Зміни, які зараз закладаються в систему суспільних відносин в Україні, повною мірою торкнуться тебе особисто, мілленіале. Ти сподіваєшся, що встигнеш вчасно й швидко втекти з країни, коли тобі стане некомфортно? Не вийде – 95 % таких же мілленіалів, як і ти, які намагалися перевести свій невеликий бізнес «на Захід» або відкрити його там, протягом кількох років повернулися в Україну в кращому разі з нульовим результатом. Там тебе ніхто не чекає. Однак щоденна важка рутинна робота, як у «папи Карла», тебе «не греє» – у світі занадто багато цікавих «фішок», гідних твоєї уваги. Та й «жирних» посад принципово небагато, тому всім керівниками бути не світить. Тому зараз ти на підйомі й розраховуєш, що можеш вплинути на політичні та економічні зміни в Україні. Можливо, але це складно й потрібно наполегливо працювати. Причому всім разом.
Для того щоб це зробити – побудувати й втілити сценарій бажаних змін – насамперед необхідно знати й розуміти, як і чому розвиватимуться події за тих чи інших умов, виходячи з нинішньої ситуації. Саме про це й піде мова далі. Тому набирайся терпіння й прочитай до кінця – це тобі стане в пригоді.
Історію неможливо обманути. Рух у ній більш-менш прямо відбувається зигзагами й короткими перебіжками. Або маршем, але колами з різними бонусними варіаціями, якщо дуже пощастить. Однак у більшості випадків як люди, так і країни обирають урочисті шествія по колу за заздалегідь «продуманими» маршрутами. Що зазвичай ні до чого хорошого не приводить. Як колись було дивовижно точно помічено: «Йде вітер на південь, і переходить на північ; кружиться, кружиться на ходу своєму й повертається вітер на круги своя».
Нинішня ситуація в Україні складається одночасно подібною до подій кількох історичних періодів у різних державах минулого. Що не дивно – цикли розвитку різних аспектів людського існування мають різну періодичність, наповненість та інтенсивність. Проблеми виникають тоді, коли вони збігаються в часі й просторі, гасячи або посилюючи один одного за рахунок резонансу. В обох випадках людина виходить зі зони свого комфорту, що робить її емоційно нестійкою, агресивною й слабовприйнятливою до доводів розуму.
Особливо в натовпі, коли поведінка людей легко підпорядковується мірам і постулатам різних ідеологій. Синергія таких подій багатократно посилює наявні невирішувані соціальні суперечності, породжуючи тим самим нові виклики, ризики й відкриті конфлікти, частину яких Україна зараз не має ні сил, ні можливостей вирішити. І лише робота вічної млина міфів та схильність людей до самообману досі дозволяють українському правлячому класу приховувати від населення свою неспроможність у їх вирішенні. Та й просто своє небажання щось кардинально змінювати в складеній у країні ситуації. Тому варіантів можливого майбутнього України в сферах її політичного устрою, державного управління, взаємовідносин бізнесу й соціуму принципово залишається небагато. Причому коридор можливостей, спрямований зараз до перетворення України на передпокій хаосу й позбавлення її на цій основі залишків суверенності, стає все вужчим. Причина криється в боротьбі за владу в країні груп умовно помаранчевої й біло-голубої «еліт» правлячого класу, яка ведеться за правилом «переможець отримує все».
Але особливий драматизм цій боротьбі надає деяка рівність сил і можливостей обох команд та їхнє взаємне абсолютне нехтування потребами решти населення України. І прихід до Верховної Ради України «представників» народу – це ілюзія, яка буде чітко видна в результатах їхної роботи. Тому важко не погодитися з висловленою нещодавно експертною думкою, що немає гіршого для влади, ніж прихід до неї, особливо в періоди турбулентності, високо мотивованих, але слабо освічених і неопитних політиків та управлінців. Особливо якщо вони є елементом боротьби за владу всередині правлячого класу й способом досягнення цієї мети будь-якою ціною. Світ справді повертається в смутний час середньовіччя, коли для існування суспільства потрібна сословна людина-функція. Це пов'язано з розвитком нинішньої світової кризи, яка розгортає відносини між людьми в бік феодалізму на основі різних форм патерналізму. Заснованого на загостренні соціально-економічних суперечностей через невиконання обіцянок і недосягнення заявлених цілей домінуючою у світі соціально-політичною парадигмою.
Повернення до регіонального поділу світу, спрямовуване республіканськими елітами США, що перебувають при владі, передбачає для бізнесу, особливо великого (і насамперед фінансового), необхідність порятунку своїх капіталів. Що в результаті приведе його до необхідності забезпечення собі доступу до матеріальних ресурсів, а це можливо лише за рахунок фізичного контролю відповідних територій і населення, що там перебуває. Значить, локальні, різної форми й інтенсивності війни за домінування в регіонах стануть реальністю, породивши й розповсюдивши скрізь соціальну норму одновимірної правди, засновану на принципах протекціонізму. У відкриті конфлікти оформленим регіонам, при існуванні між ними сірих зон, вступати немає необхідності. Однак існування великих сірих зон також невигідно – занадто великі ризики й витрати на контроль прикордоння.
