Перша зустріч із медіа Олега Сенцова, який стійко переніс полон і повернувся на Батьківщину разом із ще 34 політв'язнями, залишила суперечливі враження. На фото — Олег Сенцов (у центрі) та Олександр Кольченко, які понад 5 років сиділи за відмову від російського громадянства та протест проти анексії Криму. І москвичка Тетяна Шиповська, яка рік провела в одиночних пікетах на їхню підтримку. Кількість наших громадян, кинутих у російські тюрми за переконання, близько двохсот, але саме Олег Сенцов став символом опору російській окупації. За його свободу боролися тисячі людей по всьому світу. І ось він — довгоочікуваний момент. З одного боку — радість від повернення на Батьківщину видатної особистості — живого й не зламаного після 145-денної голодовки українця. З іншого — тривожне передчуття: а з чим же він звернеться до Європарламенту, де режисера вже чекають для вручення премії імені Андрія Сахарова (її присуджують за внесок у боротьбу за права людини)? Які смисли, пов'язані з так званим «конфліктом на Донбасі», буде транслювати як номінант на Нобелівську премію миру?
Ось коротка витяжка з заяв Олега Сенцова від 10 вересня. Про те, що він пережив. Сенцов простив Геннадія Афанасьєва, чиї показання у справі «про тероризм» допомогли путінському режиму винести вирок Сенцову — 20 років тюрми та його товаришу Олександру Кольченко — 10 років. Кольченко брав участь у підпалі дверей офісу правлячої партії «Єдина Росія», Сенцова звинуватили в «замаху» на пам'ятник Леніну та плануванні інших «терактів». У тюрмі під тортурами визнаються всі, як сказав Сенцов. Особливо постраждали Микола Карпюк та Станіслав Клих, з якими він розмовляв у літаку в день обміну. У неволі Олег Сенцов переважно читав і відповідав на листи. Книги й листи — це велика частина речей, які він привіз додому. Листи дуже його підтримували. У тюрмі «не загонявся», як кажуть арештанти, а думав про хороше — їв і займався спортом, щоб після голодовки набрати сил.
Думав і про нову голодовку, але не хотів якось перешкодити обміну. Щодо планів. Персонально судитися з РФ він не планує (їхня справа з Олександром Кольченко й так у ЄСПЛ). Ходити по ток-шоу не хоче, інтерв'ю давати буде нечасто. Вдячний політичним силам за те, що не пропонували йому партійний квиток, але про свою участь у політичному житті країни ще розмірковує. Планує видати тюремні щоденники та знімати кіно. Щодо політики. Піде чи в політику — не вирішив, але вже робить політичні заяви. У Володимира Зеленського виходять кроки до миру, він почав перезавантажувати відносини з РФ. Якщо Президент прийняв рішення віддати Володимира Цемаха, якого Путін вимагав до себе в першу чергу, значить, у тому була необхідність. Про «ДНРівця» — свідка у справі «МН 17» Сенцов вперше почув від Президента України в літаку. Проти обміну він не виступав. Прямо на прес-конференції від журналістів Сенцов дізнався, що про нього вже відзиваються як про людину лівих поглядів. І що в Європі хтось із «шишок» заявив, що Сенцов боровся за допомогою творчості в Криму. Це він не коментує, коментувати чужі дії й слова не любить.
Повторити долю колишньої в'язниці Кремля Надії Савченко, яка пройшла шлях від всенародного обожання до ненависті, не боїться. Вважає її щирою, навіть якщо Савченко й була неправа. Щодо долі Криму й Донбасу. У повернення Криму без зміни влади в РФ Сенцов не вірить — скоріше Путін віддасть Кремль, ніж Крим. Росія — це болото, не варто чекати від росіян Майдану. Путіну не цікаві люди, тільки амбіції. На Донбас, як Надя Савченко, на переговори з бойовиками Олег Сенцов не поїде, і взагалі — «на Донбас і Крим тільки на танку», але «100 років переговорів краще одного дня війни». Хоча в те, що Росія хоче миру, Сенцов не вірить і порівнює Путіна з вовком у овечій шкурі. Обмін не означає, що Путін готовий віддати Донбас і Крим. Думок щодо «особливого статусу» Донбасу й Мінських угод у нього немає. Є компетентні люди, які володіють більшою інформацією — нехай вони вирішують. Російсько-українську війну Олег Сенцов називав «конфліктом» — що різало слух. Хоча на Заході це слово для опису ситуації в нашій країні скоріше норма. Ні в одному з міжнародних документів те, що відбувається на сході України, не описується як військове вторгнення РФ.
