19 вересня колишній редактор бюлетеня «Радикальна політика» Борис Стомахин вийшов на волю, відбувши третій термін — шість років і десять місяців — за заклики до екстремізму та виправдання тероризму. У своїх статтях він закликав до силової боротьби з чинним режимом, підтримував чеченський сепаратизм і тероризм, закликаючи боротися з «російськими окупантами». За його словами, Стомахин постійно зазнавав тиску з боку ІК-10 у Пермському краї, більшість терміну він провів у одиночній камері, через що навіть оголосив голодування. Кореспондент Радіо Свобода відвідав його в колонії у 2016 році. У 2017 році його переведено до в'язниці УФСІН по Саратовській області у місті Балашов, а у 2019 році термін скорочено на два місяці через часткову декриміналізацію 282-ї статті УК. Радіо Свобода публікує перше інтерв'ю з Борисом Стомахиним після його звільнення.
— Борисе, ми з вами зустрічалися востаннє в квітні 2016-го. Що сталося за ці три з лишком роки?
— Багато цікавого. Я тоді якраз закінчив голодування. Після голодування приїжджали прокурори, були скарги.
На п'ять з половиною місяців від мене відстали, ШІЗО (штрафний ізолятор) мені перестали призначати, все літо пройшло спокійно, я прожив його у своїй камері, на ЄПКТ (єдине приміщення камерного типу). Вони ж поверх ЄПКТ ще весь час ШІЗО мені вішали, через що я й тримав голодування, а коли почався такий шум, вони відстали зі своїм ШІЗО.
— А яка різниця?
— ЄПКТ — це режим, який дається до року, це просто сидиш у одиночній камері, де є можливість принаймні користуватися тюремним магазином, а ШІЗО — це до 15 діб, абсолютно суворий режим, де нічого не можна, абсолютно нічого. І ось вони п'ять разів подавали до суду, щоб перевести мене у закриту в'язницю, все якось не могли правильно оформити документи. З п'ятої спроби вони мене на в'язничний режим перевели, і восени 2017 року мене вивезли з Пермського краю до Саратовської області, у Балашовську закриту в'язницю, де я перебував 21 місяць, і ось тільки сьогодні звільнився.
— Розкажіть про Балашовську в'язницю.
— Нічого хорошого в ній немає. Наскільки я знаю, вона вроді не катівня, і такого, як у Володимирі, щоб били й катували, там все-таки немає. Там спокійніше, м'якше. Але нічого приємного там теж немає. Там я сидів у корпусі, де СІЗО, мене посадили окремо, і слава богу. Я вам говорив, що вони можуть кого завгодно загубити за законом. Закони так написані, що можна замучити просто суворим виконанням цих формальних законів та інструкцій. Ось у мене, зокрема, це й було. Вони мені заявили, що існує наказ такий-то для службового користування про проведення обшуків у таборах, в'язницях, СІЗО та інших місцях, за яким у суворих умовах полагається не менше восьми обшуків на місяць. У мене так й вийшло. Восьмеро — це у мене тільки персонально, а плюс там ще повальні обшуки по всьому корпусу бувають раз або два рази на місяць. Тобто там виходило по 9–10 разів. Вони не били, але обшуками замучили. Це було відверте глумління, це дуже принизливо і за формою, й за змістом. Приходять щоразу одні й ті самі морди, яких я вже почав впізнавати. Вони приходять і все вверх дном перевертають, роблячи вигляд, що щось шукають, хоча вони чудово знають, що там нічого немає, крім тряпу й паперів, моїх листів.
Вони все за п'ять хвилин вивалюють, я все це півгодини розкладаю, укладаю назад і наводжу порядок, причому я знаю, що через два-три дні вони знову прийдуть і знову все витягнуть. Принизливість у тому, що ти вже заздалегідь знаєш, що це мавпина робота: ти прибираєш, вони викидають. Закони так написані, що можна замучити просто їх суворим виконанням.
— Що тепер збираєтесь робити?
— Гарне питання. У загальному сенсі що я можу робити — воювати з цією системою. Залишок свого життя присвятити війні, як я вважаю це необхідним. Що я буду робити в конкретному сенсі, я не можу сказати, тому що не знаю, які представляться можливості для цього. Мені треба улаштовувати побутові справи. Доїхати до Москви, якось налагодити побут.
— Ви хочете залишитися в Росії чи виїхати за кордон?
— Ви знаєте, хотіти — це одне, а мати можливість — це інше. Я, можливо, й хотів би, не приховуватиму, але у мене немає ніяких можливостей для цього. Мені категорично не дають закордонний паспорт. Нещодавно один із моїх адвокатів зробив напівофіційну спробу у Саратовській області за своїми каналами оформити мені закордонний паспорт. Йому сказали люди, що ФСБ відмовила наголос.
