Сто років тому в російській громадянській війні настав кульмінаційний момент. 3 липня 1919 року в Царицині головнокомандувач Збройними силами Півдня Росії генерал Денікін оприлюднив «Московську директиву»: Добровольча, Донська та Кавказька армії паралельними шляхами наступають на Москву. «Ця директива, яка згодом отримала назву «Московської», одночасно була смертним вироком арміям Півдня Росії, – згадував генерал Врангель, тоді командувач Кавказької армії. – Усі принципи стратегії були забуті. Вибір одного головного операційного напрямку, зосередження на цьому напрямку головної маси сил, маневр – усе це відсутнювало. Кожному корпусу просто вказувався маршрут на Москву… Мені й досі незрозуміло, як міг цей документ вийти з-під пера генерала Денікіна».
Натомість генерал Врангель та його штаб запропонували альтернативне рішення: «Ми пропонували Головнокомандувачу тимчасово закріпитися на порівняно короткому й забезпеченому на флангах великими водними перешкодами фронті Царицин–Катеринослав… зосередити в районі Харкова велику кінну масу з 3–4 корпусів. Надалі діяти кінною масою найкоротшими до Москви напрямками, завдаючи ударів у тил червоним арміям. Одночасно організовувати тил, укомплектовувати й розгортати частини, створювати вільні резерви… Генерал Денікін, вислухавши нас і приймаючи від нас рапорти, посміхнувся: – Ну звичайно, першими хочете потрапити до Москви». Тим часом більшовики організували Кінну армію, яка незабаром зіграла вирішальну роль у розгромі ВСЮР. 4 квітня 1920 року Денікін передав повноваження генералу Врангелю.
Пізніше радянські історики написали тонни паперу, доводячи, що білі ніяк не могли перемогти червоних «через об'єктивні обставини». Однак сто років тому, коли білі армії просувалися до Москви, все виглядало не так однозначно. У вересні 1919 року був момент, коли більшовики серйозно розглядали евакуацію уряду до Вологди й перехід до підпільної діяльності. Очевидно, головна причина поразки білих обумовлена політикою. І все ж таки було кілька моментів, коли білі щільно наближалися до військової перемоги.
Як показав подальший хід подій, генерал Врангель виявився правий: найважливішу роль у наступленні білих військ зіграли «великі кінні маси»: козацькі кавалерійські корпуси генералів Мамантова (донці) та Шкуро (кубанці й терці). Особливо варто відзначити рейд корпусу Мамантова по тилам радянського Південного фронту в серпні–вересні 1919 року. Власне, у рейд вирушив навіть не весь корпус (9 тисяч сабель і штиків), а виділена з його складу ударна група: близько 6 тисяч сабель при 12 гарматах. Прорвавши фронт, донське козацтво здійснило 40-денний похід по тилам червоних військ, завдаючи їм великої шкоди. Козаки знищували тилові гарнізони, бази постачання й комунікації, розпустили десятки тисяч мобілізованих червоноармійців, дезорганізували управління, а головне – відвернули на себе в п'ять разів більші сили Червоної армії.
Удало маневруючи, вони уникали великих боїв, а тому несли мінімальні втрати, натомість озброїли й привели з собою близько 3 тисяч добровольців. «Я просив про те, щоб мені було дозволено пробиватися на з'єднання з корпусом Мамантова для подальшого, після з'єднання, спільного рейду для визволення Москви», – згадував Шкуро. Однак такого дозволу він не отримав. Більше того, незважаючи на успішні дії, Мамантов отримав своєрідний «стоп-наказ» (як німці під Дюнкерком у 1940-му): повертатися на Дон. Власне, під час рейду козаки настільки навантажилися трофеями, що їхні обози розтягнулися на пару десятків кілометрів, що помітно знизило маневреність і боєздатність корпусу. І все ж таки донці змогли прорвати фронт і повернутися додому.
Очевидно, об'єднавши козацькі корпуси в один кулак і посиливши їх армійською кавалерією, білі в серпні–вересні 1919 року могли б дійти до Москви. Чи можна було кавалерійським налітом захопити великий город? «Судячи з легкості виконання рейду, можна вважати цілком імовірним, що кінниці вдалося б взяти Москву, – відзначали з цього приводу в штабі Донської армії. – Питання ж її утримання перебувало б цілком у руках населення й його готовності до боротьби з більшовиками». Навіть командувач радянським Південним фронтом Олександр Єгоров згодом визнав, що Мамантов «мав з перших днів рейду багато яскравих доказів правильності своїх розрахунків». Очевидно, козаки могли б зіграти ту роль, яку роком раніше виконали бійці повстанського чехословацького корпусу – дати новий імпульс антибільшовицькому опору. До того ж, у Москві тоді діяло білогвардійське підпілля.
Чому Денікін відмовився від ідеї кінного походу на Москву? За словами Шкуро, «багато хто говорив мені потім, що тут з боку Головного командування виявилося певне недовіра до козацтва й небажання, щоб домінуючу роль у визволенні Москви, цього серця Росії, зіграли козацькі війська». Крім того, створення стратегічної кінноти сприяло б подальшому піднесенню Врангеля – найуспішнішого білого кавалерійського командира, з яким у Денікіна виникли розбіжності й особиста неприязнь.
Нарешті, у листопаді 1919 року, коли Червона армія перейшла в наступ, Врангель запропонував Денікіну відвести частину військ і військового майна не до Новоросійська, а до Криму. Але й тут Денікін не погодився. У результаті величезні військові склади були знищені або захоплені червоними, а білі війська евакуювалися на півострів, втративши більшість озброєння. Звичайно, цей епізод уже не мав вирішальної ролі. І все ж таки порятунок хоча б частини військового майна міг би мати важливе значення навесні 1920 року, коли Врангель відновлював розгромлену білу армію для продовження боротьби, і надалі міг би, якщо не перемогти, то хоча б утримати Крим.