Зато фігурують «повстанці» й «самопроголошені республіки». І все ж таки формулювання Олега Сенцова здавалися більш значущими. Від конкретики в оцінці шляхів досягнення миру режисер намагався відійти. Тому «ОРД» довелося задати питання, яке не припускало двозначної відповіді. — Якщо ви дізнаєтеся, що ціна миру в Україні — це: проведення виборів на неконтрольованих територіях до повернення Україні кордонів, внесення в Конституцію «особливого статусу» територій та амністія для бойовиків, сподобається вам такий мир, підтримаєте ви його чи висловите іншу позицію? — Є люди, облічені владою, щоб вирішувати такі питання. Це питання дуже складне, і в Україні всі 5 років йдуть розмови, але консенсусу немає. Або ви вважаєте, що людина, яка була 5 років у відриві від інформаційного простору, дасть вам це рішення? — відповів режисер з деякою роздратуванням. — Але на вас будуть дивитися й чекати саме від вас відповіді на це питання — як від морального авторитету. — Цього рішення у мене немає. Рішення буде дуже складне, як не крути. І так буде нехорошо, і сяк не дуже добре. Як зробити з меншими втратами й більшим результатом — питання складне. Є люди, які цим займаються.
Питання про ставлення Олега Сенцова до ситуації в ОРДЛО не випадкові. Важко не помітити, як готується ґрунт для капітулянтських настроїв. Нагадаємо, механізм імплементації Мінських угод обговорювався 2 вересня на підготовчій зустрічі радників лідерів «Нормандської четвірки». Новий глава МЗС Вадим Пристайко попередив про грядущі «болючі компроміси щодо тих рішень, які досягли в 2014 році». Він уже обговорив механізми виконання «Мінська» й назвав терміни, спущені йому Зеленським — 2020 рік. А обмін, який відбувся 7 вересня, трактується не інакше, як початок «мирного врегулювання громадянського конфлікту». Як перший етап, за яким послідує виконання всього того, про що Україна договорилася з бандитами з «ЛДНР» під тиском. Що називається — з пістолетом у скроні. Після чого послідує зняття санкцій з Путіна. І реабілітація агресора в очах світової спільноти. Підтримувати цей сценарій Олегу Сенцову зовсім і не обов'язково.
Достатньо не виступати різко проти, продовжувати «не розбиратися» або дотримуватися нейтралітету. Який його таємничий мирний план — Зеленський так й не озвучив. І тому є всі підстави припускати, що Володимир Олександрович заплутався в пресловутих «червоних лініях», за які не можна заступати… Ідеологам «миру будь-якою ціною» залишилося отримати схвалення українського суспільства, для якого орієнтиром послужать повернені герої. І для втомленого від війни населення, і для колективного Заходу (який втомився від України), ці сигнали важливі. А ось, до речі, й деякі заяви героїв — одразу після звільнення. Колишній заступник голови партії УНА-УНСО, член центральної ради «Правого сектора» Микола Карпюк (який у березні 2014-го, за однією з версій, був виданий ФСБ вишгородським «авторитетом» і головою штабу «ПС» Київщини Вячеславом Фурсою, а потім засуджений за участь у Чеченській війні) розповів не тільки про те, як його мучили в тюрмі. Він похвалив соратника Медведчука Вадима Рабиновича. «Може, для вас це здатиметься дивним, тому що він зараз у цій опозиційній партії… Але у мене досить непогані стосунки з Рабиновичем з часів останнього Майдану.
Він нам дуже допомагав. Насправді він був такий майданівець, що — мама, не журися. Якби ви знали все те, що він зробив… Тому Вадим Рабинович приїхав до мене ще в липні 2017 року у Володимир і сказав, що Медведчук займається цим (звільненням)». Слова Карпюка не стали великою несподіванкою, адже українські путінські слуги Рабинович і Медведчук відвідали їх зі Станіславом Клихом у Лефортово й запевнили, що вони вдвох і є найголовніші «визволителі заложників». Була ще дивна фраза Павла Гриба — це 19-річний студент Могилянки, який поїхав у Білорусь, і там був викрадений ФСБівцями (звинуватили в тому, що планував підірвати школу в Сочі): «Обмінами треба займатися більш професійно — так, як займається та (російська) сторона». Але найцікавіше, звичайно, те, про що говорив сам Президент Зеленський, ретельно вибираючи вирази, які були б приємні Путіну: «У нас все ж таки відбувся телефонна розмова з Президентом Росії Володимиром Путіним. Ми домовилися про перший етап у розблокуванні нашого діалогу, і про перший етап припинення війни — повернення наших полонених.
Я вважаю, що перший етап виконаний. Я й Президент Путін зробили все, що пообіцяли, і зробили все, не змінюючи по ходу наші домовленості». Помічник Зеленського з обміну Єрмак, оцінюючи звільнення, заговорив словами Путіна — «обережний оптимізм». Псевдооппозиційне «Еха Москви» теж похвалило Зеленського. І навіть Сенцова.