Тепер, якщо звернути увагу на цивілізаційний вплив Європи на території, що належать сучасній Україні, можна помітити своєрідні «хвилі» культурно-історичних змін, які йшли до нас переважно через Польщу й докочувалися сюди приблизно за 200 років (наприклад, поява й розвиток лицарського кодексу й ідей державності серед еліт українського козацтва). Тому, якщо уважно придивитися до історії Польщі (як до тренду за цей період проходження «хвиль»), слід очікувати чергових спалахів козацької вольності на просторах країни, безладу й карнавалу у Верховній Раді й спроб політично оформленого розділу України. Складена у зв'язку з перерахованим вище ситуація в Україні близько співвідноситься з обстановкою у Франції зразка 1789 р. в умовах гострої політичної кризи (напередодні Великої французької революції), коли на соціальному «полі» присутні були такі основні гравці:
Король: його місце (посада президента) зараз принципово вільне, незважаючи на всю концентрацію ним влади. Він слабий і неопитний, не має свого двору (команди), тому позбавити його трону, при необхідності (навіть фізичним шляхом), не представить труда, незважаючи на всю любов до нього народу, адже вона така недовготривала й мінлива. Питання стоїть лише в легалізації повноважень і визнанні іншими політичними гравцями «першого серед рівних», який займе це місце. Але в нинішній ситуації це невирішуване, тому «трон» поки що нікому іншому не потрібен.
Церковники: у ролі інституціонального церковного стану виступають олігархи й великий бізнес, без яких (за однією з активно просуваних у належних їм ЗМІ національних міфологем) розвалиться Україна.
Дворяни: ними в нинішній ситуації хочуть і намагаються стати представники середнього й малого бізнесу, відчайдушно дерущиеся за своє життя й хоча б якісь привілеї.
Третій стан: до нього належать усі решта, за рахунок кого повинен продовжуватися святок життя в державі й які повинні бути повністю підконтрольними, по можливості безропотно забезпечуючи все необхідне в країні. Такі собі «Генеральні штати України».
До того ж мотиваційна складова допущених до Ради «дворян» та сама – домогтися прав, які зумів завоювати англійський парламент. Однак, враховуючи зміст проводиної в Україні політики децентралізації влади (яка гарантує безправність місцевих політичних і економічних еліт, укріплення унітарності держави, а також воцарення в країні не найбільш розвинених форм капіталізму американського зразка, вигідних у стратегічній перспективі лише великому й середньому бізнесу), майбутнє «дворян» і «третього стану» безрадісне. Нинішній склад Верховної Ради України яскраво ілюструє сословну деформацію соціального сприйняття дійсності її парламентаріями, що не дивно. Адже це переважно молоді люди (середній вік сучасного українського парламентарія 41 рік), у певній мірі реалізовані в житті й тому готові активно діяти на основі апріорі свого особистого досвіду й переконань. Крім того, вони сподіваються вирвати силою приличні їм права й повагу у «церковників» і «короля». Однак платформа існування у них єдина – це бізнес і (у необхідній для стимуляції соціуму мірі) національний патріотизм.
Що все одно підштовхне «дворян» і «церковників» до тісної співпраці, елементи якої вже явно почали проявлятися. Олігархам і великому бізнесу не складе великих труднощів тимчасово поділитися зі середнім і малим бізнесом своїми кормовими угіддями, будучи впевненими, що потім вони точно повернуть упущене з відсотками. Але така впевненість можлива лише у разі відкриття легітимного доступу до додаткових і нових видів національних ресурсів (земля, вода, ліс, державна власність, додаткова експлуатація трудових ресурсів тощо), який буде забезпечений руками новообраних парламентаріїв. Це остаточно завяже їх один на одного, і тоді такі дії реформаторів, що прийшли до влади, швидко похоронять надії більшості українців на їхнє спільне майбутнє.
Підтвердженням сказаного є, серед іншого, такі законодавчі ініціативи нинішніх реформаторів:
Продовження насильницької українізації більшості населення країни, яке розмовляє в побуті російською мовою (закриття російськомовних шкіл у 2020 році, поява другого державного прапора (причому чорно-червоного, а не малинового), створення комісії з деокупації тощо), що остаточно закріпить систему подвійних соціальних стандартів і жорстко оформить межі громадянського конфлікту в Україні.
Скорочення кількості стипендій для студентів і перекладання їхнього працевлаштування на університети під загрозою позбавлення ВНЗ державного фінансування, що викличе незворотну ситуацію розпаду в фундаментальній науці (фізиці, математиці, хімії тощо) при тому, що кількість учених за часи незалежності в Україні зменшилася в чотири рази, а у світі (за останні п'ять років) збільшилася на 20 %.
Планове в державному бюджеті урізання суми субсидій і ужесточення правил їх отримання для населення при величезній кількості пенсіонерів, непрацюючого населення (особливо жінок) і нестійкій економічній ситуації в країні, що посилить політичні позиції відсунутих від влади «опозиціонерів» і створить живильне середовище для радикалів і проявів екстремізму.
