Поява Володимира Вернадського на тисячогривневій купюрі спонукає придивитися до нього уважніше.
Протягом 70 років — з 1874 по 1944 роки — Володимир Вернадський вів щоденник. Остання запис була зроблена за добу до фатального інсульту (за два тижні до смерті). Щоденникові записи Вернадського настільки обширні та цікаві, що заслуговують на окрему публікацію. Володимир Іванович постає дуже допитливою людиною, якій до всього є діло. Він записував не лише розмови з колегами-вченими та високопоставленими державними діячами, але й з водієм, кравцем. Крім того, в умовах сталінського терору Вернадський дозволяв собі писати про те, що багато хто боявся фіксувати на папері. «Часто відчуваю, що треба було б зафіксувати те, що зникає — для невідомо кого», — записав він у листопаді 1938 року.
Владимир Іванович Вернадський (1863–1945) народився в Петербурзі, однак його батьки були родом з України. «Батько й мати мої були киянами, в обох сім'ях були живі українські національні традиції», — згадував він, а діда по матері характеризував як старого козака, що говорив «майже виключно малоросійською».
У 15-річному віці Вернадський записав у щоденнику, що в Російській імперії заборонено видавати книги «моєю рідною мовою», а у 17 років присвятив Україні вірш:
«Україно, рідна моя сторона, Віки ти вже гинеш, Але бориш, б'єшся, бідолашко, одна І в цій боротьбі виснажуєшся. У хвилину крайньої твоєї загибелі Дітей твоїх дух пробуджувався, Старались свободу знайти від кайданів — І розум їхній тобою захоплювався. Але справи вести до кінця не могли І знов починалися чвари…»
Віршик, чесно кажучи, так собі, але його автор, безсумнівно, постає перед нами майже що російськомовним українським націоналістом. Під час Першої світової війни (1915) Вернадський написав статтю «Українське питання й російське суспільство», у якій проаналізував історію українсько-російських відносин, починаючи з XVII століття. Він закликав російські влади й суспільство відмовитися від безплідних спроб асиміляції українців, «прийнявши їх зі всім національно-культурним обличчям» — інакше вони відштовхнуть українців «у бік неруських тяжінь». Втім, писав він це вже з загальноросійських, а не з українських позицій.
Почавши свою наукову діяльність з вивчення мінералів, Вернадський прийшов до створення таких наукових напрямків, як радіогеологія, геохімія та біогеохімія. На його думку, «істина часто в більшому обсязі відкрита науковим єретикам, ніж ортодоксальним представникам наукової думки». Що стосується політичної діяльності, то Вернадський був одним із засновників і лідерів російської партії конституційних демократів (кадетів), яка виступала з правоцентристських, ліберальних позицій. Коли більшовики захопили владу й оголосили кадетів «ворогами народу», Вернадський виїхав з Петрограда в Полтаву. До цієї ж партії належали багато українських державних діячів часів гетьманату Павла Скоропадського. Один із них, віце-прем'єр і міністр освіти Микола Василенко, запросив Вернадського в Київ, де якраз створювалася Українська академія наук.
У 1918 році Вернадський відмовився прийняти українське громадянство, ідентифікуючи себе не як етнічного росіянина, але як росіянина. Водночас він не лише стояв у витоків Української академії наук і був обраний її першим президентом, але й захистив її у складний момент. Коли в 1919 році Київ захопили білогвардійці й виникла загроза закриття академії, Володимир Іванович відправився в ставку генерала Денікіна (ще той був українофобом) — і домігся свого! Особливе нараду при головнокомандувачі ВСЮР, розглянувши питання про УАН, вирішила поновити її фінансування. Варто сказати, що поїздка була пов'язана з труднощами й небезпеками: поїзди ходили погано, а їхати треба було через територію, на якій діяли повстанці. До речі, президентом Української академії наук Вернадський формально залишався до квітня 1921 року.
