебальцівської угруповання зумів запобігти самі оточенці. Серія терористичних обстрілів російськими військами з РСЗО мирних громадян, добросердечною СБУ подається як поодинокі напівслучайні теракти з боку проросійських бойовиків.
Цікаво, навіщо? Може для того, щоб Росія не виглядала державою-терористом у очах світової громадськості? Загалом тут якась суперечність: ми перед Заходом наполягаємо, що про припинення вогню треба договорюватися з Путіним, оскільки це він усім командує й це його збройні сили воюють проти нас на Донбасі, з іншого боку — усі найстрашніші вчинки вчиняють не російські військові, а проросійські бойовики, причому ніби випадково. Тут згадується малайзійський «Боїнг». У наших ЗМІ домінувала версія, що мовляв росіяни довірили складну зброю бойовикам, і ті облажалися. Добре, що в світі є незалежні розслідувачі, які довели, що той самий «Бук» був у складі російської регулярної армії й що екіпаж майже напевно теж був у складі російської регулярної армії.
Організатори терактів (обстрілів мирних українських громадян зимою 2015 року) спеціально цілилися по мирних жителях, вони мали мету залякати українське суспільство й керівництво й потім схилити до закріплення капітулянтських мінських угод. Чи був Порошенко залякан Кремлем, чи підписання Мінська-2 було в його інтересі, а теракти були потрібні для залякування менш «цинічних бандерівців» з числа властьимущих і простих українських громадян?
Путін був зацікавлений у Мінську-2, оскільки цим був закріплений нинішній статус-кво на Донбасі, підписання угод Захарченком і Плотницьким, здавалося, дозволить вивести Росію з-під санкцій. В українському суспільстві й армії хоронилася ідея визволення окупованих територій силовим шляхом. Однак коварному Путіну попри чергові мінські угоди не вдалося зняти з себе звинувачення на міжнародній арені. Захід уже не вірить Росії. Злість кремлівського карлика вилилася на Бориса Немцова. Особливо не приховуючись і ніби навіть бахвалячись своєю всемогутністю, виконавці й ті, хто стояв за ними, вбили Немцова в кількох кварталах від Кремля.