Обмеження доступу до правосуддя за рахунок необґрунтованого зменшення кількості суддів (при величезній кількості нерозглянутих справ), підвищення майнового цензу для звернення до суду, зняття законодавчого захисту державою найманих робітників від свавілля роботодавця тощо, що вже викликало тривогу європейських політиків і породить правовий нігілізм в українському суспільстві, який, зрештою, відкриє прямий шлях до бунтів.
Негативні зміни в пенсійному законодавстві (приховане підвищення пенсійного віку, незважаючи на ейджизм, через втечу молоді з країни) і Трудовому кодексі (збільшення тривалості робочого дня, максимальне спрощення правил звільнення працівників за волею роботодавця, у т. ч. соціально незахищених – вагітних, матерів, які доглядають малих дітей, інвалідів тощо), що неминуче підвищить рівень соціальної напруги в Україні.
Відкриття ринку землі (у т. ч. для іноземців), запуск «ринкових» цін на газ і електроенергію при збереженні умов олігархічного монополізму, що обов'язково прискорить процеси збідніння й економічного закабалення «третього стану», накопичення його протестного потенціалу.
Розпродаж державної власності, включаючи в'язниці й стратегічні підприємства, при стійкому світовому тренді збільшення участі держави в бізнесі й контролю над ним, що різко послабить можливості національної системи державного управління й піднесе рівень соціальної напруги в країні.
Повна скасування державних стандартів, що стане кроком легітимного закріплення втрати суверенності України й перетворення її на кочівну лімітрофа-сателіта – країна буде вимушена будувати свої соціально-економічні відносини в суспільстві на основі чужих вимог і стандартів (частина яких прямо їй не відповідає), втрачаючи при цьому свої глобальні економічні переваги й отримуючи додатково проблеми від конфліктів таких шаблонів між собою (наприклад, при економічних війнах між США, КНР і ЄС, особливо в екологічній сфері).
І це далеко не повний огляд законодавчих ініціатив, заявлених і просуваних нинішніми парламентаріями в інтересах правлячого класу під різними приводами, які не витримують ніякої критики, в обмін на обіцянку міфічного масового зростання добробуту найманих робітників (за рахунок «контролю» олігархів, «розвитку» середнього й малого бізнесу, «справедливого» надання соціальної допомоги тощо), яке за створюваних зараз соціально-економічних умов в Україні не настане.
Таким чином, зараз легітимно, на законодавчому рівні проводиться обнулення всіх попередніх (заснованих на соціальних досягненнях останніх сто років і оплачених кров'ю) взаємних претензій заново формованих суспільних станів один до одного. При цьому за дужками залишається набутий капітал і відповідні йому можливості, а стани ставляться в «рівні» умови на старт подальшої «чесної» гонки за особистим соціально-економічним добробутом. Таким способом бізнес намагається легально вирішити проблему адресованого йому питання суспільства «А як же вийшло таке нерівність?» відповіддю «Бог дав!» і пропонує тепер усім разом почати з чистого листа. А те, що було раніше, то третій стан сам винен – треба було намагатися, боротися, багато працювати. І взагалі, хто старе згадає, … тому все суворо відповідно до нового Трудового кодексу.
Подібне відбувається й у системі державного управління (наприклад, у міністерствах України), де розгораються серйозні конфлікти між професійними управлінцями-державними службовцями, які діють відповідно до законодавства й встановлених регламентів (як би погано й корупційно вони не були), і політичними призначенцями (міністрами з їхніми заступниками й патронатною службою), які вважають себе часто месіями, здатними з'єднати державу (у максимально урізаному стані для спрощення цієї процедури) й бізнес в єдине, неподільне й дуже прибуткове ціле на основі власного бачення ситуації й своїх ідей. Така собі матриця стартапів замість худо-бідно діючих кластерів, об'єднаних в одну систему. Загалом, під шумок, бізнес, що прийшов у повному складі до влади, вирішив позбавити державу (асоціюючи себе з нею) більшості соціальних функцій, обов'язків і зобов'язань, перебудовуючи її за власним образом і подобою.
Тобто замість того щоб удосконалювати й налагоджувати систему державного управління – специфічний соціальний механізм, свідомо заснований на консервативних принципах діяльності й регулюючий певні аспекти суспільних відносин – її перебудовують з прицілом на майбутнє знищення, підпорядковуючи український соціум «невидимій руці ринку», позбавляючи суспільство захисту держави на основі ідеї його непотрібності. Однак, як показала історія, викладене вище не має перспектив для формування розвинутого й гармонійного соціального суспільства. Особливість українського правлячого класу полягає у відсутності рефлексії – він не робить з народом лише те, що породжувало для нього негативні результати. Тому правлячий клас, не замислюючись про наслідки, руками парламентаріїв (під схвалення третього стану, породженого надією на поліпшення життя) напередодні світової кризи, що накочується, вирішує у Верховній Раді України свої проблеми обмеження соціумом його доступу до різних видів національних ресурсів. Що дозволить йому гарантовано вирішити питання свого виживання під час кризи.
