Лише кілька фраз, сказаних Володимиром Зеленським у присутності Путіна, Макрона та Меркель, кілька обіцянок, даних цим трьом, і кілька підписів під документами, ретельно підготованими помічниками одного з учасників переговорів, відділяють російську дипломатію та зовнішню політику від величезного тріумфу, а Україну — від низки неконтрольованих подій, за якими слідує хаос, паралич влади, відновлення війни і навіть, як найгірший сценарій, розпад держави. Недаремно в Москві вже попередили — мовляв, не дивуйтеся, якщо якісь області раптом вирішать вийти зі складу України. Цілком можливо, що окремі люди з оточення Зеленського отримають після засідання в Парижі високі державні нагороди. Якщо все буде дуже вдало, тобто якщо Україна погодиться на фактичне приєднання до ЛДНР, на зміни в Конституцію щодо «особливого статусу» або «особливого порядку місцевого самоврядування», на вибори без попередньої контролю над російсько-українським кордоном, то хтось навіть може бути представлений до звання Героя Росії.
Правда, є побоювання, що в такій ситуації Януковичу в Ростовській області доведеться трохи потіснитися на житловій площі. Звісно, Зеленський може сказати цим трьом у Парижі зовсім інші слова і не погодитися на умови, ретельно підготовані в Кремлі та узгоджені з його радниками: про Крим, про гібридну війну, про 13 тисяч загиблих, про те, що мета Кремля — ліквідація Української державності, про те, що Європа є світовим лідером і локомотивом протягом останніх кількох тисяч років саме тому, що цінності для неї були вище за інтереси. Можна цитувати Черчилля про те, що країна, яка обирає між війною та ганьбою, неминуче отримує і ганьбу, і війну. Можна, зрештою, запитати у Меркель та Макрона: «Чий Крим?» — нехай вони розмірковують на цю тему у присутності свого російського колеги. Але навіть така пристрасність навряд чи створить коаліцію «Троє проти Путіна». Проте — чому б і ні? — розвалить давно намічену коаліцію «Троє проти Зеленського». Не виключено, що француженка та німкеня в передчутті запуску «Північного потоку-2» зійдуть на те, щоб дорікнути російському колезі, продовжать антиросійські санкції ще на півроку.
Все ж таки цінності — як кажуть. Але така логіка Зеленського вже не буде проявом суб'єктності та проактивності українській зовнішній політиці — поїзд уже від'їхав. Якась натяк на проактивність з боку України прозвучав у середині жовтня в пунктах Дарії Олифер — вони починалися з вимоги розпуску ЛДНР. Але майбутні шукачі російських орденів та медалей ретельно постаралися, щоб ця тема більше не спливала. Якась натяк на суб'єктність був у недавніх вимогах опозиції — щодо «червоних ліній», які не можна переходити. Кремль, Смоленська площа (МЗС РФ) та її околиці досить ефективно використовували проти українській сторони стратегію рефлексивного управління. Це коли доводиться впливати або керувати таким об'єктом, який одночасно є й суб'єктом управління.
Наприклад, Зеленський впевнений, що він молодець — переконав на зустріч у Нормандському форматі самого Путіна! Сподівається так щиро й натхненно подивитися йому в очі, чарувати й загіпнотизувати, після чого кремлівська політика щодо України миттєво змінитися! Хоча очевидно, що паризька зустріч надзвичайно важлива саме для Кремля і що навіть у найгіршому випадку Росія нічого не втрачає — на відміну від України. Але, граючи на амбіціях українського президента, серед яких — бажання стати миротворцем, людиною року, людиною десятиліття, а то й лауреатом Нобелівської премії миру, можна досягти набагато більшого, ніж якщо відверто заманювати його в політичну пастку.
У загальному, тільки не кидай мене в терновий кущ! Але вихідці з КВН сподіваються переманипулювати вихідців з КГБ. Хоча чому б і ні — адже бувають чудеса й непередбачені ситуації. Президент України ще дуже довго розмірковував би — навіщо йому саме зараз Нормандська зустріч. Для підготовки ситуації до переговорів про транзит російського газу через територію України? Для обміну утримуваних осіб «всіх на всіх»? Для припинення вогню на лінії розмежування? Але ці питання можна вирішити й у інших форматах. А ось для Володимира Зеленського, який не президент України, а просто Володимир Зеленський, для нього зустріч у Парижі має зовсім інше значення: посидіти за одним столом і сфотографуватися з «самими» Меркель, Макроном та Путіним. Ну, а також головне — підняти впалий рейтинг, зробити піар, отримати лаври миротворця, «президента миру», «об'єднувача» вільної частини України та окупованого Донбасу. І тут мені згадалася одна історія. У Москві десь наприкінці 1990-х років, влітку, проходив українсько-російський літературний фестиваль, на який запросили деяких відомих та популярних українських і російських письменників, поетів, літературознавців та різних модних тусовщиків.
Запросили виступити й мене. І серед інших запрошених, крім Жадана, Андруховича, Прохаськи та інших, на цю подію приїхав з Тернополя чи Івано-Франківська один відомий і тоді модний літератор. Організатори навіть з радістю здивувалися — мовляв, ну ж це ж дуже круто, що такий «бандеровець-бандеровець», а погодився приїхати за їхнім запрошенням до Москви! І ось подія урочисто розпочалася — а цієї людини все немає й немає, хоча його зустріли на вокзалі, поселили в готелі, стежили, щоб до початку фестивалю він був тверезий.
І раптом — ніби крізь землю! Невже таки запив? Мобільні телефони тоді тільки починалися, тому дзвонити було нікуди. Вже подія була в розпалі, вже Андрухович прочитав свої тоді щойно написані, а нині ставши класикою вірші про «Сто баксів на місяць, і всі тебе трахають-трахають», вже всі модні люди поговорили й виступили. І раптом із великим запізненням прибігає на подію цей літератор — абсолютно щасливий і цілком тверезий!
Що таке? Де він був і чому тверезий? Виявляється, у цього «бандеровця-бандеровця» була ще дитяча мрія: особисто познайомитися й отримати автографи у Вицина, Нікуліна та Морганова! Автографи двох у нього вже були, але сьогодні вранці він позвонив якимось чином добутому телефону третьому, здається, Морганову (особисто для мене ці троє — все на одне обличчя, тому не стверджую, що третім був саме Морганов). Актор його люб'язно прийняв у себе вдома, дав автограф і подарував власну книгу спогадів.
Щастю цього «бандеровця-бандеровця» не було кінця — у нього ніби виросли крила! Особисто для мене тоді це було шоком і одкровенням — я не знав, що західні українці теж бувають фанатами фільмів Леоніда Гайдая про Шурика та Вицина-Нікуліна-Морганова. Думаю, на Нормандській зустрічі в Парижі у Зеленського тепер цілком вийде не тільки посидіти за одним столом і сфотографуватися з Меркель-Макроном-Путіним, але й зібрати їхні автографи. І з уст російських федеральних телеканалів отримати титул миротворця, що коштує дорого. Правда, не факт, що ці автографи будуть не під політичною епітафією Україні.
Впрочем, для збирачів автографів чи це щось змінює?