У вирі політичних суперечок майже непоміченим минув 140-річний ювілей Симона Петлюри (22.05.1879 – 25.05.1926): голови Директорії УНР та головного отамана армії УНР. З його ім'ям нерозривно пов'язана стихія Української революції та боротьба за самостійну Україну в 1917–1921 роках. Сто років тому на плечі цього 40-річного тоді чоловіка ліг такий тягар, який він не зміг винести. Та хай там як, а борці за українську незалежність увійшли в історію під іменем петлюрівців.
А яким був сам Петлюра? Пропонуємо поглянути на Симона Васильовича очима його сучасників – людей, які так чи інакше мали із ним справи. Поруч із прізвищем вказано, ким була ця людина на той рік, якого стосуються її спогади; стилістику і мову оригіналу збережено. Читаючи ці рядки, майте на увазі: іронія долі в тому, що колишні соратники часто відгукувалися про Петлюру значно критичніше, ніж опоненти і супротивники.
Дмитро Дорошенко, громадський діяч, журналіст, 1907: «Петлюра виявився людиною дуже приємної товариської вдачі, був живий, веселий, дотепний. Мав гарний голос і любив співати. Ми скоро зійшлися із ним і заприятелювали. Тому що в редакції було аж кілька таких співаків, то вони частенько співали хором, і відвідувачі редакції немало були здивовані, коли ще на сходах чули співи. Петлюра був великим любителем театрального мистецтва. Він писав у «Раді» рецензії на українські театральні вистави, і його рецензії були дотепні, оригінальні, талановиті».
Федір Корш, академік Санкт-Петербурзької академії наук, 1912–1914: «Українці самі не знають, кого мають серед себе. Вони думають, що Петлюра – видатний редактор, патріот, громадський діяч тощо. Це правда, але це не вся правда. Петлюра – безмірно вище того, що про нього думають. Він – з породи вождів, людина з того тіста, з якого колись у давнину засновувалися династії, а в наш демократичний час стають національними героями. Буде він вождем народу українського. Така його доля».
Павло Скоропадський, генерал, гетьман України, 1918: «Петлюра мені завжди малювався як надзвичайно честолюбна людина, демагогічного гатунку з великою авантюристичною жилкою, але щира у своєму ставленні до України і водночас чесна у грошових справах. Це сентиментальний ідеаліст з дуже легким культурним багажем. Його політичні переконання далеко не такі крайні, що мені навіть приходило в голову залучити його до складу уряду».
Борис Стеллецький, полковник, начальник особистого штабу гетьмана, 1918: «Петлюра вважав необхідним створити серед населення групу осіб, які йому симпатизували, і в цьому відношенні він значно перевершив Скоропадського своїм організаторським талантом, і можна лише щиро пожалкувати, що не він у той час був гетьманом. Петлюра, користуючись своїм становищем голови союзу земств, спрямував всю свою діяльність на об'єднання духовенства, сільського учительства та кооперації. Таким чином, священик, учитель і кооператив були трьома союзниками Петлюри. Усі його розпорядження з центру досягали народних мас набагато швидше й точніше, ніж розпорядження Скоропадського через його бюрократичний апарат. Так само й навпаки, Петлюра через ті самі організації отримував набагато повнішу й точнішу інформацію про настрої на місцях».
Володимир Сінклер, генерал, заступник начальника штабу Дієвої армії УНР, 1919: «Передо мною була «звичайна» людина, середнього зросту, з енергійним обличчям, розумними очима, але вона зовсім не викликала страху. Скоріше приваблювала своїм виразом. Для мене виникла загадка, чому, здавалося б, на перший погляд, «звичайна» людина користується такою великою популярністю, яку внутрішню силу повинна вона мати, щоб керувати масами, щоб стати на чолі цілого народу. Незабаром цю загадку було розв'язано передо мною. По-перше, він був великий український патріот, такий, яких кожна нація виховує лише одиницями, фанатик щодо самостійності України. Усі, хто хоч один раз розмовляв з Петлюрою, той відразу бачив непохитну його твердість у цьому питанні, а це спричинилося до того, що ідея самостійності УНР органічно пов'язалася з іменем Петлюри. По-друге, Петлюра був великий психолог, він знав душу окремого козака й старшини».
Володимир Винниченко, голова УСДРП, екс-голова Директорії УНР, 1919: «Цей шамотливий, славолюбний чоловічок готов на всякі паскудства, щоб ними зберегти свої нахили до буржуазно-отаманських привілеїв, які набув собі за часи цієї революції. Психологія хама, який хоче стати паном, психологія дрібного банкового бухгалтера й маленького журналіста, що випадково, примхою революції й недолею нашої убогості на люди видряпався на військового начальника, не може примиритися, що випадок є лише випадок. Цей бухгалтер, справді, повірив у те, що він – генерал, отаман, командуючий армією тощо. І комічно, й сумно. Сумно, бо ради свого отаманства він робитиме все, щоб лишитися на своєму отаманстві й шкодити визволенню нашої нації й народові».
Ісак Мазепа, міністр внутрішніх справ УНР, 1919: «Петлюра був надзвичайно енергійний, відданий ідеї ентузіаст з великою вірою в українську справу. На початковій стадії революційних рухів особистий вплив грає значну роль. В умовах української революції Петлюра виявив цінні риси характеру: він умів захоплювати своїм запалом інших, умів вести за собою маси, кликати їх до такої ж боротьби й жертв».
Михайло Омелянович-Павленко, генерал, командувач армії УНР, 1920: «Петлюра пише, що він завжди «був й є прихильником реальної політики». Хай наші політики скажуть, наскільки він був реальним у політиці, а щодо справ військових, то, на жаль, факти свідчать інше: його військову політику можна характеризувати хуторянською в повному розумінні цього слова. Для надто складної обстановки 1920 р. Петлюра як сила інтелектуальна був занадто слабий взагалі, а щодо справ військових зовсім не на місці. Він повторював помилку свого попередника гетьмана – не зумів знайти компромісу між елементами консервативними й прогресивними. Однак гетьман шукав його, а Петлюра навіть й не замислювався».
Степан Томашівський, дипломатичний представник ЗУНР, 1921 рік: «Популярність Петлюри випливає з двоякого джерела. Наперед, він пересічний тип сучасного українського інтелігента, а широкому загалові така пересічність симпатична: плебейське ім'я, плебейські манери, цинізм, перемішаний з містичним жестом, мужицька витривалість, демагогічна амбіція – все це полегшує здобуття популярності. Далі, він мабуть присвятив 9/10 своєї особистої енергії й величезну частину державного гроша на доцільне витворювання цієї популярності. Портрету Петлюри не буде ані в українському Пантеоні, ані в самому історичному музею заслужених для рідного краю українців, хіба тільки в окремій закритій кабінеті з написом на дверях: «Молоді вступ забороняється». Там показуватимуть зразки перебутих поганих національних хвороб українського народу».