Це принципово вигідно втройне – зберігши заробленні непосильною працею капітали, можна сказатися непричетним до проблем, які пізніше виникнуть за його вину у решти населення України, а потім легально й легітимно покарати «винних» на загальне задоволення, розрядивши обстановку й запустивши це шествія заново по колу. Природно з відповідними відсотками. Однак, як відомо, бізнес і державне управління суть різні аспекти, завдання й структури соціальних відносин – явища глибшого й всеохоплюючого, що містять їх у собі. Частина, яка специфічно налаштована лише на одну, хоча й дуже важливу групу соціальних цілей і функцій, не може підпорядкувати собі структуру, що має вищу ієрархію й не меншу потребу для суспільства, і тим більше керувати цілим. Інакше вийде чистої води компрадоризм, що власне зараз і відбувається в Україні. Адже бізнес ніколи за своєю ініціативою не займатиметься тим, що не приносить йому прибутку в будь-якій формі, або тим більше збитково. Тому, як було колись добре помічено, Держава необхідна людям не для того, щоб побудувати на землі Рай, а для того, щоб не допустити на ній Пекло.
Законодавча революція, що відбувається в Україні, скасовує багато соціальних норм, які вже увійшли в культуру й менталітет українців, незважаючи на те, що в розвинених країнах світу, включаючи США, зараз їх починають активно впроваджувати, у т. ч. для пом'якшення накопичених соціальних суперечностей і захисту свого населення від негативних наслідків світової кризи, що надвигається. Чого тільки варта медична «реформа» й витискування робочої сили на експорт на тлі таких же «реформ» трудового й пенсійного законодавства при тому, що на національному ринку праці українців у віці 40+ уже половина (і ця цифра зростає), а у всій країні молоді (третина яких принципово збирається покинути країну) менше, ніж людей старше 40 років. Дійшло до того, що в Україні через ейджизм з боку бізнесу при найманні на роботу люди у віці 45+ законодавчо віднесені до категорії соціально незахищених верств населення. Після цього, враховуючи вплив на Україну в цій сфері зовнішніх гравців, починає по-іншому сприйматися висловлювання, приписуване Маргарет Тетчер, щодо достатності 15 мільйонів населення.
На ум приходить старий анекдот, розповіданий колись другом (цитується без персоналій). «Йдуть переговори між Президентом України (ПУ) і Кимось Ще (КЕ). ПУ: – Слухай, а купи Україну! Ресурси є, територія не маленька, розташована зручно, є вихід до моря. Загалом, все як треба. КЕ: – Хм, пропозиція спокусливо. А скільки хочеш? ПУ: – Та так, щоб мені, моїм дітям і внукам вистачило. Ну, і пару-трійку ребят не образити. КЕ: – Добре, домовилися! ПУ: – Чудово! А тобі як – з людьми або без? КЕ: – Ну, краще без. А то з цими українцями вічно одні проблеми: бунтують, владу не поважають, якусь свободу хочуть. ПУ: – Ну, тоді доведеться почекати».
Фіналу існування таких українських «генеральних штатів» (через вихід їх за власний регламент) легко може повторити історію своїх французьких, німецьких і російських колег, породивши при цьому важкі для країни соціальні наслідки в результаті бунту третього стану.
Розчарування чергової політичної командою вже почалося. Адже, обираючи нового Президента України й під його сінню парламент, більшість населення голосувала проти попереднього кормчого й його прислужників. Це був запит і надія мільйонів українців на зміну принципів взаємовідносин з владою, а не її антуражу. Однак реально цього не відбувається. Для держави, якщо вона працює ефективно й для людей, немає принципової різниці в електронному чи паперовому вигляді надаються звернутися послуги або видаються довідки (у споживача, зрештою, повинен бути вибір і відчуття комфорту).
При планових еволюційних процесах це не так важливо й не надто затратно. Навпаки, чимало ситуацій, коли діджиталізація принципово неефективна (а іноді просто не потрібна або небезпечна), а створення єдиних систем і охорона електронних банків даних, у сукупності з наслідками несанкціонованого або нерегламентованого доступу до них, іміджево й фінансово коштуватиме для влади набагато дорожче витрат на принтери, папір і картриджі (прикладом можуть послужити масові витоки такої інформації в Росії й безкарна продаж її по 30 руб. за рядок). Тому засовувати нинішню державу в смартфон – то ще ідея, якщо не рахувати завдання впровадження в український соціум принципів поголовного нагляду й контролю над населенням, використовуючи ідею справедливості (як замісну ідею законності) в суспільних відносинах. До того ж держава як система не існує у вакуумі – на неї активно впливає оточуюче її середовище. Одним з аспектів світової кризи, що надвигається, є втома людства від самих процесів свого розвитку, що йде в різних місцях з неоднаковою швидкістю й успіхом, що викликає високу соціальну напругу й численні конфлікти.
