Конфлікт у коридорах парламенту між депутатом Єгором Соболєвим та його колегами став поводом для обговорення глибшої проблеми. Хоча безпосередньою причиною інциденту став законопроект №1159, його наслідки можуть вийти далеко за межі однієї бійки. Журналіст Ірина Федорів назвала Соболєва героєм, а громадська діячка Тетяна Монтян висловила жаль, що протесту було замало.
Проблема, яка лежить в основі конфлікту, стосується фундаментального питання: чи повинна справедливість переважати над буквою закону? У системах із присяжними, як у США, судді часто голосують на користь справедливості, навіть коли закон технічно дозволяє інше. Це створює прецеденти, які згодом змінюють саме законодавство. Україна ж демонструвала протилежний процес: парламент приймав закони, які легалізували корупцію. Верховна Рада надавала президентові антиконституційні повноваження, розпоряджалася субсидіями на користь олігархів, Фонд держмайна дарував підприємства, а Міністерство юстиції розробляло корупційні схеми. Близько 95 % корупційних тендерів проходили «згідно з чинним законодавством». Корупція, вбудована в законодавчу базу, є найелітнішою формою розкрадання, оскільки передбачає великі суми, важко піддається ліквідації та не дозволяє посадити конкретних осіб через колегіальність рішень.
Законопроект №1159 продовжує цю традицію. Працівник однієї з аграрних асоціацій Мар'ян Заблоцький описав його логіку у своєму блозі на УП, що й спровокувало конфлікт. Згідно з проектом, місцева влада отримуватиме право розпоряджатися державними землями навколо населених пунктів, якими нині керує Держкомзем. Обґрунтування просте: Держкомзем вважається корупційним, тому краще передати землі місцевим органам. На підтвердження автор опублікував скрін новин про затримання земельних чиновників на хабарах.
Автори законопроекту пояснюють необхідність так: місцева влада вже розподілила всі доступні землі, але попит залишається. Офіційна версія звучить благородно: не всі мешканці змогли отримати свої 6–10 соток через нестачу земельних ділянок. Як приклад наводиться Київ, де лише 2,7 % мешканців змогли скористатися правом на приватизацію ділянки. Однак законопроект передбачає не лише передачу земель, але й можливість змінювати їхнє цільове призначення. Це означає, що лісові масиви можуть стати будівельними майданчиками, а сільськогосподарські угіддя – місцем для висотних будинків.
Наукова експертна служба Верховної Ради дала законопроекту негативний висновок, хоча й коротко. Такі короткі оцінки зазвичай означають, що проект суперечить основам юридичної системи держави. Експерти побоюються, що логіка передачі земель місцевим органам може поширитися й на інші природні ресурси – озера, моря, надра.
Ключова різниця між корупцією у державних органах та місцевих структурах полягає в можливості притягнення до відповідальності. Чиновника Держкомзему можна спіймати на хабарі та посадити. Голову сільської ради практично неможливо засудити за розпорядження землями, оскільки вони формально належать громаді, а не державі. Голова сільради може розпоряджатися ними як завгодно, особливо якщо введе кількох однодумців для колегіального голосування. Саме тому Заблоцький наводить посилання на затримання державних урядовців – посадження голів міськрад за подібні дії практично неможливе.
Схема працює так: голова сільради розподіляє 100 ділянок по 6 соток «мешканцям» (часто за допомогою втрачених паспортів), ті перепродають землю забудовнику, і прибуток розподіляється між учасниками схеми. Все це відбувається в межах чинного законодавства. На сайті «Наші гроші» можна знайти десятки судових рішень про передачу сільськими радами десятків гектарів аграрним підприємствам, пов'язаним із депутатами обласних рад та агробаронами. Ніхто за такі рішення не сідає у в'язницю. Майже всі випадки стосуються великих площ для компаній, а не малих ділянок для звичайних громадян.
Якщо законопроект буде прийнятий, державні землі розпорошуються за кілька місяців. Додатковим ризиком є неналежний стан українського земельного кадастру. Часто невідомо, кому саме належить та чи інша ділянка, що дозволяє сільським радам на відстані сотень кілометрів від Києва дарувати землю біля престижних локацій потрібним людям. Судитися потім доводиться роками. Найяскравіший приклад – справа з гектарами Іванющенка в Кончі-Заспі, де він будує комплекс. Генпрокуратура не змогла повернути ці землі, оскільки суд не погодився з тим, що ділянки розташовані в межах заказника. Київська рада досі не затвердила межі цього об'єкта, тому доказів розташування ділянок у межах заказника немає. Законно? Так. Справедливо? Ось у чому питання.
Десятки подібних прикладів розповідають одну історію: забудовники, аграрні магнати та впливові люди міст розробили проект, як законно отримати земельні ресурси, використовуючи економічну вразливість українських регіонів. При цьому отримати землю так, щоб можна було робити з нею все що завгодно. Відповідь на це не повинна обмежуватися лозунгом про втому від несправедливості. Вона повинна звучати чітко: «Ні, так більше не буде».