— Якщо в МФЦ у Москві прийдете, на якій вони основі відмовлять?
— А на якій основі вони відмовили мені у 2012 році? Вони знайшли основу, що у мене судимість не погашена. А тепер основа залізобетонна: у мене ж нагляд на три роки. Я чудово розумію, що основа — туфта, але зробити-то я нічого не можу. Це як у в'язниці: мені оперативник щось говорить у лице, я розумію, що він говорить нісенітницю, він просто глумиться надо мною, але зробити-то я нічого не можу, тому що за ним стоїть ціла гвардія з дубинками, а я один. Я можу тільки дати йому по морді, але я за це отримаю ще термін.
— На що ви жити збираєтесь?
— Не знаю поки. Усі мої гроші, які дісталися мені у спадщину від матері, вкрадені державою. Можете прямо так і написати. Тому що ці гроші лежали у матері на рахунку в Ощадбанку, і як тільки мати померла, рахунок формально перейшов на моє ім'я, і негайно на нього був накладений арешт, тому що я перебуваю в цьому списку терористів та екстремістів Росфінмоніторингу. Був офіційний відповідь від Ощадбанку, що будь-які операції з цим рахунком мені заборонені.
Вони просто вкрали мої гроші, після моєї смерті ці гроші піду в дохід державі. А гроші, які мені належать від ЄСПЛ (Європейський суд з прав людини неодноразово вказував на порушення російськими властями у справах проти Стомахина права на свободу вираження думок. За першою справою ЄСПЛ присудив йому компенсацію в €12,5 тис.), Мінюст уже двічі надсилав повідомлення, що ці гроші намічені до виплати, що виплата буде здійснена, в результаті грошей теж немає. Їх немає, просто немає — на рахунку у людини, на яку я оформив довіреність, щоб їх отримати.
— Хто-небудь чекає вас у Москві? Однодумці, родичі?
— Звідки у мене однодумці? Сміються, що ли? Чекають мене, може, люди, які мені співчувають, які мене знають, але однодумцями їх вряд чи можна назвати, тому що ніякої такої справи, у якій я брав участь, просто не існує. Нічого немає. Моя ситуація в політичному сенсі повністю виражається прислів'ям «Один у полі не воїн». Ось я саме як один у полі, я не відчуваю, що є якісь однодумці. Я такий один.
— Що ви думаєте про це літо у Москві з протестами, арештами, виборами?
— То, що я скажу, дійсно пройде в ефір? Мені здається, то, що я скажу, «Свобода» не пропустить. Я дуже радий, що стукач Яшин не стане депутатом Мосміськради і його кар'єра поки не піднімається далі. Я цього товариша знаю, я з ним знайомий з 2001 року, я навіть у нього вдома бував. Він стукав особисто на мене ментам у моїй присутності на моїх очах. Це було у 2002 році в серпні на якомусь мітингу, який він проводив, він побіг стукати ментам, що я там розповсюджую щось не те.
А у 2012 році мене за його «стуком» зняли з виборів у Координаційну раду опозиції. Це ж він сказав, що Стомахина треба зняти, інакше Собчак зніметься, хоча Собчак про Стомахина взагалі не знала, хто це такий. Що стосується того, що відбувалося влітку: ось уже 20 років КДБ при владі в Росії. Я пам'ятаю «Марші незгідних» у 2007 році, я тоді перший термін сидів, я бачив по телевізору, як їх розганяють дубинками. Потім були ці протести у 2017 році, коли Навальний виводив молодь, школярів, їх теж забирали, крутили. Якщо люди мазохісти, якщо їм подобається, що їх месять дубинками, то нехай їх месять посильніше — 2012-й ще, Болотна площа.
— Так, ще Болотна, добре, що ви згадали. Тобто вже ціле покоління таке виросло. Я можу коротко резюмувати: якщо люди мазохісти, якщо їм подобається, що їх месять дубинками, то нехай їх месять посильніше. Якщо люди, незважаючи на те що вони один раз отримали, другий раз отримали, якщо вони все одно не... (Далі йде перелік силових методів впливу на співробітників правоохоронних органів, який редакція опускає з міркувань законності та журналістської етики).
Якщо вони дозволяють себе покірно бити й розганяти, й сажати, нехай тоді їх сажають. Треба не 318-ю статтю (318 ст. УК РФ — застосування насильства щодо представника влади) ні за що, що він кинув стаканчик, а треба 317-ю статтю (317 ст. УК РФ — посягання на життя співробітника правоохоронного органу) написати на прапорі крупними цифрами. А якщо люди не хочуть і принципово проти цього насильства, тоді нехай отримають по голові самі.