Люди несвідомо хочуть зупинитися, відпочити, звикнути й пристосуватися до нової реальності. Однак набрана енергія руху, тим більше в модерні, просто так не зникає – таку складну інерційну систему, як соціум, неможливо швидко зупинити на місці без руйнувань, втрат і переходу її в стан детермінованого хаосу. Тому відбувається енергетично вигідний, більш плавний, але аж ніяк не безболісний повернення по колу – в суспільстві стають затребувані ідеї архаїзації. Єдиним якорем у такому морі хаосу можуть бути лише герої й їхні легенди. Однак Герой – це завжди Вчинок: відкритий конфлікт (війна) з чимось або персоніфікованим кимось; принесена особиста жертва заради збереження або розвитку світу, що його породив; ідеологія, яку він відстоює ціною власного життя. Старіючий Герой з тремтячими руками, закликаючий на Подвиг, буде смішний і нікого не зможе надихнути.
Розглядаючи Україну як систему суспільних відносин, важливо розуміти, що однією з найдавніших і базових її форм є стейкхолдерські відносини (відносини зацікавлених сторін). Тому завжди проблемою виживання будь-якої держави буде їхня відсутність (наприклад, між станами, групами впливу або класами). Адже стейкхолдерські відносини мають умову й починаються з моменту визнання іншої сторони стейкхолдером і накладанням на себе відповідних самообмежень. Стейкхолдерські відносини неможливі в стані конфлікту (хоча розвинені системи таких відносин синергетично, за рахунок своєї гнучкості й ємності, можуть містити в собі конфлікти, зберігаючи при цьому свою автентичність). Вони є протилежністю конфлікту, соціальним механізмом встановлення в суспільстві відповідних стримуючих балансів, зрештою вигідних усім. Реакція українців на чергову відмову з боку влади визнання за ними статусу стейкхолдерів традиційна – заперечення легітимності такої влади через акти повстання (недавній приклад – Врадіївка й інші подібні інциденти). Наступний етап – героїзація повстанців і актів індивідуального терору проти представників влади й бізнесу (наприклад, присутність на похоронах Бонні й Клайда понад 35 тисяч людей, доля працівника центрального апарату СКР В. Капустина, пісенне виступлення «Кварталу 95» щодо пожежі в будинку В. Гонтарєвої, сміттєві люстрації тощо).
При цьому на внутрішнє соціальне середовище України, через її інституціональну слабкість, відкритість і залежність, буде оказуватися тиск оточуючого міжнародного середовища й його окремих акторів, які бажають вирішити власні проблеми за рахунок українців. Що посилить в країні соціальну напруженість, економічну нестійкість і політичну конфліктність серед різних груп її населення, живлячи протестною енергією наявні невирішені суперечності між ними. Причому більша частина цих суперечностей залишилася невирішеною ще з часів Першої й Другої світових воєн, моменту здобуття країною незалежності й уже увійшла в культурну парадигму всіх груп населення України. Особливістю цього історичного періоду (ХХ століття) є вихід на арену суспільних відносин масового героя – народних партій і організацій, які об'єднували велику кількість людей за рахунок широти й еклектичності своїх ідеологічних платформ. Архаїчний повернення менталітету українців у той час обов'язково породить подібне явище в країні.
Але причиною такого повернення стане не стільки тиск цього світового тренду або слабкість держави, скільки вплив історичних і природних особливостей України – її шествія по своєму колу. Приватизація землі, яку проводять в Україні за американським, а не європейським сценарієм – створення великих фермерських господарств з високою продуктивністю – зробить, як стверджують експерти, «зайвими» 10-12 млн. людей сільського й селищного населення. Чим, за ідеєю, буде завершено руйнування архаїчної України, і що начебто посилить її буржуазність, запустивши механізми реального побудови держави. При цьому у правлячого класу України немає бажання, та й можливостей адсорбувати в міста (а нації формуються саме в них), фінансово підтримати або витиснути за кордон на заробітки таку масу власних жителів. Тому на селі почнеться справжня війна за землю з участю близько третини населення України (понад 13 млн. людей). В результаті чого для всіх українців, крім усього іншого, додадуться проблеми з доступом до необхідних продуктів харчування.
Які, до того ж, будуть поставлятися великими агрохолдингами на експорт (Business is business), а не національному споживачу, що має низьку купівельну спроможність – уже зараз йдуть розмови про ціну хліба в 150 грн./кг. Тут варто згадати про ментальні й культурні особливості більшої частини сільських українців, історично сформованих на православному способі мислення, в канву якого чудово укладаються ідеї соціалізму й комунізму. А також про те, що за «поребриком», крім військової сили, є ще фінансово й ідеологічно реалізовані КПРФ і РПЦ з розкішним бекграундом. Насильницьке й необґрунтоване нав'язування сільському населенню України позасистемних елементів протестантських взаємовідносин у питаннях володіння землею й товарного обміну, які приведуть, з часом, до його остаточного збідніння, викличе природний громадянський конфлікт селян з владою, який з задоволенням спровокує й підтримає Кремль. В результаті Україну чекатиме гібридна громадянська війна вже між містом й селом, яка, крім усього іншого, обмежить доступність її міського населення вже до основних продуктів харчування, створюючи економічну й політичну вигоду, знову ж таки, переважно великому бізнесу.
