Путін очікує, що Захід переосмислить свою політику та почне шукати можливості для інклюзивного діалогу. Сигнал про те, що Росія готова до такого діалогу, був однією з головних задач прес-конференції. Перше за останні два роки багатогодинне спілкування Володимира Путіна з народом та журналістами виявилося пов'язаним не лише з наближеними президентськими виборами, але й з поворотною ситуацією у війні з Україною. З точки зору російського керівництва, конфронтація із Заходом дійшла до переломного моменту: українське контрнаступлення провалилося, Росія почувається впевненіше, ніж будь-коли, а Захід все більше коливається, занурюючись у внутрішні розбіжності.
З літа Путін почав виступати набагато оптимістичніше, рідше звертаючись до ядерної риторики та загроз. Тепер він використав пряму лінію не стільки для набору передвиборчих очок, скільки для представлення світовій спільноті «нової» Росії та для того, щоб дати Заходу зрозуміти, що настав час переосмислити його політику.
Поводів для оптимізму у Путіна дійсно достатньо: українське контрнаступлення практично згорнуто, а Росія знову наступає по широкому фронту, хоча серйозних територіальних здобутків не передбачається. Людських ресурсів, здається, також вистачає: президент запевнив, що нова мобілізація не потрібна — контрактників набрали майже півмільйона. Путін дає зрозуміти, що Росії вистачає військових сил і непопулярних рішень не потребується.
Надзвичайно миролюбива та спокійна риторика російського лідера мала ще раз підкреслити впевненість у превосходстві над противником: у військовому плані — над Україною, у моральному, історичному, геополітичному — над Заходом. Путін жодного разу не вибухнув, коли йшлося про поведінку так званих «західних партнерів». Адже нинішній момент здається йому придатним для того, щоб запропонувати діалог: Захід зіткнувся з глухим кутом і шукає нову стратегію, а отже, відкривається вікно можливостей — поговорити про варіанти виходу. Путін спробував поставити Захід перед фактом: Росія досягне не лише повної військової капітуляції України, але й встановить там дружній режим («денацифікація»), а український Південний Схід буде частиною Росії. Путін дає зрозуміти, що питання лише в ціні, яку Захід заплатить за те, що відкладає рішення переглянути підтримку України.
Посил такий: або ми домовимося зараз, або Росія буде й далі перемелювати український народ та надіслану йому військову техніку.
Іншим зовнішньополітичним питанням також знайшлося достатньо місця. По суті, у своїх відповідях Путін представив нове позиціонування Росії у світі. Воно будується з трьох ключових елементів. Перший — це традиційні цінності, які перейшли з внутрішньої політики у зовнішню. Тепер Росія намагається стати цивілізаційним консервативним зразком для інших країн, включаючи західні. «Я знаю, що … у багатьох інших містах Європи та у Сполучених Штатах, не кажучи вже про інші регіони світу, дуже багато людей вважають, що ми робимо все правильно…», — пояснює Путін. Тобто традиційні цінності для нього тепер ще й інструмент участі у внутрішньополітичних дискусіях в інших державах, особливо на Заході.
Другий елемент — гра в захисника геополітичної справедливості. Війна у Секторі Газа дала Путіну можливість по-новому позиціонувати російське вторгнення в Україну, виставляючи його чи не як гуманізм. Поки Захід закриває очі на військову операцію Ізраїлю, Путін просуває все більш миротворчу риторику, за якою криється все те ж вимога до Заходу припинити підтримку України.
Нарешті, третій елемент нового міжнародного образу Росії — це презентація її як справді суверенної держави. Це може здатися чимось давно знайомим, але тепер наповнюється новим змістом. Путін формулює геополітичний шаблон на експорт, де суверенітет — це економіка, незалежна від зовнішніх фінансових інструментів, суспільство, захищене від зовнішнього ідеологічного впливу, стабільна політична система, консолідована навколо певного геополітичного консенсусу, а також сильна армія, органи безпеки та так далі. У цьому ключі Путін звертається до європейців, пропонуючи їм вийти з-під геополітичної опіки Вашингтона. На приклад він наводить «національно-орієнтованих» (тобто зручних для Москви) лідерів на кшталт Віктора Орбана в Угорщині та Роберта Фіцо в Словаччині.
