Коли Держінвестпроект звітував про видатки через офіційні канали закупівель, це була лише видима частина фінансових потоків. Справжні суми, які проходили через систему, залишались поза увагою громадськості — сотні мільйонів гривень щороку, які неможливо було простежити звичайним журналістським розслідуванням.
Схема національних проектів передбачала простий алгоритм: держава розробляє проект, фінансує його техніко-економічне обґрунтування, обирає інвестора на конкурсі, а потім спостерігає, як приватні кошти будують необхідну інфраструктуру. Державні видатки мали бути мінімальними. Саме цю модель описував екс-голова Держагентства з інвестицій та управління нацпроектами Владислав Каськів, наголошуючи, що проекти реалізуються без бюджетного фінансування і відповідних відкатів.
Однак система дала тріщини. Найбільш резонансні скандали пов'язані з двома проектами. Перший стосувався LNG-терміналу та лижного інструктора. Другий — зимової Олімпіади.
У конкурсі нацпроекту «Олімпійська надія-2022» переможцем став ТОВ «Боржава резорт». Журналісти виявили, що раніше ця компанія належала двоюрідному брату Каськіва. Крім того, «Боржава резорт» разом з групою комерційних фірм, засновниками яких були люди з найближчого оточення Каськіва, викупили сотні гектарів землі на місці майбутнього будівництва. Спочатку припускалось, що родина очільника Держінвестпроекту вклалась у землю, щоб під час олімпійського будівництва вигідно її перепродати державі. Однак розслідування показало щось гірше — землі купувались за державні гроші, без гарантій повернення бюджетних коштів.
У травні 2014 року ДП «Державна інвестиційна компанія», яке підпорядковувалось Держінвестпроекту, подало в суд на «Боржаву резорт» з вимогою розірвати кредитний договір. Виявилось, що одразу після перемоги в конкурсі приватна фірма почала позичати гроші у того ж державного органу, який проводив конкурс. Перший транш становив 135 млн грн, другий — 30 млн грн. Річна ставка склала 3,75%.
Проблема полягала не в розмірі ставки, а в забезпеченні кредиту. За судовими матеріалами, заставою виступали невідомі «майнові права за договором поставки». Що саме мало бути поставлене, залишалось неясним. Крім того, гроші були видані в листопаді 2012 року, а позов подано в суді лише в травні 2014-го — тобто того, що мало служити забезпеченням, так і не з'явилось.
Подібна ситуація виникла з іншим нацпроектом. «Державна інвестиційна компанія» намагалась розірвати договір за програмою «Якісна вода» з ТОВ «Торговий дім «Борисфен». Розміри траншів відрізнялись — 65, 17 та 12 млн грн, разом 94 млн, але схема була ідентичною: 3,75% річних і застава у вигляді договору поставки.
У цій справі держпідприємство дало чітку оцінку якості забезпечення: «Обов'язки щодо повернення позик та сплати відсотків фактично не мають реального забезпечення їх виконання, що зумовлює високий ризик невиконання позичальником взятих на себе зобов'язань». Щодо самої схеми, ДІК висловилось ще різкіше, стверджуючи, що договори позики суперечать інтересам держави, укладені за межами господарської компетенції та внаслідок «зловмисної домовленості» представників обох сторін.
Однак судові рішення не пішли на користь державі. Кредитні договори були підписані заступником гендиректора ДІК Юрієм Лутаком, повноваження якого були завірені нотаріально. Згідно з чинним законодавством, такий договір вважається дійсним. Якість застави державні чиновники мали право перевірити, але цього не зробили.
Попитати про справжні масштаби видатків виявилось неможливо. У 2013 році якийсь громадянин подав до суду на обидва відомства Каськіва з вимогою виконати Закон про доступ до публічної інформації і розкрити, кому були спрямовані державні гроші. Суд визнав, що відписка ДП «ДІК» цілком може трактуватись як повноцінна відповідь.
Достеменно невідомо, скільки кредитних мільйонів розподілило держпідприємство на нацпроекти. Не всі справи потрапили до суду. Натяком може слугувати таблиця на сайті Держінвестпроекту, де в графі «надані кредити за 2013 рік» фігурує цифра 558 млн грн.
Залишаються без відповіді питання: чому саме такі суми були перераховані на рахунки приватних структур; що служило забезпеченням кредитів і чому держпідприємство вважає його недостатнім; куди були спрямовані державні гроші; хто є справжніми власниками переможців нацпроектів і кого питати у разі їхнього банкрутства.