Особливо експортерам і ТНК, які будуть розхитувати ситуацію заради отримання додаткового прибутку, посилаючись на «невидиму руку ринку», так успішно легалізовану нинішніми парламентаріями-«ліберталіанцями» в десятках прийнятих ними законодавчих актах. Нічого особистого, лише бізнес. Якщо розвиток ситуації в країні й далі йтиме за цим сценарієм, тоді голому «королю» доведеться виступати з тезами про запаморочення від успіхів і посилювати вплив держави. Адже навіть обіцяні 50 млрд. дол. США інвестицій в економіку України (якщо вони прийдуть і будуть вкладені лише в реальне виробництво (яке треба ще побудувати) з великою додатковою вартістю при вигідній кон'юнктурі ринку, що фізично неможливо) зможуть почати приносити прибуток лише через достатньо тривалий час. Те саме стосується й обіцяного мільйона робочих місць, а землю збираються й лобіюють продавати вже зараз.
Тому, враховуючи відсутність у держави необхідних фінансових ресурсів, фактичну деіндустріалізацію країни, наявність великої кількості пенсіонерів і працівників невиробничої сфери (не всі ж можуть піти в сферу ІТ, тим більше з таким ставленням держави й бізнесу до освіти), інші негативні фактори, в такій ситуації (коли вже зараз близько 69 % населення України постійні міські жителі) у нової влади буде лише один шлях – повторення подій 1929-1933 рр. в СРСР – встановлення контролю міста над селом. Але сама влада, навіть відчуваючи безпрецедентний тиск з боку суспільства, без допомоги міського населення з такою задачею не впорається. Вона буде вимушена підтримувати різні форми його самоорганізації, як це відбувалося на перших етапах російської агресії на Донбасі. Однак такі дії (укріплення влади за рахунок застосування в різній формі масштабного насильства до третини населення країни й відсутність за це відповідальності) вимагають легітимізації, що, при відсутності у населення й держави необхідних фінансових можливостей, можливо лише ідеологічно за рахунок національного патріотизму.
І тут виникає екзистенціальна проблема, від вирішення якої остаточно залежатиме подальша доля України. Виходячи з дій нинішнього правлячого класу, конфлікт між селом і містом стає в Україні неминучим. Адже замість введення в систему державного управління в цій сфері (поки це можливо й ефективно на практиці) необхідних елементів соціал-демократії з метою «примирення» ринкової (місто) й нерринкової (село) форм соціального мислення, і купірування конфліктів між ними або формування обхідних шляхів для їх вирішення за рахунок створення розвинутої системи стейкхолдерських відносин, в країні насильницьки перебудовуються суспільні відносини на основі протестантської етики агресивного індивідуалізму, породжуючи при цьому ефект «зворотної тяги». При цьому й село, й місто в Україні традиційно стоять на позиціях соціалізму – суспільство повинно дбати про своїх членів, допомагати й захищати їх.
І тоді виникає питання: якщо «православний соціалізм» – ідеологія українського села, то яким буде відповідь у санкюлотської частини розчарованого, голодного й принизленого третього стану, що шукає свого Героя й складається з Дрібних і розорених підприємців-бюргерів, що пізно усвідомили сенс нинішної економічної революції; «Міського офісного планктону», що не має ніяких перспектив на майбутнє, ледве зводить кінці з кінцями або живе в борг на кредитах; Робітників, що дрижать за своє місце, люто ненавидять свавілля й безмежне хамство начальства й хозяїв-підприємців, презирають себе за своє терпіння; Поступово бідніючих не найбільш удачливих заробітчан, що повернулися додому через світову економічну кризу або не знайшли собі місця в інших країнах і культурах, але бачили впорядкований капіталізм (соціал-ліберальну його версію) з людським обличчям; Жебрацьких пенсіонерів, що добре пам'ятають часи Радянського Союзу й озлоблених на владу, яка заявляє, що вона дає їм соціальну милостиню, а не платить чесно заробленої пенсії; Спивающихся батьків сімей, що тікають у будь-які грози або віртуальні світи від безвихідного теперішнього, що витискує з них усі соки й нічого вартісного не дає взамін; Жінок, вимушених обирати між роботою й народженням дитини, харасментом і почуттям власної гідності, яке не захищається законом й атомізованим соціумом; Дітей, вже років з 13 усвідомлюючих, що з освітою, яку їм дають у державній школі, й чинним у країні законодавством у них ніколи не буде світлого майбутнього; І у багатьох інших?
Яким повинен бути грядущий Герой, якщо у віртуальних світах більшість із перерахованих вище відчувають свою значимість, черпаючи підтримку з соціальних мереж, а в реальному світі вони себе не знайшли, бо їм принципово відмовлено правлячим класом у реалізації їхніх людських прав? Якщо хочеться замість страху, нужди й бездоправ'я – сили, влади й помсти, й уже є досвід зміни своєї долі «всім миром» й зброєю? Якщо здоровий патріотизм старанням правлячого класу в останні роки підмінений у свідомості чималої частини українців агресивним націоналізмом, що закликає будь-якою ціною змити «позор національного принизу й утвердити величність України»? Якщо грубо й силою нав'язуються типи соціальної поведінки, які суперечать духу й культурі сприйняття українцями явищ оточуючого світу, історично виробленого природними умовами їхнього проживання, для чого по живому владою рветься сткана поколіннями тканина суспільних відносин? Якщо правлячий клас у своєму ненаситному бажанні безмежного збагачення відмовляється розуміти необхідність наявності й певної спадкоємності правил у взаємовідносинах з рештою населення країни?