На початку 1920 року Вернадський разом із білогвардійцями, що відступали, опиняється в Криму. Там він стає професором мінералогії Таврійського університету. Однак займатися наукою в умовах громадянської війни й розрухи було дуже складно, тому Вернадський знайшов собі роботу в Англії. У вересні 1920 року він разом із сім'єю (дружиною й донькою) приїхав у Севастополь і майже що ступив на борт британського корабля, однак тут прийшла новина про його обрання ректором Таврійського університету. Як потім згадував Вернадський, він «не вважав можливим відмовитися», хоча, якби інформація затрималася на пару днів, то «був би в Лондоні». Навіть у листопаді 1920 року, коли прийшли більшовики, Володимир Іванович не став евакуюватися разом із врангелівцями, а залишився в Сімферополі. Втім, надовго затриматися в Криму йому все одно не пришлося. Нові влади дійшли висновку, що Вернадський «під час його перебування ректором у Таврійському університеті прагнув пов'язати діяльність університету з політикою Врангеля… З огляду на це, незважаючи на великі наукові заслуги Вернадського, залишення його в Криму є політично неприпустимим». Навесні 1921 року Вернадський опинився в Петрограді, де був арештований, однак незабаром звільнений завдяки високопоставленим заступникам.
Незважаючи на всі злигодні й ідеологічні розбіжності, Вернадський двічі повертався в СРСР із тривалих закордонних поїздок. Це виглядає тим більш дивно, якщо врахувати, що його син Георгій і дочка Ніна жили на Заході. До речі, історик Георгій Вернадський у 1920 році очолював відділ преси в білогвардійському кримському уряді (керував пропагандою). Неважко здогадатися, що він евакуювався разом із Врангелем. Дивно скоріше те, що батькові за сина нічого не було.
Вірогідно, академік Вернадський був на особливому рахунку у тов. Сталіна, тому міг собі дозволити такі вільності, за які комусь іншому полагалася тюрма або навіть куля. Він не лише виїжджав за кордон, але навіть у роки Великого терору 1937–1938 років продовжував листуватися з сином-антирадянцем і дочкою, а також виписувати закордонну пресу. Більше того, він міг собі дозволити не підписувати воззвань проти «ворогів народу». Правда, щоб отримати таку привілею, він звільнився зі всіх адміністративних посад (але тут можна й на вік списати). Очевидно, академік Вернадський був ученим світового імені, але справа не лише в цьому. Наприклад, академік Микола Вавилов був науковою величиною не меншого калібру, але це не врятувало його від арешту й смерті в тюрмі від виснаження. До речі, отримавши в 1943 році Сталінську премію (сто тисяч рублів), Вернадський половину суми пожертвував у Фонд оборони, а другу — роздав сім'ям репресованих учених.
Вернадський серед перших зрозумів величезну важливість вивчення радіоактивних процесів для всіх сторін життя людини, припускаючи при цьому, що це може бути використано й для створення нової надпотужної зброї. Ще в 1911 році він виступив з ініціативою пошуків родовищ радієвих (уранових) руд, а на початку 1922 року ініціював створення Радієвого інституту й послідовно просував дослідження в цьому напрямку. За словами генерала Павла Судоплатова, в жовтні 1942 року (розпал Сталінградської битви!) Сталін на даті в Кунцеві прийняв академіків Вернадського, Абрама Іоффе й наркома боєприпасів Вячеслава Ванникова, щоб обговорити перспективи створення атомної бомби. Вернадського для цього спеціально привезли з Казахстану, де він перебував у евакуації. «Після цієї зустрічі, — відзначав Судоплатов, — керівництво країни остаточно переконалося в реальній можливості створення атомної зброї». Втім, радянська атомна бомба з'явилася в результаті спільних зусиль радянських учених і розвідників.
До того як з'явитися на тисячі, академік Вернадський уже неодноразово потрапляв на грошові знаки. У Росії в 1993 році вийшла рублева монета з його портретом, а в 2013 році — двохрублева. В Україні в 2003 році Вернадському була присвячена 2-гривенна пам'ятна монета, а в 2013 році — 5-гривенна срібна. Крім того, Володимир Іванович зображений на 2-гривенній пам'ятній монеті, присвяченій столітню Таврійського університету.
Такі постаті як Вернадський або Миколай Гоголь є беззаперечним свідченням українсько-російської історичної й навіть ментальної близькості. Безсумнівно, було б дивно відмовлятися від них на користь Москви лише тому, що це наше спільне надбання. Інша справа: своєчасна чи популяризація саме таких персон у той момент, коли Росія окупує й анексує українські території?