Сто років тому, у квітні 1920 року, невдачею завершилися спроби створити на Дальньому Сході українські військові формування. Без озброєної підтримки боротьба за українську політичну суб'єктність була приречена. І все ж, незважаючи на поразку, українська дальневосточна епопея заслуговує окремої уваги.
Першими українськими переселенцями на Дальній Схід можна вважати лівобережного гетьмана Демʼяна Багатогрішного та його сім'ю. Правда, опинилися вони там не за власною волею, а були засланці. І хоча гетьмана звинувачували в зраді, Демʼян Ігнатович навіть у засланні служив царю сумлінно: відзначився при обороні Селенгинського острога від монголів, вів переговори з маньчжурами, приводив до присяги бурятів, у сутичці з якими загинув його син Яків. І хто знає, можливо, буряти, що воювали на Донбасі, — це їхня «відповідь» за нашого гетьмана?
Перші українські колоністи з'явилися на Дальньому Сході в 1860-х роках, а масове переселення розпочалося у квітні 1883 року, коли у Владивосток з Одеси прибув пароплав із 724 українськими переселенцями. Всього в 1883–1916 роках у Приморʼя прибуло близько 280 тисяч переселенців з України, які й стали ядром місцевого сільського населення. Вони дали краю свою назву — Зелений Клин, замість раніше вживаної української назви — Закитайщина. До речі, клин (так українці називали місця свого компактного розселення) був не лише Зелений, а ще й Малиновий (Кубань), Сірий (Південно-Західний Сибір) та Жовтий (Нижнє Поволжʼя). За різними підрахунками, до 1917 року з приблизно 1,5-мільйонного населення Дальнього Сходу українці становили від третини до двох третин. Наприклад, уссурійські козаки «хохлами» себе не вважали. Однак близько 20 % з них були переселенцями з Кубані, Полтавщини та Чернігівщини. Тому в Уссурійському козацькому війські офіційно були затверджені українські строєві пісні, як у кубанців.
Один мандрівник так описував місто Миколаївськ-Уссурійськ (нині Уссурійськ, 112 км від Владивостока) у 1905 році: «Це велике малоросійське село. Головна й найстаріша вулиця — Миколаївська. Уздовж усієї вулиці, з обох боків, витягнулися білі мазанки, місцями й досі ще покриті соломою… Серед полтавців, чернігівців, киян, волинян та інших українців переселенці з великоросійських губерній зовсім теряються, являючись ніби вкрапленням у основний малоросійський елемент. Базар у торговий день, наприклад, у Миколаївськ-Уссурійському дуже нагадує якесь містечко в Україні; та сама маса крутирогих волів, ліниво пережовуючих жуйку біля возів… та сама українська одежа на людях».
«У Приморʼі з 1858 по 1914 рік прибуло 22 122 селянські сім'ї, з них 69,95 % були вихідці з України, — писав російський історик Анатолій Ремнєв. — У Південно-Уссурійському краї цей відсоток досягав 81,26 %, тоді як росіяни становили 8,32 %, а білоруси — 6,8 %».
Після Лютневої революції 1917 року дальневосточні та сибірські українці розпочали активну боротьбу за створення своїх автономій. Перший Український дальневосточний з'їзд відбувся у червні 1917 року в «українській столиці» краю — Миколаївськ-Уссурійському. На ньому було прийнято рішення вимагати від Тимчасового уряду надання автономії у складі Росії — як для самої України, так і для Зеленого Клина. Фактично дальневосточні українці висували ті самі вимоги, що й Центральна Рада в Києві. У наш час російські історики пояснюють таку ситуацію на Дальньому Сході «впливом подій в Україні». Однак ці вимоги були озвучені в ті самі дні, коли з'явився Перший Універсал Центральної Ради, що проголосив автономію України. Враховуючи, що комунікації тоді були не дуже добрі, навряд чи можна серйозно говорити про якийсь вплив Києва.