Якщо, на тлі розчарування в результатах і механізмах мирної електоральної зміни влади, в країні вскипить сословна або класова ненависть, помножена на тотальну недовіру й протидію органам влади, як, наприклад, зараз з боку тих же ФОПів?
В Україні, відповідно до архаїки ХХ ст., куди в часи необдумано спровокованої кризи потягнуться думки й бажання третього стану за ще живою пам'яттю попередніх поколінь, Герой буде безсмертним, масовим, «встаючим з колін», силою десятків тисяч рук повертаючий собі людську гідність і самоповагу, сіючи серед оточуючих його ворогів тваринний страх. І це не Комуніст, з його космополітизмом, справедливо асоціюємий українцями з окупацією, голодомором, сталінськими репресіями й архіпелагом ГУЛАГ. Це сила, яка ідеологічно розгромила й фізично знищила соціалістів, соціал-демократів і комуністів у Німеччині й Австрії в 1933 році. Сила, яка усвідомила й використала те, що не зрозуміли тоді ліві – психологічний феномен ідентичності. Згадані помилки державного управління з боку правлячого класу України спровокують поширення серед її населення ідеології національного соціалізму.
Що й буде відповіддю міста селу як найбільш придатного рішення накопичених проблем. Причому широта й еклектичність платформи національного соціалізму дозволяє об'єднати все населення країни (місто й село), особливо при акценті на «встання з колін» й позбавлення від національного принизу у ворожому оточенні. Причому поява народної (масової) партії з національно-соціалістичною ідеологією вирішує основні проблеми, пов'язані з приблизно рівносильним протистоянням в Україні різних груп правлячого класу помаранчевої й біло-голубої «еліт». І включає в себе населення Донбасу, яке будь-якою ціною хоче отримати нинішній «король» для переобрання свого «двору» й контролю «трону» (до чого й докладає титанічні зусилля, потихеньку здаючи суверенітет України Кремлю). З цього моменту ситуація в Україні піде за сценарієм Німеччини 30-х рр. минулого століття зі всіма вытікаючими наслідками. Природно, це не буде німецький національний соціалізм баварської версії Адольфа Гітлера. Але під яким би назвою, або в якій би формі в національній інтерпретації він не реалізувався, це буде вже не важливо.
Вивести цей вірус з менталітету обивателя неможливо (недарма в Німеччині й Австрії, навіть після подій денацифікації 1945-1947 рр., а у Франції після перемоги у Другій світовій війні, досі існує кілька його різновидів, а носії його ідеології регулярно займають найвищі державні посади). Адже всі дії його послідовників будуватимуться на «простих» поняттях справедливості, сили й політичної доцільності, таких привабливих для людей, що відчули в реальному світі свою непотрібність навіть для самих себе. В країні вже йдуть зачатки таких процесів. Прикладом прояву фронди, яскраво вираженої антипатії й ментальної чужості до прийшлого до влади бізнесу може послужити марш учасників АТО, волонтерів і тих, хто їх підтримує в Києві, проведений назло новій владі, яка не захотіла проводити їхній парад, а також виступи частини населення країни під гаслом «Немає капітуляції!» (що б хто не говорив, а підкупляти таку кількість людей ніхто не буде, та й незачем). Учасники війни можуть стати в очах народу охоронцями національних традицій і інтересів у разі подальших просахів з боку нової влади.
Її інтуїтивний страх з цього приводу проявився в різкій зміні ставлення до проблеми легалізації у населення зброї й миттєвій пропозиції соціальних «плюшок» ветеранам російсько-української війни. Правлячий клас добре засвоїв, що справжні проблеми на Донбасі почалися не коли на мітинги вийшли 20-річні хлопці, а коли до них приєдналися 40-річні чоловіки. При цьому настороженням викликає запуск в інформаційний простір України деякого, ще не оформленого полілогу щодо необхідності реалізації деяких ідей національного соціалізму. Тим більше підкріпленого твердженнями, що їх сповідує частина українського управління класу. Виникає питання: «Cui Bono Prodest» – кому й яка вигода від руху українського суспільства в цьому напрямку? При всій губительності цього шляху, як показують приклади історії, вигода в ньому є, й немала. Поширення й оформлення в Україні ідеології національного соціалізму вигідно тій частині правлячого класу, яку завжди тримали на других ролях і яка відчуває себе несправедливо обділеною.
