Вирішальним моментом у російській громадянській війні став жовтень 1919 року, коли Червона армія зупинила та розбила білі армії, які прагнули до Москви й Петрограда. Однак якщо доля походу Денікіна на Москву була заздалегідь визначена внутрішніми обставинами, то події під Петроградом розвивалися за іншим сценарієм. Парадоксально, але доля Петрограда остаточно вирішилася під Ригою.
У травні 1919 року невелика білогвардійська армія (близько 3,5 тисяч штиків), яка незабаром отримала назву Північно-Західної, з території Естонії розпочала успішне наступ на Псков і Петроград. При цьому цілі батальйони Червоної армії переходили на сторону білих, тому їхні сили стрімко зростали. Проте, підтягнувши підкріплення й дисципліну, більшовики в червні зупинили білих і незабаром перейшли в контрнаступ.
У цей час Карл Густав Маннергейм, який керував Фінляндією на посаді регента, запропонував командуючому Північно-Західної армії генералу Миколі Юденичу підтримати наступ на Петроград. Він обіцяв протягом короткого часу розгорнути стотисячну армію й розпочати війну проти більшовиків. Основні сили фінів — близько 60 тисяч — мали наступати на Петроград. При цьому фіни зобов'язалися при першій же можливості передати місто під контроль білого уряду. Про готовність підтримати спільне наступ заявив і командуючий естонською армією генерал Йоган Лайдонер. На противагу Маннергейм вимагав, щоб білогвардійці визнали незалежність Фінляндії, надали їй вихід до Баренцева моря (порт Петсамо/Печенга) й погодилися на проведення плебісциту в Карелії щодо її самовизначення. Незалежність добивалися й естонці.
Білогвардійський верховний правитель адмірал Колчак коливався щодо пропозиції. Натомість генерал Денікін категорично вимагав не приймати фінських умов: «З огляду на особливі відносини, які існують між Росією й Фінляндією, російський народ не може допустити збройного втручання фінів у свої внутрішні справи. Територія Росії може й повинна бути звільнена виключно самими росіянами за сприяння союзних держав». Також білогвардійський міністр закордонних справ Сергій Сазонов заявив про неприйнятність пропозиції Маннергейма: «Фіни добиваються виходу до Льодовитого океану в сенсі приєднання Печенги, що видається мені недопустимим! Самовизначення карелів приховує претензії на частини Олонецької й Архангельської губерній. На противагу цим головним поступкам, які ніхто крім Установчих зборів не має права робити, нам обіцяється виступ фінських військ навіть без зобов'язання дійсно досягти визначені цілі». Замість пошуку компромісного рішення білі вирішили звернутися до допомоги Англії й Франції, щоб ті надавили на фінів. А Маннергейму відповіли в тому дусі, що всі питання вирішить Установче зібрання, але вам ваша допомога буде зараховуватися. Навіть уже здобуту незалежність Фінляндії визнавати не захотіли — і це при тому, що взяти Петроград своїми силами білі не змогли.
У цей час Фінляндія готувалася до президентських виборів. Свою кандидатуру висунув і Маннергейм. Однак, незважаючи на всі його заслуги, громадська думка вважала його надто прорусійським. Розуміючи, що у Фінляндії далеко не всі підтримують втручання в російські справи, а шанси перемогти на виборах невисокі, Маннергейм навіть був готовий розпустити парламент і встановити диктатуру. Адже він вважав звільнення Петербурга справою світового значення! Однак, не знайшовши розуміння у білогвардійців, він спокійно програв на виборах, передав владу новообраному президентові й вирушив подорожувати по Європі.
«У той час, як барон Маннергейм із ворогів робив друзів, російські [білогвардійські] вожді перетворювали сусідів і союзників на ворогів… Особливо яскраво виразилася така політика у ставленні до України», — писав полковник Ернест фон Валь про причини поразки білих.