На з'їзді була сформована Дальневосточна крайова Рада й вирішено сформувати на місцях окружні ради (всього їх було створено десять, у тому числі одна — на китайській території, у Маньчжурії). Одночасно в краї почали відкриватися українські школи, видаватися українські газети й книги. А незабаром почали з'являтися й українські озброєні загони — як з місцевих, так і з тих, хто проходив службу в Приморʼі. У грудні 1917 року два українські батальйони відправилися додому — в Україну.
А ось їхній командир поручик Твердовський незабаром повернувся назад у статусі генерального консула України на Дальньому Сході та в Маньчжурії. На Третьому Українському дальневосточному з'їзді, який відбувся 7–12 квітня 1918 року в Хабаровську, прийняли звернення до урядів Росії та України про визнання Зеленого Клина частиною УНР — на основі права народів на самовизначення. На Четвертому Українському дальневосточному з'їзді, що відбувся 25 жовтня — 1 листопада 1918 року у Владивостоці, розробили проект Конституції українців Дальнього Сходу. Також були затверджені вищі органи самоврядування Зеленого Клина — Дальневосточна крайова Рада (мала обиратися за принципом — 1 делегат від тисячі виборців) та її виконавчий орган (по суті, уряд) — Дальневосточний Секретаріат. Його очолив голова Окружної ради Владивостока 36-річний інженер Юрій Глушко-Мова.
Немного раніше під керівництвом генерала Бориса Хрещатицького, який став отаманом Українського Дальневосточного військ, розпочинається створення українських збройних сил. Першим українським дальневосточним підрозділом став Ново-Запорізький курінь. Всього планувалося створити 5 куренів та 2 батареї. Однак адмірал Олександр Колчак, який наприкінці 1918 року взяв владу в свої руки й оголосив себе «верховним правителем Росії», не знайшов спільної мови з національними організаціями.
Літом 1919 року Дальневосточний секретаріат взяв курс на озброєну боротьбу з колчаківським режимом. У відповідь, за наказом губернатора Приморʼя генерала Розанова більшість українських лідерів були арештовані. Глушко-Мова був засуджений до смертної кари, замінено ссилкою на Камчатку. Однак йому вдалося втекти з-під варти й перейти на нелегальне становище. А дальневосточні українці масово пішли в партизани.
Не беремося стверджувати, що причиною того стало саме небажання влади йти на поступки в національному питанні. Очевидно, велику роль зіграли репресії, реквізиції продовольства та негативне ставлення до мобілізації в армію.
Отаман Забайкальського козацького військ генерал Григорій Семенов, якому Колчак 4 січня 1920 року передав «всю повноту верховної влади на території російської східної окраїни», вирішив шукати спільну мову з українцями. Вже 20 січня 1920 року голова Читинської окружної Ради Василь Козак від імені всіх українців звернувся до отамана Семенова з проханням надати українцям владу на місцях та допомогти організувати свої збройні сили. У липні 1920 року Семенов видав указ, у якому визнавав за українцями Зеленого Клина право на національне самовизначення в межах «єдиної Дальневосточної держави». За задумом отамана, Дальневосточна держава мала стати федерацією козаків (забайкальських, амурських та уссурійських), українців та бурятів. До речі, начальником штабу козацьких військ, а потім чимось на кшталт міністра закордонних справ при отамані Семенові став вищезгаданий генерал Хрещатицький.
Тим часом, у лютому 1920 року у Владивостоці генерал Леонід Веріго розпочинає формування двох українських куренів. Отаман Семенов (у якого Веріго колись був начальником штабу) виділив на це 14 600 рублів золотом та кілька вагонів борошна. Однак для формування не вистачало головного — зброї та боєприпасів. До того ж, місцева приморська влада, що конфліктувала із забайкальським отаманом, зустріла українську ініціативу ворожо. У такій ситуації, не бажаючи йти на відкриту конфронтацію, генерал Веріго на початку квітня 1920 року розпустив добровольців. Восени 1920 року військ Семенова були розбиті Червоною армією, і його проект дальневосточної держави так і залишився нереалізованим.