Це ті, чиїми руками обкрадалася держава, хто, придумуючи різні схеми, ризикував своїм життям і свободою в олігархічних і бандитських війнах, але кого за ці «заслуги» так і не допустили до великого пирога. А це велика частина «обслуги» олігархів, технічні представники великого й середнього бізнесу. Чому вони? Їх достатньо багато й вони структуровані. Перебувають один з одним у стейкхолдерських відносинах. Розуміють, що ресурси виснажуються, й від них позбавлятимуться. Знають слабкості й що, й де лежить у «хозяїв». Бачать, як ті живуть, що є для них мотивацією. Мають доступ до ЗМІ, досвід управління державою й зв'язки в міжнародному середовищі. Запустивши й оформивши в масах еклектичні ідеї національного соціалізму, вони отримають широку підтримку розчарованого й що шукає звичний патерналізм населення. І, головне, у разі перемоги вони, повернувши населенню частину відібраних соціальних прав і фінансової підтримки з боку держави, назавжди зніматимуть питання про легітимність свого стану й займуть положення еліт суспільства.
Адже, дозволивши третьому стану в образі масового Героя пограбувати по дрібниці «церковників» і «дворян», зірвавши на них накопичене зло, нові еліти, взявшись править залізною рукою, назавжди повяжуть з собою народ участю в смутному часі (традиції колиївщини ніхто не скасовував) й з розумінням простять його (неможливо ж засудити десятки тисяч «справедливо восставших» людей). Коли рух національного соціалізму оформиться, його підтримає й частина топів правлячого класу в наївній надії оседлати хвилю народного гніву й обурення. Адже з них ніхто не хоче встановлення в Україні стійких традицій в'язничних відсидок після перебування при владі. При цьому, стомившись від неспроможності українців вирішувати свої проблеми, європейці (особливо найближчі сусіди, що мають територіальні інтереси в Україні) у певній мірі допустять і простимулюють розвиток таких подій у країні. Адже завдяки світовій кризі, яка не обійде їхню сторону, в цих країнах з не найбільш стійкою економікою також, за непотрібністю, розмиватиметься середній клас, а суспільство – перетворюватиметься на сословне.
Що зблизить їхнє взаєморозуміння й зв'язки з Росією, принципово створюючи додаткові можливості й переваги всьому Євросоюзу. А вже, наскільки бажаним варіантом є розвиток національного соціалізму в Україні для Кремля, й говорити не приходиться. Адже всі його спроби розв'язати собі руки щодо України за рахунок будівництва обхідних газових потоків не досягли поставленої мети – йому доведеться укласти з Києвом довгостроковий газовий контракт. І тоді для всіх стає вигідною підтримка будь-якими способами й ресурсами відкритого приходу до влади національних соціалістів в Україні. А потім, перед обличчям усього світу, спільна боротьба РФ й ЄС з цим негативним явищем. Що серйозно укріпить відносини й внутрішню структуру цих регіональних об'єднань, підвищивши ймовірність їхнього виживання в умовах світової кризи за рахунок зменшення можливостей внутрішнього розколу на ґрунті сепаратизму. Крім цього дозволить легітимно розділити Україну, як у минулому Польщу, або офіційно оголосити над відповідними територіями свій протекторат – загалом як договорятися.
У будь-якому разі кожен отримає приріст території, ресурсів і сіру зону контрольованих розмірів для нічого особливо не значущих політичних ігор й ефективного вирішення своїх внутрішніх соціально-економічних проблем. В результаті відбудеться самозбувальне «пророцтво» Кремля про продовження Другої світової війни – боротьби на території України російського великодержавного шовінізму сталінської версії в сословному варіанті й українського національного соціалізму – але вже в контрольованих параметрах, точно гарантуючих РФ перемогу. Доказом руху ситуації в цьому напрямку буде чергова хвиля військово-політичного конфлікту на території України в 2020 році, який повинен сприйматися населенням України як національне принизу. Is fecit cui prodest.
Можна, звичайно, з піною у роті стверджувати, що в Україні, тим більше зараз, це неможливо. Але слід задати собі питання: чому таке в ХХ ст. сталося в Європі й відбувається зараз у Росії? Де гарантії, що Україна не піде по такому шляху розвитку суспільства? Адже її населення не має подібного соціального досвіду й, природно, не виробило до нього імунітету (германський фашизм ставився до українців під час Другої світової війни більш терпимо, ніж до росіян; як до «відгалуження арійської раси»). Завдяки непродуманим діям нинішної влади вона може спровокувати й спрямувати розвиток подій в Україні за цим варіантом. Враховуючи, що для українського соціуму, через багаторічні деструктивні дії правлячого класу, варіантів розвитку суспільства залишилося принципово небагато, небезпека національного соціалізму стає реальною. І від того, як ми всі реагуватимемо на цей виклик, залежить наше майбутнє. Неможливо насильницьки руйнувати цивілізаційні основи держави, вважаючи, як писав Редьярд Кіплінг, «East is East, and West is West, and never the twain shall meet». В Україні накопичено унікальний досвід існування в пограниччі, у т. ч. у сферах її політичного устрою, державного управління, взаємовідносин бізнесу й соціуму.
Відмовляючись від нього, не маючи відповідних умов і бажання для вдумливої інтродукції елементів протестантизму, але маючи непереборне бажання «Весь світ до основи розрушити, а потім», нинішні революціонери можуть знищити державу.