Вітер «мирних ініціатив» недопустимою ціною вже відчули багато хто. Зовсім недавно ми писали про те, як «ЛНРівці» заявилися в Станицю Луганську, щоб пред'явити голові військово-цивільної адміністрації «свої права» на цей населений пункт. І ось уже пішла зворотна реакція — на українській стороні «словили» актуальну повістку одразу три «Надії Савченко» з луганського чиновницького бомонду. Троє держслужбовців оголосили, що затужили за рідним домом у Луганську й 14 вересня відправляються в «ЛНР» у якості «народних дипломатів». І це не останні хлопці на селі: керівник регіональної телекомпанії UA: ДОНБАС і голова луганської НСЖУ Андрій Шаповалов, начальник молодіжно-спортивного управління обладміністрації Антон Волохов, директор департаменту інноваційного розвитку й зовнішніх зносин Луганської ВГА Денис Денищенко. Відверто тестують реакцію суспільства: https://www.facebook.com/denis.denishchenko/videos/3000621920010572/? hc_location=ufi Будь це особиста ініціатива, могли б тихенько заїхати й виїхати, але ні: «голубам миру» потрібен був пафосний ролик, щоб показати публічний приклад братання з колаборантами й потрапити в теми спецвипусків на тему «пора закінчувати цей громадянський конфлікт». Так поступово розширюватимуться рамки допустимого в публічних висловлюваннях і вчинках офіційних осіб. А якщо все пройде як по маслу, можна й у ВР голосувати за закон про «вибори» в ОРДЛО, і т. п.
Так ось нас і змушують виконувати фейкові по суті Мінські угоди за планом, який називають то формулою Штанмайєра, то планом Мореля, то ідеєю Сайдика. Але правильніше всього називати програмою путінського кума Медведчука: спочатку легалізація «республік» у складі України, потім об'єднання ОРДЛО з українською Донеччиною й Луганщиною в офшорну зону й вольницю для пророс'янських. І тільки потім офіційна Москва, оцінивши послух Києва, обіцяє розоружити своїх бойовиків (які до того моменту будуть місцевими депутатами й народною міліцією) й вивести з України частини своєї регулярної армії. Результатом стане страшна несправедливість, яка перетворить держзрадників і колаборантів на державних службовців — у місцевих, а потім і народних депутатів. Україна ще й буде платити військові пенсії — тим, хто спрямував зброю проти України…
Після місцевих «виборів» під егідою ОБСЄ вони отримають у якості награди за злочини податкові пільги й будуть «дерибанити» кошти, виділені на відновлення ними ж зруйнованої території. …У той час як ветеран АТО Віталій Маркив буде сидіти 24 роки в Італії — за те, що захищав Україну. Є й інші ризики. За створенням «автономії Донбас» неминуче послідує «парад автономій» і дробління України на «федерації» — про що давно мріє Медведчук, і про що навесні 2014 говорив «регіонал», а нині вже депутат «ДНР», Олександр Бобков: «Україну спасе розділення на шість федеральних земель, таких, як Баварія».
Раціональному Заходу на ці несправедливості й ризики плювати з високої башти. Наші союзники й партнери зайняті своїми вигодами, заради яких готові віддати на з'їдення хижакові найслабшого. Тобто — нас з вами. Але ми не зобов'язані з цим погоджуватися. І ось ще те, про що українське громадянське суспільство ні за яких обставин не має права забувати. У 2014-му Україна погодилася на «Мінськ-1» під тиском Іловайської трагедії — перейшли кордон танкові підрозділи РФ в упор розстріляли 400 українських добровольців. Це сталося під час виходу «по зеленому коридору», узгодженому з Москвою. А другим Мінським угодам у 2015-му передував так званий «Дебальцевський котел». Президент Петро Порошенко сказав тоді, що принципова відмінність «Мінська-2» від «Мінська-1» полягає в тому, що він отримав гарантії безпосередньо від Володимира Путіна. І як тільки Порошенко погодився на цю пропозицію (не тільки Путіна, але й партнерів по «Нормандській четвірці»), Дебальцево у нас відняли. Бої загострилися після першого перемир'я. І вже після укладення чергових угод, 18 лютого 2015-го, завершилися втратою Дебальцева. Хоча за домовленостями цей вузол мав залишатися під контролем української сторони. За матеріалами доповіді опозиціонера Бориса Немцова, яку оприлюднили вже після його вбивства, у травні 2015 року, ключову роль у військових успіхах бойовиків під Дебальцевом зіграло вторгнення російських ЗС в Україну.