— Що ж буде відбуватися в найближчі роки, на вашу думку?
— Нічого хорошого. Я такий один, у країні немає людей з такими радикальними поглядами, як у мене, це біда цієї країни. Ось як Сталін випалив все у свій час, зачистив цей простір повністю, досі нічого не росте на ньому. Тому що до 1917 року було все дуже бурхливо. Були есери, які вбивали міністрів, губернаторів тощо. А тепер, коли я про це говорю, так «Свобода» у мене з інтерв'ю це вирізає. Я вам можу сказати словами Буковського: «Горе тому народу, в якому висохло почуття гідності, бо діти його народяться уродами».
Ось майбутнє цієї країни: у них немає ні гідності, нічого абсолютно, вони бояться, вони знімають на телефони, їх волокти менти, потім їх сажають, вони їдуть у табір, і все це ні за що, і вони дають інтерв'ю, що вони невинні жертви. Так не треба стояти й знімати, треба битися. Треба відстоювати свою гідність, розумієте? А якщо її немає, то й жити тоді незачем, і майбутнього немає ніякого ні в кого в цій державі. Треба відстоювати свою гідність, розумієте? Я пам'ятаю, яке у 1993 році 1 травня було побоїще на Ленінському проспекті. Я був присутній і бачив це особисто. Там вони були не в такій потужній екіпіровці, але у них були щити дюралюмінієві, у ОМОНу. Вони перегороджували проспект, а натовп пер на них, і там ще ланцюг автозаків стояла. І ось я добре пам'ятаю, що цей ОМОН, він у п'ять рядів установив ці дюралюмінієві щити, і в ці щити летів чудовищний ураган каменів з боку демонстрантів. Вони стояли, закрившись цими щитами, нічого зробити не могли.
А тепер що? Пластиковий стаканчик туди кинули, вже все, кримінальна справа, побиття поліції. Це смішно просто!
— Яшина ви не любите, я зрозумів, хто ще є на політичному полі? Любов Соболь, Олексій Навальний?
— Я крайньо негативно ставлюся до Навального і Соболь — це тусовка, за яку я б битися не пішов. Навальний — він латентний комуніст. Усі його погляди, усі його розслідування, якщо їх продовжити до логічного кінця, вони впираються в шариковський гасло «Все відібрати й поділити». Ось що це таке. Люмпенська заздрість до багатих. Причому не обов'язково це чиновники. Якщо розпалювати в масах заздрість до багатих, то маси не обмежаться тільки чиновниками й корупціонерами, як, може, думає Навальний. Маси піду розкуркулювати всіх багатих, незалежно від того, хто це, навіть якщо це просто торговець або бізнесмен. Крім того, Навальний — просто провокатор, поп Гапон XXI століття. Я просидів 12 років, я тричі був судимий, я досить добре знаю, як працює система.
Я можу авторитетно сказати, що такого не може бути, щоб людина мала дві умовні судимості, ходила на волі, плюс виїжджала за кордон, плюс сама публічно хвалилася, що для того, щоб уїхати в Іспанію лікувати очі, вона просила через Адміністрацію президента, щоб їй допомогли з паспортом, з виїздом. І вона себе позиціонує, і преса її позиціонує як найбільшого в Росії лідера опозиції й загрозу режиму. Такого бути не може в принципі. Якби це був справжній опозиціонер, чимось небезпечний режиму, він би не ходив з двома умовними судимостями на волі, його б укатали туди, куди мене укатали. То, що він гуляв на волі й виїжджав за кордон у той час, як ФСІН подавала до суду, щоб змінити йому термін з умовного на в'язничний, і суд відмовив ФСІН — це теж абсолютно неможлива річ, це постановка для преси (У липні 2017 року з'явилися повідомлення, що Симоновський суд Москви повернув ФСІН заяву, у якій служба просила замінити умовний термін Олексію Навальному на реальний за справою «Ів Роше». Прес-служба ФСІН заявила, що взагалі не звертатися до суду).
Тому що в цій країні не буває, щоб суд відмовив ФСІН у такому питанні. Це конкретний доказ, що людина підтримується звідкись звідти.
— А хто тоді може стати лідером опозиції?
— Я можу сказати, що я був би готовий стати лідером опозиції, якби опозиція того побажала. Я, будь ласка, готовий, тільки вряд чи це комусь потрібно. А що стосується решти, я не настільки знаю. Я виписував «Нову газету» у в'язниці, ретельно її читав. Але наскільки я можу судити, навіть близько ніхто такий немає. Останньою значною для мене особою, якій я багато чим зобов'язаний, була Валерія Новодворська, яка вже п'ять років як померла. І після неї я нікого не бачу.