Незвично миролюбиво звучить і його риторика щодо США: «Ми й з ними готові будувати відносини. Ми вважаємо, що США — важлива, потрібна світу країна». Путін навіть похвалив Вашингтон за діалог щодо обміну ув'язненими, додавши, що «ми говоримо мовою, зрозумілою один одному», хоча США поки не готові «нас почути».
У своїх відповідях Путін розділяв те, що він називає «національними інтересами» США, які Росія готова конструктивно обговорювати, та кон'юнктурну, недалекоглядну правлячу еліту. Враховуючи, що в США набирає обертів передвиборча кампанія, такий підхід російського лідера має додати аргументів противникам подальшої військової допомоги Україні. Що ж стосується самого обміну ув'язненими, то тут Росія готова обмінюватися лише за формулою один на одного, а в пріоритеті в неї звільнення працівників спецслужб, номер один серед яких — Вадим Красиков, який сидить у Німеччині за вбивство чеченського командира.
Вопреки очікуванням, пряма лінія, вона ж прес-конференція, не стала помітною передвиборчою подією. Справа не дійшла до великої роздачі обіцянок, але багато було сказано того, що розкриває логіку внутрішньополітичних рішень Путіна. Путін на подив рідко йшов назустріч народним скаргам і майже завжди ставав на сторону влади. Він не погодився, що тарифи ЖКГ несправедливо зростають, а пенсії — погано індексуються. Навіть зростання цін на яйця президент виправдав ринковими причинами та запевнив, що уряд уже над цим працює — скоро все прийде в норму.
Путін сперечався з тими, хто скаржився, що на фронті не вистачає дронів, що недостатньо грошей йде на охорону здоров'я, що в Росії на підйомі націоналізм. Тобто вів себе не як кандидат, який роздає обіцянки, а як лідер, який більше нікому нічого не винен. Російський лідер не відчуває необхідності боротися за симпатії народу — народ і так з ним. Він не вважає, що перебуває в політично вразливому становищі, а тому йому не потрібно спеціально нарощувати підтримку. Тобто ніяких передвиборчих — військових чи інших — перемог Кремль до березня спеціально шукати не буде.
У путінському виступленні взагалі не було сигналів, які вказували б на можливі зміни. Незважаючи на окремі збої, Путін у цілому задоволений урядом, Центробанком, Міноборони та правоохоронними органами. Так що кадрові зміни після виборів, якщо й відбудуться, будуть спрямовані не на корекцію курсу, а на його укріплення. А ось що явно стане одним із пріоритетів наступного терміну Путіна, так це військово-патріотичне виховання. Він кілька разів повторив, що війни виграють учителі. А значить, політизація та мілітаризація системи освіти будуть набирати обертів, а крен у бік консерватизму ще більше посилиться.
У цілому виступлення Путіна фіксувало стабілізацію нової реальності. Завершено етап військової невизначеності. Росія перетворилася на консолідовану воюючу державу. Ні Україна, ні Захід, з точки зору Москви, більше не можуть військовим шляхом змінити ситуацію на фронті. Тепер Путін очікує, що Захід переосмислить свою політику та почне шукати можливості для інклюзивного діалогу. Сигнал про те, що Росія готова до такого діалогу, був однією з головних задач прес-конференції. Але очевидно, що таких пропозицій, зроблених з позиції сили, на Заході від Москви ніхто приймати не буде. А значить, далі чекає новий виток протистояння.
Автор: Татяна Становая
Фонд Карнегі за Міжнародний Мир та Carnegie Politika як організація не виступають із спільною позицією з суспільно-політичних питань. У публікації відображені особисті погляди авторів, які не повинні розглядатися як точка зору Фонду Карнегі за Міжнародний Мир.