У жовтні 1919 року Північно-Західна армія, нарощуючи свої сили (18,5 тисяч штиків, 4 важкі англійські танки), перейшла в нове наступ на Петроград. Незважаючи на те, що у червоних була перевага в силах (близько 40 тисяч), білі щільно підійшли до міста. Кілька днів бої тривали на окраїнах Петрограда. Однак завдяки підкріпленням більшовики змогли перейти в контрнаступ. У результаті, понісши великі втрати, у грудні 1919 року Північно-Західна армія відступила на естонську територію, де була роззброєна й інтернована.
Плануючи осіннє наступ, біле командування розраховувало на активну підтримку англійського флоту й естонської армії. Англійці мали нейтралізувати берегову оборону на Фінській затоці й блокувати Кронштадт, а естонці — підтримати наступ на суші. Однак обіцяної підтримки не отримали через одну людину — долю Петрограда (та й усієї громадянської війни) вирішив командуючий Західною добровольчою армією полковник Павло Бермондт-Авалов.
Весною 1919 року за допомогою німців він створив добровольчий загін, який воював проти більшовиків у Латвії. На початку осені 1919 року під його командуванням опинилося близько 52 тисяч людей. Однак власне росіян серед них було 10-12 тисяч, решта — німецький балтійський ландвер і добровольці з Німеччини. Оскільки англійці вимагали від них покинути Прибалтику, то німці, перейшовши під командування Бермондт-Авалова, як би замаскувалися під русичів, але нікого цим не обманули.
Генерал Юденич і союзники (англійці й латиші) вимагали від командуючого Західною добровольчою армією виключити з рядів своєї армії німців, а далі вибрати один із варіантів дій: відправитися на з'єднання з Північно-Західною армією або з латиської території атакувати більшовиків у районі Речиці-Двінська (Даугавпілса). Замість цього Бермондт-Авалов заявив про створення Західного російського уряду, пообіцяв латишам автономію у складі «Великої Росії» й атакував Ригу (при цьому багато німців не захотіли грати в російське великодержавство й уникли активних дій). Цим він відвернув на себе основні сили британського флоту й естонської армії. Замість того, щоб блокувати Кронштадт, британці громили з корабельної артилерії російсько-німецькі позиції під Ригою. Естонці більш дієво допомагали латишам відбити російсько-німецьку агресію, ніж наступаючим на Петроград білогвардійцям (мовляв, всі вони імперіалісти). Генерал Юденич оголосив Бермондт-Авалова зрадником, зміщив з усіх посад і закликав російські частини Західної добровольчої армії перейти в його армію (воззвання справило деморалізуючий ефект), але момент був упущений.
Пізніше Бермондт-Авалов написав досить багатослівні мемуари про «боротьбу з більшовизмом», однак своє деструктивне поведінку в жовтні-листопаді 1919 року товком не пояснив. Можливо, Павло Рафаїлович хотів стати рівновеликим іншим головнокомандуючим білими арміями й зіграти свою гру. Однак більш імовірно, що рішення приймали німці, а сам Бермондт-Авалов був лише ширмою. І поки багато російських німців вели себе як патріоти «єдиної й неділимої», цей мутний тип став агентом німецького впливу.
Якби в жовтні 1919 року 10-12 тисяч добре озброєних і екіпірованих бійців Західної добровольчої армії (з артилерією, броньовиками й аероплана) атакували червоні війська під Петроградом або з латиської території, це могло б справити вирішальний вплив на хід громадянської війни. Під Петроградом вони могли б на третину збільшити сили наступаючих і стати тією білою соломинкою, яка зламала б хребет червоному верблюду. Діючи з території Латвії, Західна добровольча армія могла б вийти в тил більшовицьким військам у районі Пскова. У будь-якому разі вона відвертала б на себе ворожі сили: або з Петроградського напрямку, де наступав Юденич, або з Московського, де з останніх сил прагнув утримати ініціативу Денікін.
Крім того, у будь-якому іншому випадку (навіть якби Західна добровольча армія взагалі бездіяльничала!) наступаючі на Петроград білогвардійські війська отримали б дієву підтримку британського флоту й естонських військ.
Ленін найкраще, коротко й влучно, підсумував цю історію: «Немає жодного сумніву, що найменшої допомоги Фінляндії або — трохи більше — допомоги Естляндії було б достатньо, щоб вирішити долю Петрограда». І він був абсолютно правий.